Нас представив один одному спільний знайомий, і ми почали спілкуватися через інтернет. Олександр родом з Костянтинівки, там, в одній з найгарячіших точок України, перебуває й зараз.
– Як відомо, усе почалося в 2014 році. Більше двох місяців місто було окупованим. Місцеві розділилися: одні приєдналися до «руського мира», стали на бік окупантів, інші були категорично проти, не змирилися. Крапку поставили ЗСУ, які відбили наше місто. Тоді були жорстокі бої в передмісті Донецька, бій за аеропорт. І ми залишилися жити фактично на лінії розмежування. Якщо пам’ятаєте, у Костянтинівці була кінцева зупинка потяга з Одеси.
Життя нібито було поставлено на паузу. Рік-два було дуже важко. До цього у Костянтинівці було майже 30 підприємств! Більше того: кремлівські зірки виготовляли та шліфували на заводі «Автоскло», що працював в Костянтинівці. Вважаю, ми, українці, маємо повне право їх звідти зняти.
А потім АТО «заморозили», люди призвичаїлися, видихнули. Налагодилося постачання, стало краще з роботою, соцзабезпеченням. Донецьк недалеко – родичі приїздили та виїздили за якимось спеціальними перепустками. Разів п’ять-шість за ці роки я чув десь одиночні вибухи.
Після восьми років, у перший день повномасштабного вторгнення ми почули вибухи, а 22 березня прилетів снаряд за тридцять метрів від нашого будинку. Вікна, двері повилітали, суттєво було пошкоджено приміщення школи, яка знаходиться поруч. І ми, як вся країна, стали жити в умовах війни. Щодо місцевих жителів, ще, умовно, вчора великий відсоток місцевих жителів віддавали перевагу «ДНР». Сьогодні переважна більшість – за Україну, за ЗСУ. Багато хто кардинально змінив свою думку.
Маю знайомих в Соледарі та Бахмуті. Не впевнений, що хтось залишився в Соледарі. Маю надію, що місцеві встигли виїхати. Бо ворог знищує місто, стирає з лиця землі. У Бахмуті ще хтось залишився. З Костянтинівки багато виїхало й багато повернулися. Причини різні: у когось гроші закінчилися, хтось не зміг довго жити не в своїй країні, вирішив, що краще вдома під обстрілами, ніж на чужині, як би там не ставилися до українців. Моя родина пів року була в евакуації, а наприкінці літа минулого року повернулися.
Наше місто обстрілюють регулярно. Живемо під звуки війни. На сирену вже не реагуємо, бо обстріли не зупиняються. І сховатися ніде – метро в нас немає. Вибухи з кожним днем усе гучніші, усе ближчі. Бахмут від нас за тридцять кілометрів. А які там бої, усі знають. Тому ми майже на лінії фронту.
Читаю в ЗМІ, та й ви підтвердили, що в центрі України народ розслаблений, дозволяє собі відпочивати в кафе, ресторанах… У нас протягом першого місяця війни все було закрито. Супермаркети – також. Правда, є приватні магазинчики. Відкриваються додаткові відділення «Нової пошти», працює «Укрпошта». І ринки працюють. Щоправда, ціни там дуже високі.
Шкіл практично не залишилося – зруйновані. Критична інфраструктура – також. Світло вимикають аварійно, тобто не за графіком. Водопостачання, дякуючи місцевій владі та комунальникам, налагодили. З весни до середини осені з водою були величезні проблеми. Газу не було з квітня. У листопаді поступово почали відновлювати газопостачання.
Знаю, що пенсіонерам, людям з інвалідністю надається гуманітарна допомога. Є спеціальні центри, є Пункти незламності. Працездатні громадяни, на кшталт мене, мають право на соціальні виплати. Я офіційно безробітний, отримую мінімальну, але допомогу. Намагаємося вижити.
І ще щодо настроїв в Костянтинівці. Не можу сказати, що всі впали духом. Але настрій тривожний. Я і моя родина сподіваємося на те, що ЗСУ втримають рубежі. І 90 відсотків тих, хто не залишив Костянтинівку, також вірять в наших захисників.
P.S. Враховуючи те, що «Нова пошта» відкрила нові відділення в Костянтинівці, «УЦ» збирає посилку.
№17 (1586)