Два спогади – одна історія

Це неймовірно! Через більш ніж 40 років спогади двох людей з’єдналися в чудову, чуттєву історію. А все почалося з концерту відомого виконавця Петра Чорного, якого в Кропивницький запросив Едуард Гєва. Співак виконував українську класику, власні композиції, у перервах між піснями із задоволенням спілкувався з глядачами, ділився спогадами. Розповів, яким чином колись був причетним до Кіровоградської філармонії, і тут з’явився перший спогад.

Олег Косєнков, звукорежисер:

– Я допомагав налагодити звук. Звісно, був присутнім на виступі, із задоволенням слухав пісні і розповіді Чорного. І тут чую його спогади про те, як циганський колектив виступав від нашої філармонії, і він, дитиною, брав у ньому участь…

У спогадах – 1981 рік. У нас була група, грали на танцмайданчику в парку тоді імені Леніна. Зазвичай ввечері, а того дня розклали апаратуру вдень, бо нашого барабанщика хотів послухати Юра Товстоган з Києва. Щось ми грали, перевіряли інструменти, і тут на майданчик заходить хлопчик-циганча років 10-12. Підійшов до барабанів, став роздивлятися. Питає: «Це у вас Trowa?» Ми здивувалися, спитали, чи розбирається в цьому, чи може зіграти? І він зіграв. Це була композиція джазового барабанщика Стіва Гейтса.

Він гарно, майже професійно це зробив. Запитали, що він тут робить. Відповів, що у філармонії працює циганський ансамбль, що там його батьки, і він з ними. Я на нашому концерті підійшов до Петра, розповів цю історію, і він сказав: «Так то був я!»

У Петра унікальний вокал, мало кому вдається поєднувати фальцет зі зв’язками. Так співають круті хард-рокові солісти. Я сказав на прощання з музикантом: «Хард-рок та хеві-метал багато втратили в твоїй особі, у твоєму голосі».

Петро Чорний, заслужений артист України. Він відповів на телефонний дзвінок. Згадав історію, розказану Косєнковим, і ще багато чого цікавого розповів:

– Я з артистичної родини. З трьох років граю на барабанах. Коли я бачив барабани в будь-якому місті, будь-якій країні, хотів пограти. І мені зазвичай говорили: «Ну, хлопчик, пограй». Коли я грав, вони були в шоці.

– Хто вас вчив? З трьох років на барабанах?

– Для мене в цьому немає нічого надзвичайного. Діти артистів ростуть та виховуються за лаштунками – це правда. Коли мені виповнилося 6 років, ми приїхали в Київ, мене віддали в спецшколу для обдарованих дітей при Київський консерваторії.

Ми мали глибоку, не тільки музичну, освіту. Це було 11 років вивчення глибокої літератури, історії. Я зараз дивуюся, коли на центральних українських каналах подають «Щедрівку» авторства Леонтовича. Він обробив традиційні обрядові пісні, а не написав. Це народна обрядова пісня. Як і багато інших.

Цьому нас вчили. Вчили і літературі. Леся Українка, Ольга Кобилянська, Котляревський, Шевченко, Франко… Поряд з музичним вихованням було літературне та історичне.

– Але ж і до цього ви отримали свою, життєву, освіту.

– Так, я, малечею, грав на барабанах. Колектив мав виїжджати за кордон, і мені зробили спеціальну трудову книжку для неповнолітньої дитини. Так робили багато дитячих колективів того часу. Для нас була окрема графа при перетині кордону. Я був у тій графі.

– Олег Косєнков сказав і вам, і нам, що хард-рок втратив вокаліста у вашій особі, у вашому голосі…

– Ох, так… Мене завжди оточували «чуваки». Це не сленг, якщо хто не знає, а абревіатура: «Человек, уважающий великикую американскую культуру». Коли я подорослішав, не захотів працювати в колективі батька, поїхав далі. Працював у багатьох зірок.

А потім так склалося: у когось, в якійсь групі, барабанщик запив – треба замінити. Є Чорний. Басист закохався, поїхав за своєю дівчиною – є Чорний. І пішов слух. Я на басі міг заграти, а барабани у мене були – Imperialstar. Це як сьогодні остання модель «Мерседеса». Було таке, що я за добу вивчав три касети концерту. І став сесійним музикантом: будь-кого заміняв на барабанах, басі, клавішах.

– Стверджують, що толерантно вас називати ромом, а не циганом. Як ви до цього ставитеся?

– Звідки пішло слово «циган»? В штаті Раджастан в Індії між річками Ци та Ганг було плем’я циганг. Це не видумане слово. Кажуть зараз «роми». А правильно «ромА». В Україні циганами сприймають мадярів, які не знають циганської мови. Це історично склалося. Цигани не кочують безпризорно. Багато хто «косить» під циган. Біля Говерли, від місцевих жителів, ви не почуєте літературне Тарасове «Мені тринадцятий минало»…

– Ми не можемо не поговорити про війну. Знаю, що ви в наших хлопців із ЗСУ часто буваєте.

– На адресу Міноборони з передової часто пишуть: «Дайте нам Петра!» Я їжджу в певні точки, не раз був на «передку». Там не можна голосно грати. Там немає подвійних стандартів. Хлопці все правильно й чітко розуміють. Це не ті диванні, які нап’ялюють на себе вишиванку і вчать, як жити, як воювати…

Мені інколи докоряють, коли я говорю російською: «Чому ти говориш ворожою мовою?» Я був на передовій, чув наших хлопців, які розмовляють російською, але рідною їм, мовою. І відповідаю: «А заберіть з фронту всіх, хто говорить російською, хто захищає свою Батьківщину рідною, від матері, мовою»! Хто залишиться? Не хочу загострювати тему мови, без мене є «спеціалісти». Але робити з мови зброю, підігруючи ворогу, не варто.

Вважаю провокаторами тих, хто, вдягнувши вишиванки, йдуть на телебачення, б’ють себе в груди і кажуть, що «Щедрик» написав Леонтович. І про авторство «Чорнобривців» треба всім подумати і, як мінімум, «загуглити».

Правда на нашому боці. Дякую нашим воїнам. Нічого немає дорожче за життя, а вони його кладуть заради свободи України. Дехто каже, що зараз не час для пісні. Але є такі пісні, почувши які, хлопці підіймаються з окопів і йдуть в наступ. Це таїнство пісні, яка на хімічному рівні згуртовує, мобілізує. Це «Червона калина» і наша «Горить, палає техніка ворожа»… Це піднімає дух.

Ми об’єдналися проти ворога. Він не має права нас вбивати, рушити все навколо. Раніше ми були «шановне панство», зараз ми «браття і сестри». Наша нація, наша культура, традиції… Це справжня Україна. Збережемо це все! Й передамо дітям. Здоров’я всім, бо це важливо. Віри в Бога! І не миру, а Перемоги! Щиро ваш Петро Чорний.