«Хто ж мене замінить?»

00:44
1835
views

Звістка про загибель на війні Олександра Ашихміна сколихнула весь Гайворон. Читаючи в Facebook численні відгуки гайворонців з приводу трагедії, ми в «УЦ» зрозуміли: Ашихмін був незвичайною людиною з незвичайною долею. Це підтвердив і Таріел Ткач, який дружив з Олександром з дитинства. Ось що Таріел розповів нам телефоном:

– Ми з Гайворона. Зі старої його частини, яку називають Сєнгородок. Олександр – 1980 року, я – 1981-го. Дружили змалечку. Разом – і на риболовлю, і на баштан. Підемо на баштан. «Дядьку, дайте кавуна». – «Завантажите віз, тоді дам». Завантажили, отримали по кавуну. У 12 років Олександр осиротів. Померла мати, а тато з ними в той час не спілкувався. Опікуна чомусь не призначили, і почав мій друг самостійне життя. Наймав житло, власними силами обходив його. На прожиття заробляв тим, що допомагав чужим людям в господарстві – там вугілля занесе, там сміття винесе. Заробітки були мізерні, але він не розтринькував їх. Купував тільки те, що треба, – харчі, одягтися, взутися. Намагався виглядати не гірше однолітків. На відміну від Олександра, я потреби в таких підробітках не мав. Таких, як я, всім забезпечували батьки. А він ще й в школі навчався, спортом займався.

Ми називали його Термінатором, коротко Терміком. Це прізвисько він отримав за сильний характер. Був лідером, гостро реагував на несправедливість, не боявся вступати в бійку. То були хоч і кулачні бійки, але після них ми, хлопці, деякий час ходили із синцями. На Терміку старі гулі не встигали сходити, як появлялися нові. Але ні до наркотиків, ні до спиртного він не пристрастився, хоча спокуси такі у буремних 1990-х були, а контро­лювати його було нікому.

Після 9 класів школи Термік вступив у СПТУ-35, закінчив його. Вивчився, здається, на тракториста. Потім ми разом працювали на пункті прийому брухту. З охотою Термік пішов служити в армію. Хоча багато хто відкараскувався, петляв. Служив Олександр у Миколаєві. Відслуживши, повернувся в Гайворон, але путньої роботи в провінції годі було знайти. Він не бажав працювати за сто гривень в місяць, яких вистачило б на те, щоб не протягнути ноги з голоду. Мабуть, хотів собі довести, що гідний кращого життя.

Подався в Київ. Там влаштувався в охоронну фірму. Познайомився з Галею, яка й стала йому дружиною. Галя – теж приїжджа, з Вінниччини. Вона тоді продавала в переході каву та газети. І в Терміка були невеликі доходи. Парі вистачало тільки за оренду квартири заплатити та на елементарні побутові потреби. Одяг купували якнайдешевший. Поступово матеріальних проблем у них стало меншати, життя налагоджувалося. Уже мали двох дітей, Івана й Олександру. Не забував Термік й про рідне містечко. Час від часу приїздив у Гайворон. Провідував материну могилу, зустрічався з друзями.

Коли почався Євромайдан, він одразу приєднався до протестуючих. Тоді саме на монолітному будівництві працював. Щодня після роботи – на Майдан. Там його й контузило. Осколки шумової гранати під шкірою залишилися.

Після Майдану почалася війна на Донбасі. Термік сприйняв ці події болісно. Мучився. Вважав, що його місце – серед захисників України. Але були ще й обов’язки перед дружиною і дітьми. 2015 року він вирішив, що йде воювати.

Я не схвалював цього його рішення. Сказав йому, що Галі доведеться нелегко з дітьми. Термік не хотів і слухати. Відповів мені жорстко, і я надалі цю тему не порушував. Відмовити його було неможливо. Спочатку Термік воював у добровольчому формуванні, потім розвідником в батальйоні «Київська Русь». Побратими охрестили його Татарином. Воював він два роки. Пройшов через таке… Удостоєний багатьох нагород.

Війна перетворила його, звичайного чоловіка, на кременя. І хоча я знав його з дитинства, спілкуватися з ним стало складніше. Термік вийшов на інший рівень. Відчував відповідальність не лише за свою сім’ю, а за всю країну і всіх її громадян, вдячних і невдячних.

До повномасштабного вторг­нення росіян Термік був готовий. У військкомат звертатися не став, щоб не гаяти час. 24 лютого уже був в Ірпіні, разом з побратимами, з якими воював у 2015 – 2017 роках. Автомати і ще дещо вони мали – зброя чекала чорного дня в схованках. З таким примітивним боєкомплектом вони знищили чимало ворогів. І самим дісталося. Бардачок – побратим Татарина, киянин, справжнє прізвище Бортко, звати Сергієм – дивом вижив, коли з танка по ньому вистрілили. Дістав тяжке поранення в голову. У справжній «м’ясорубці» побував Татарин з побратимами. Ірпінь, Буча, Гостомель… Оформили офіційно Татарина на військову службу на третьому місяці війни. Потім він воював в Сєвєродонецьку, на Херсонському напрямку, на Запорізькому, останніх два місяці – у Бахмуті. Кілька разів приїздив до родини. Бачився з ним і я. Татарин не дуже розказував про війну, а розпитувати його було незручно.

Востаннє ми бачилися на Різдво за тиждень до його загибелі. Моя донька Еля – його хрещениця, тож треба було зустрітися. Він, як і раніше, був небагатослівним. Сказав, що бої – страшні, наші втрати – великі. А ще запам’яталися його слова: «Хто ж мене замінить?» Він ніби відчував…