Спочатку – дві неймовірні дитячі історії. Перша – про те, як чотирирічний хлопчик морочив дорослим голови, вдаючи, що читає книжки. Друга – як він заплакав, отримавши від святого Миколая радіокеровану іграшку, а не бажану книжку.
«Писати я почав ще з дописемного віку – писав усно. Наслуха́ючи казки, якими вирували мої діточі сонячні дні, я вигадував власні історії, легенди, варті окремої дитячої мітології. Вельми добре памʹятаю, як я переконував однолітків, що, зірвавши листочок квітки чи дерева, неодмінно треба полити горопашну рослину, справивши їй мізерну дяку, але таку необхідну, компенсувати біль зела бодай пригорщею води. Або, якось-то, відпочиваючи на морі з батьками, пляжні тітоньки дивували мені, як я можу читати у чотирирічному віці: на цитриновому піску, облишивши розхитані непогамовними руцями хвилі, діти збіглися навкіл мене, нашорошивши вуха, аби почути те, що́ я читав уголос із барвистої дитячої книжки. Пляжні тітоньки продовжували дивувати, бо ж як те мале хлопʹя, той хлопчик-мізинчик, який ледве виглядає маківкою з-поза книжки, читає її і його, врешті, слухають інші діти, закинувши іграшки й оборону піщаних фортець, які нещадно пожирало море, не лишивши жодного їм рятунку. Утім панянки проґавили одну деталь, яка б вибила їх, як кеглю зі світу власних уявлень – книжка була перевернута догори дриґом і я напамʹять розказував казку, а чи вигадував свою.
Я був чесним мітотворцем – вигадуючи міти, вірив у них разом зі слухачами. Певно, так складали перші казки світу люди, котрі не знали письма, проте мали щиросердну віру в них.
У міру свого дорослішання, я почав розрізняти букви, розкодовував незнані знаки, вбачав у них слова, які проявлялися на папері, ніби на фотоплівці. Збереглося відео, де в день святого Миколая я ридма ридаю, відгорнувши подушку й побачивши красиву, упаковану іграшкову машинку з радіокеруванням, бо не побачив її – книжку! Зрештою, того ж таки дня Миколай почув моє прохання й невидимо виконав його. А одного разу, щоправда, вже у шкільні часи, в листі до Миколая я просив примірник «Українського правопису» (фройдівська обмовка, панове?)».
Ці історії – з фейсбучного посту Максима Брички, вже лауреата ряду літературних премій (в тому числі імені Близнеця та імені Яновського) і поки що студента Центральноукраїнського державного університету. Ви нічого не чули про Бричку? Не читали його поезій і оповідань? У такому разі він вам, швидше за все, і не потрібен. Але якщо вважаєте себе, даруйте за пошлість, поціновувачем красного слова і нічого не знаєте про Бричку – кидайте все і відкрийте його в профіль в Фейсбуці. Знайомство можете почати з відеозапису блискучої лекції про Сковороду, прочитаної недавно в бібліотеці імені Чижевського для курсантів поліцейського вишу. Повірте, лекція студента Брички не має нічого спільного з більшістю заходів, проведених у школах і бібліотеках «на виконання» начальницьких дороговказів з нагоди 300-річчя Сковороди. У цьому відео Бричка постає ще й як напрочуд артистичний молодий чоловік. І спілкуватися з ним приємно. Максим не виявляє ніякої зверхності до нас, обділених літературним талантом. Але казати йому «ти» я, вдвічі старший, в процесі інтерв’ю не наважився. І ще одне особисте спостереження: Максим Бричка – не з тих, хто розкаже про себе багато й з подробицями. Утім, судіть самі.
– Максиме, ви написали в профілі в Фейсбуці про себе: «Чоловік XIX століття», «Я там, де сонце на стінах». Що означають ці характеристики?
– Про XIX століття я давненько я написав, одинадцятикласником, під впливом естетики книжок того часу. Про мене казали, що нагадую старосвітського. Зараз я не сказав би так про себе. Все-таки нині XXI cтоліття. А про сонце на стінах – з пісні «Скрябіна». Для мене ці слова – щось світле, тепле, яке зігріває, яким треба поділитися з іншими.
– Уявімо, станете класиком української літератури. Що хотілося б прочитати про себе підручниках?
– Не люблю зазирати в майбутнє. Мені близький стоїцизм, який і Сковорода сповідував. Невідомо, що буде завтра.
– Так, останнім часом в Україні ця невідомість відчувається як ніколи раніше гостро. Поговоримо про минуле. Розкажіть про своє дитинство. Воно припало, здається, на перше десятиліття нинішнього сторіччя.
– Так, до школи я пішов 2008 року. Дитинство було пов’язане з книжками. Тоді й почала формуватися моя читацька культура. А ще до школи мені читали казки батьки, бабуся, дідусь. Гадаю, моя творчість – від казок. Казки мене сформували.
– Розкажіть про свою малу батьківщину, про батьків.
– Батьки – ветеринари. Я з Компаніївки. Не зовсім закутень. Селище міського типу.
– Назвіть улюблені в дитинстві книжки.
– Зачитувався про Гаррі Поттера. Він на мене дуже вплинув. Історія про те, як добро перемагає суще зло. Дуже подобалося «Павутиння Шарлотти», це роман для дітей американського письменника Вайта. Класику читав. Наприклад, про Карлсона.
– А Жуль Верн, Марк Твен? На їхніх творах виросли попередні покоління.
– Це теж було. Багато різного читав.
– Як розкрився ваш літературний талант?
– Школярем почав писати вірші. Перший із тих, які можу приблизно пригадати, загубився в редакції районної газети.
– І про що твір?
– Була в мене книжка – не пам’ятаю автора – про зимові природні явища, гарно ілюстрована. Ті малюнки мені дуже сподобалися. Під враженням від них написав вірша.
– Не маю сумніву, мова й література вам легко давалися в школі. А математика, фізика?
– З точних наук шкутильгав. Мені слово, мистецтво – ближчі.
– Чим обумовлений цей вибір – поступити в педуніверситет?
– Приваблювали мова, література. Хотів краще пізнати, навчаючись на філологічному факультеті.
– Що більше вабило – мова чи література?
– Мабуть, література.
– А ким хотілося стати?
– Десятикласником хотів вивчитися на актора. Був ведучим шкільних заходів, брав участь у постановках. Мені сцена подобалася. В одинадцятому передумав.
– Можливо, батьки не пустили в столицю, де можна вивчитися на актора?
– Ні, сам вирішив вивчитися на філолога.
– Професор Клочек називає вас книжником, каже, що такі студенти – рідкість. Подобається в університеті? Є тут умови розвинутися?
– Гадаю, є. Тут мене навчили глибоко дивитися в літературні тексти. Бачити в них суттєве.
– У Фейсбуці ви якось похвалилися, що прочитуєте щороку сто книжок. Які вразили з прочитаних нинішнього?
– «Прекрасний новий світ» Гакслі. Подобаються антиутопії. Читаю різну літературу. І сучасну, і класичну.
– Читаєте для задоволення чи щоб стати освіченішим?
– Для задоволення. Те, що подобається.
– Мені запам’яталося ваше оповідання про Тернову Балку. Ваш рід звідти?
– Немає родичів звідти. Це село, яке зникло. Неподалік нього під час Другої світової був німецький концентраційний табір. Мене цікавить ця тема – зниклих сіл.
– Швидко пишете?
– По-різному. Буває, тексту потрібно вилежатися, настоятися. Іноді пишу імпульсивно. Є різні тексти за наснаженістю. Вірші – це емоції, це настроєве. Проза потребує часу.
– Можливо, хтось вас учив писати літературні тексти. Хоча, впевнений, навчити цьому – неможливо.
– Класики вчили. Вплинуло багато факторів. Вчився на казках, фольклорі, оповідках, переказах. Усе це дуже люблю. Мене дуже цікавить фразеологія. Записую цікаві фрази, всяке таке.
– Григорій Тютюнник, уже будучи маститим письменником, радив молодшому братові Григорові прислухатися до селян та записувати їхні оповідки. У вашому селищі є персонажі, яких варто записати?
– Є. Але люблю, коли це ситуативно вихоплюється. Цікаві фрази, слова. Їх не витягнути, коли випитувати цілеспрямовано. У нашому селищі є цікаве слово «палалея». Означає великий вогонь. Ніде більше його не чув.
– На лекції про Сковороду ви сказали, що на англійську налягаєте. Які успіхи?
– Штудіюю. Спілкуюся з носіями. Не можу сказати, наскільки високий мій рівень. Меж досконалості немає. Тим паче в мові. Мені здається, мову можна вивчати без краю.
– Ви й блогерством пробували займатися.
– Недовго. Подобається писати, публікувати. Але не люблю соцмереж. У телефоні немає ні Фейсбуку, ні Інстаграму. Якось язрозумів, що це не дає розвитку, глибини. Зате пожирає багато часу. Я поборов залежність від цього.
На завершення – ще один текст Максима Брички, про Різдво.
«Є в цьому чаклунство, незбагненне і святочне, зоряне й місячне, нове і предвічне. Той чар до якого простувати крізь синій вечір, мелодику зірниць, урочу тишу різдвяних невмирущих садків. Туди, де синьонебий обрій із янголятами і звіздарями, де срібні ластівки-ласкавчики завірюшать сутінковим окриллям. Іти до осель зцілення.
Ошатний спокій пурхнув до вух передзвоном мисок і тарелів із поливаної глини, кришталевих келишків. Усі величаві і прекрасні, присутні й одночасно віддалені, бо «прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь».
Мама вносить кутю. Не просто кутю з пахучим кухлем узвару, а мініатюрну зоряну ніч. Окремо сипле в порожню тарілку і ставить на край столу – хай буде всім, хто нині в дорозі, далеко від дому, хто повертатиметься світлими споминами з Ирію. І бабам, і дідам, усьому Роду.
Там, у тарелях, наш освітлений сонцем і поцілований бджоленятами мед, рипучі сушені яблука, золоті місяці горішків, чорнослив’яні пахощі, хрусткий мак. Мамця наклала на кутю закляття смакоти, й ознак та чуд. Вона для мене – диво. І зцілення для серця.
У різдвяній вертепній симфонії чути клич роду. Здалеку, із самої криниці пам’яти, видно прабабу, що виймає з черені пахучі сонця книшів. Видко діда, що самим кутиком уст усміхнувся й підкинув до стелі ложку куті, – дай Боже, до врожаю. Їм руки пахнуть хлібом, а мені очі світяться та святяться біленою хатою: на життя, на сотню літ. Мені очі дідом і бабою світяться.
Завтра я понесу зірку, голосом Роду славитиму Христа, бо «пастиріє клячуть, в плоти Бога бачуть, тут же, тут же, тут». Крізь «спи, Терпіння, спи, очка зажмури» засвітитися сльозами нової радости – істинним вином благодати. Адже віднині нам любити, прощати.
Хай срібним, золотим і стосвічним бринять голоси. Хай рипить холодним пір’ям стежка. Най смакує всім, хто нині в дорозі, далеко від дому, хто повертатиметься крізь темряву і світло, на ясні зорі та тихі води співочими пташками Ирію.
Хай буде вам, бабо. Хай буде вам, діду».
№17 (1586)