«Хорошою людиною бути важче, ніж героєм. Нею треба бути щодня»

12:34
665
views

Перед війною Євгеній Осієвський навчався в аспірантурі Києво-Могилянської академії, працював над дисертацією про звичаї  жителів острова Танна у Тихому Океані, названого так легендарним Джеймсом Куком. Збирався туди поїхати, вивчав тамтешню мову. Гроші на поїздку відкладав з журналістських гонорарів. Статті писав на науково-популярні, мистецькі теми і не тільки. Окрема серія журналістських матеріалів Осієвського – про життя релігійних організацій. Порядки в громадах українських кришнаїтів, неоязичників і саєнтологів Євгеній досліджував, проникаючи в їхні лави. Книжник, вегетаріанець, пацифіст і любитель котів, він був і патріотом. Тому й пішов добровольцем на війну. Загинув 22 травня нинішнього року під Бахмутом.

З його матір’ю, Олександрою Гребенюк, та товаришем, Ярославом Ковальчуком,  автор цих рядків зустрівся у Ковалівському парку у Кропивницькому. Мала прийти ще й Поліна, подруга Євгенія, та щось завадило. Ярослав і Поліна приїхали в Кропивницький на похорон, та й залишилися на якийсь час біля матері покійного друга. Як можуть втішають, але…

Моє рідне сонечко, єдиний син, у мене ж нікого більше нема, – починає плакати мати, дістаючи знімок Євгенія. Судячи з футболки кольору хакі, борідки і скуйовдженої чуприни, Євгеній сфотографувався вже у війську. У погляді – сум. А на задньому плані – коробка з книжками.

В одинадцять місяців Женя почав говорити. В дитсадку мало був. Два тижні поводила його в дитсадок, а він каже: «Ма, я краще вдома буду». Я працювала в бухгалтерії, брала його із собою на роботу, та й вдома самого залишала. Клопотів не завдавав. А з шести років став за хазяїна в сім’ї, – Олександра Юхимівна має на увазі розлучення з чоловіком. – Прийду з роботи, а Женя:  «Ма, не переживай. Я пирожне зробив,  начистив картошки, моркву порізав». Дивуюся: яке ще «пирожне»? А Женя киселем помазав хліб, посипав цукром – ніби тістечка зробив. Дитина старалася з усіх сил. І в школі, в чотирнадцятій, – на «відмінно». Надія Василівна, класна керівниця, його любила. Його всі в класі любили. З чотирьох років Женя займався в танцювальних гуртках. Змалку поводився як дорослий. Коли ми заходили в магазин іграшок і я  питала, якої іграшки йому хочеться, Женя відповідав: «У мене все є». Не просив. Міг тільки сказати, що йому щось подобається. Тоді мені ставало зрозуміло: хочеться дитині.  

Пані  Олександра розповідає, що після чотирьох класів перевела сина у,  як, мабуть, ще довго називатимуть  цей заклад, «школу Короткова», теперішня його офіційна назва – Центральноукраїнський науковий ліцей-інтернат.

У дванадцять років Женя заробив перші гроші, чотириста гривень, – мати дістає газету, показує статтю синову статтю «Україна починається з родини». Пояснює, що редакція газети проводила конкурс на найкращу статтю про Україну і Женя посів у ньому друге місце. Диплом і конверт з грішми йому вручили у філармонії під час звітного концерту «Проліска».

Читаю текст дванадцятирічного хлопчиська (він тоді ще носив прізвище Манько) і не знаходжу там ні дешевих епітетів, ні штампів, ні пустослів’я – всього того, що вважається нормою в школярській творчості. Євгеній просто й зворушливо  написав про найрідніших людей – матір і покійну бабусю Женю. Розповів, що залюбки проводив канікули в селі  Котовці Гайворонського району, де мешкала бабуся.  Що вона частувала внуків та правнуків  (всього їх – двадцятеро) ласощами, а коли в неї питали, чому сама не їсть, відповідала: не подобається. Те саме Євгенко чув від мами, коли вона приносила додому кілька порцій морозива і не з’їдала жодної.  У 12 років Женя уже розумів: піклуватися про близького – значить бути готовим віддати йому своє. «Оце і все, що я хотів розповісти про нашу родину. Ви запитаєте: де ж тут про Україну? А з сім’ї, в якій людина народжується, росте, виховується, і починається Україна», – написав.

З подальшої розповіді пані Олександри все більше упевнююся, що Женя був незвичайним. Багато читав, допізна засиджувався в шкільній бібліотеці.Мати просила сказати, якого подарунку бажає на день народження, а він обов’язково замовляв книжку. Був відмінником, брав участь у громадському житті ліцею. Коли навчався в старших класах, учні вибрали його президентом ліцею. У ті ж роки став заступником президента дитячого самоврядування Кіровоградської області. Двічі побував в «Артеку», де читав лекції дітям. Блискуче виступив на телевізійному ток-шоу Савіка Шустера. Двічі представляв Україну на зборах Європарламенту дитячого самоврядування – в Німеччині і в Хорватії. Під час першої з тих поїздок зазнав пригод. У Німеччині не встиг на автобус, який вирушав в Україну. Почепивши на рюкзак український прапор, юнак ішов на схід пішки, зупиняв попутний транспорт, і охочих підвезти його було небагато. Ночував на лавках. Не мав що їсти, радий був черешні при дорозі. Воду набирав з рукомийників у громадських туалетах. Мати напереживалася тим часом. Заплатила за роумінг, щоб говорити із сином по телефону.  Хотіла переказати йому гроші на візу, на квиток, а він не міг їх отримати, бо неповнолітній. Довелося йому просити незнайому німкеню, щоб прийняла переказ з України. Так раділа Олександра, коли син повернувся додому! 2010 року він закінчив ліцей. Результати ЗНО були чудовими, їх було достатньо, щоб вступити у найкращі виші країни – Київський національний університет імені Шевченка, або в Харківський національний університет імені Каразіна, або в Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Звісно, вистачало балів і для вступу в педуніверситет імені Винниченка в рідному місті – туди теж подавав заяву.

Женя дуже хотів в університет імені Каразіна, на політолога. Поїхали ми удвох у Харків і дізналися, що він не може розраховувати на гуртожиток. Отже, треба винаймати квартиру, а це ж – гроші. Син вирішив, що навчатиметься на бакалавраті в нашому університеті імені Винниченка, бо бакалаврська програма скрізь однакова. Керівництво університету імені Каразіна здивувалося цьому рішенню. Мене покликали: «Такого ще не було, щоб відмовлялися від навчання в нас за бюджетні кошти». Просили вплинути на сина. Я відповіла: «Як син вирішив, так і буде». В універститеті Женя теж був відмінником. Сімсот гривень стипендії отримував. А одного року – тисячу двісті. Якось на Новий рік накупив всього-всього. «Де ж ти грошей взяв?» – питаю. – «Мамо, мені призначили підвищену стипендію». Він мене дуже любив, допомагав. Нікому нічого поганого не зробив. Його в університеті хвалили. Прийшла на батьківські збори, а викладач Сергій Шевченко, покійний уже, питає, чи є батьки Жені Манька. Кажу: «Я мати». Сергій Шевченко і розповів: «Приходжу в  бібліотеку – Женя вже там, йду звідти – Женя залишається». З деякими викладачами Женя дружив. Наприклад, з Русланом Стадніченком. Багато часу проводив у бібліотеці імені Чижевського, там у нього теж друзі. Дружив з журналісткою Любою Попович. Багато трудився. З відзнакою закінчив бакалаврат. Магістерську програму «Політологія» в Києво-Могилянській академії – теж з відзнакою. І в аспірантурі в Києво-Могилянській академії навчався за бюджетні кошти, спеціальність «Культурологія». Я казала йому: «Синок, вивчишся, житимеш за кордоном». А він:  «Україну не покину».

Про наступний період короткого життя Євгенія прошу розповісти Ярослава Ковальчука.

Ми два роки разом вчилися в магістратурі. Здружилися. Женя цікавився екзотичними темами. Зачепився за тему про острів Танна. Його жителі проводять дивні ритуали, там – карго-культ. (Карго-культ ще називають поклонінням літакам. Ця релігія поширена на островах у Тихому океані. Острів’яни вірять, що літаки створено для них духами предків, але білі люди нечесним шляхом заволоділи ними. Острів’яни будують із соломи копії злітно-посадкових смуг і аеропортів, вважаючи, що отримають від духів літаки. – В.К.) Хтось  би посміявся, прочитавши про це в газеті. А Женя вирішив розібратися.  Вступивши 2018 року в аспірантуру Києво-Могилянки, працював над дисертацією «Альтернативні соціальні просторовості острова Танна, Республіка Вануату». З допомогою підручника, якого знайшов в інтернеті, Женя вивчав бісламу, це суміш англійської, французької і тамтешньої мов. Читав сайти Республіки Вануату. Ми, друзі, розуміли Женю і підтримували. Він так натхненно розповідав про острів Танна, про тамтешні рослини й ритуали! Роздобув саговник, поширений на острові Танна. (Саговник – голонасінна рослина. Це один з найдавніших представників сучасної флори, ровесник динозаврів. Тривалість життя саговника – до 5 тисяч років. – В.К.). Невдовзі має вийти його стаття про цю рослину. Перед тим, як піти у військо, Женя віддав друзям вазон із саговником. 

До війни Женя збирався поїхати на острів Танна, здійснити там етнографічну польову експедицію.  Грошей на таке дослідження в Україні не дали б, і  Женя із своїх заробітків відкладав на поїздку. 2020  року наскладав. Треба було ще й бюрократичні питання вирішити, бо в Україні немає посольства Вануату. Та почалася пандемія, і Республіка Вануату припинила впускати іноземців. Відкрилася наприкінці 2021 року, і Женя знову заходився збиратися туди. Мав поїхати в березні 2022 року, та почалася війна. 

За словами Ярослава, основні заробітки його друга були від публікацій. Євгеній писав науково-популярні статті та брав інтерв’ю для видання «Куншт». Багатьом відомі і кінорецензії Осієвського, опубліковані на сайті Yabl. Резонанс спричинили його журналістські матеріали про київських кришнаїтів,  неоязичників, послідовників Рона Хаббарда і церкву «Відродження», опубліковані на сайті «Спільне» (наприклад, https://commons.com.ua/uk/pisni-kali-yugi/). У статті про Євгенія у Вікіпедії  стверджується, що  став Осієвським (дівоче прізвище матері), побоюючись переслідувань за ці статті.  Про те, як Євгеній  збирав інформацію про релігійні громади, знає Ярослав Ковальчук:

Він кілька місяців спілкувався з учасниками цих течій, не повідомляючи їм, що його мета – дослідження. Найдовше ходив до неоязичників.  А перед тим, як опублікувати статтю, попереджав про це. Таке мав правило. Були різні реакції. Хтось погрожував, хтось намагався переконати.   

Коли росіяни пішли на Україну великою війною, Євгеній був у Києві. Звісно, дізнавшись про вторгнення, одразу зателефонував матері. Згадує пані Олександра:

Подзвонив мені і сказав, що їде в Ворзель, до своїх котів (у селищі Ворзелі Київської області розташований гуртожиток Києво-Могилянської академії. – В.К.). Тельму і Луїзу Женя підібрав ще кошенятами, бо тварин любив. Поїхав до котів у Ворзель, а там – окупанти. Разом з ним в окупації опинилося ще 29 мешканців гуртожитку. Я дзвонила йому. Він запевняв: все добре. Не скаржився,  хоча вони й їжі не мали. Ярославу він більше розказував про це.

Ярослав радить мені прочитати репортаж Євгенія Осієвського «Шість кішок, тридцять людей і чотири міни. Два тижні в окупації під Києвом»,  опублікований на сайті «Спільне» (https://commons.com.ua/uk/dva-tizhni-v-okupaciyi-pid-kiyevom/).  Це записки про те, як коти і люди призвичаювалися до обстрілів, а потім і до відсутності електрики й води. Про людей, які в лиху годину діляться з іншими найнеобхіднішим. І про тих, які в цей час йдуть грабувати горілчаний магазин. Про те, як за два тижні ізоляції в гуртожитку утворилася принаймні одна пара (попри відсутність душу).  Про те, як Осієвському в цей час лягли на душу прочитані книжки – про гендер у Вануату, про анархістську антропологію. Репортаж з Ворзеля, як і все написане Осієвським, – багатий чудовими образами й правдивими деталями, стилістично досконалий.

З Ворзеля їх евакуювали, – каже Ярослав. – Женя повернувся в Кропивницький, 15 березня звернувся тут у військкомат. Йому сказали, що він їм не потрібен. Женя почав шукати, де може бути корисним. Як варіант розглядав влаштуватися військовим кореспондентом. Поїхав у Київ, узяв інтерв’ю в снайпера. (Ярослав має на увазі матеріал «Коли вбиваєш через приціл, відчуваєш лише віддачу від прикладу», опублікований у липні 2022 року на сайті Bird in Flight (https://birdinflight.com/nathnennya-2/dosvid/20220711-snajper-zsu-interview.htmlВ.К.). Ціле літо Женя шукав, де стати корисним країні. І не знаходив. Він таку звичку мав: натякати про якесь своє рішення і не казати прямо. От і наприкінці жовтня написав мені, що плани міняються. А в перших числах листопада повідомив, що вже служить. Дав мені розпорядження щодо його книжок, щодо неопублікованих статей.  У нього багато книжок було, цінних, яких в Україні не купиш. Я йому їх з Канади возив. Інші друзі теж з-за кордону привозили.

Продовжує пані Олександра:

Першого листопада  Женя мені  з Києва зателефонував: «Ма, ти сидиш чи стоїш?» – «Сиджу».  «Ну так мені завтра з речами у військкомат». Я заплакала. Збираючись в армію, він привіз до мене своїх котів. Тельма і Луїзка. Гарні. Я їх місяць тому в село відвезла до племінниці, щоб побігали там на волі. Женя як дзвонив мені, я вмикала гучномовець,  і кішки облизували телефон. Скучили.

Мати стверджує, що до великої  війни Євгеній був дуже далеким від військової служби молодим чоловіком. Зброєю не цікавився, пацифіст і вегетаріанець.

Ще в дитинстві заявив мені, що не їстиме м’яса, бо проти вбивства тварин. Я тоді йому сказала: «Як станеш заробляти, вибиратимеш, а поки їж що даю». Женя таки став вегетаріанцем, коли вже в магістратурі навчався. Ні м’яса, ні риби. Одна каша. Його й у війську назвали Веганом.

Так, Женя був пацифістом, – підтверджує Ярослав. – А коли почалася війна, відчув, що це його обов’язок – воювати, і пішов добровольцем.

Пані Олександрі майже нічого не відомо про військову службу сина.  Він навіть з фронту писав їй, що перебуває в навчальному полігоні на Житомирщині. Мати читає його SMSки: «Мамо, зі мною все добре, але чомусь немає мережі. Зателефоную, як з’явиться. Обіймаю».  «Мамо, в мене все добре, але подзвонити сьогодні не вийде, обіймаю»…

Ярослав:

Женя  мамі не казав, де він, а  мені казав. Після навчання в Житомирській області він місяць проходив вишкіл у Британії. Потім воював у аеромобільній бригаді. Стрільцем-санітаром. Іноді він писав мені, що не даватиме про себе знати кілька днів. Мабуть, через бойові виходи.  Так було й востаннє, перед його загибеллю. Коли він мав можливість поспілкуватися телефоном, ми говорили про книжки й кіно. Я висилав йому книжки. Женя читав, коли був час між бойовими виходами. У перервах між бойовими виходами він, скориставшись інтернетом, узяв інтерв’ю в британського генетика Адама Родерфорда. Женя записав розмову  на телефон, з допомогою телефону написав текст, переслав його мені, я відредагував, відіслав у «Куншт». Інтерв’ю опубліковане 17 травня. (Мається на увазі матеріал «Гену релігійності, алкоголізму чи свободолюбства не існує» https://kunsht.com.ua/genu-religijnosti-alkogolizmu-chi-svobodolyubstva-ne-isnuye-intervyu-z-genetikom-adamom-raderfordom/В.К.Коли Женя починав служити, я запитав у нього, чи писатиме про це. Він сказав, що, можливо, писатиме. У травні була остання наша розмова. Женя сказав, що не хоче писати про свій досвід на війні. Військова служба – це було не його  [покликання]. Тому й не вів нотаток.

Востаннє бачилися, як проводжала його у військо, – каже мати. – Потім хотіла до нього в Житомир поїхати, а він: не можна. Ніяких відпусток не давали. Востаннє коли дзвонив, голос його тремтів. «Синок, тебе на нуль відправляють?» – «Мамо, не вигадуй. Я в Житомирі. Тебе люблю, скажи усім, що всіх люблю. Постараюся до першого червня зателефонувати». 22 травня Женя загинув. Один з його побратимів  сказав мені, що не раз застав Женю за читанням книжок,  і запитав офіцерів: «Знаєте, хто такий наш Веган?» На його думку,  Женя міг би принести більше користі  не в окопах.  

Але це був вибір Жені, і він написав у Facebook, що вважає образливим таке ставлення до нього, – зауважує Ярослав.

Настав час прощатися.  Проводжу співрозмовників до виходу з парку, як наближається молода жіночка і кидається до Олександри, обіймає:

Тьотя Саша, співчуваю. Він таким хорошим був.

Тут, у Кропивницькому, багато хто знає Євгенія Манька-Осієвського. З деким я поспілкувався.

Він був найкращим, – розповідає вчителька-методистка Центральноукраїнського наукового ліцею-інтернату Світлана Кушнєрова, яка була класною керівницею класу, де навчався Євгеній. – Багато читав, в бібліотеці засиджувався. На високому рівні оволодів англійською мовою. Історію знав досконало. ЗНО склав з найкращими в школі результатами.  Коли проводилися вибори президента ліцею, Женя запропонував свою програму, в якій пообіцяв, що добиватиметься реалізації кожної цікавої та доцільної ідеї, яку висунуть учні. Наприкінці програми процитував філософа Піранделло, який сказав, що бути героєм легше, ніж хорошою людиною, бо героєм можна бути раз у житті, а  хорошою людиною треба бути щодня.  Більшість учнів проголосувала за Женю. Він чудово справлявся з обов’язками президента, учнівське самоврядування при ньому було ефективним.  Усі його любили й цінували, хоча однокласники, бувало, й кепкували з його успіхів. Наш клас дуже дружний був. Здружилися, бо багато подорожували. Пам’ятаю, як у Карпатах потрапили під сильний дощ. Йдемо, вода – по коліна. А Женя вірша розказує:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди. 

У ліцеї хочуть зібрати нематеріальну спадщину Євгенія Манька-Осієвського,  створити з його творів фонд чи опублікувати їх на сайті і увічнити таким чином пам’ять про нього.

Знала Женю з 2009 року, –  каже Світлана Ушакова, завідувачка відділу мистецтв обласної бібліотеки імені Чижевського. – Він у нас, вважай, і виріс. Виконував тут домашні завдання, користувався інтернетом. Мав своє місце, де розташовувався з ноутбуком і ловив вай-фай. Ми сідали пити чай,  і Женя з нами. Підгодовували. Під час Революції гідності разом брали участь в протестних акціях  центрі міста. Женя був для нас зв’язковим. Приходить до нас, питаємо: «Які новини?» Він розказує, де й що в місті відбуватиметься. Потім ідемо туди Наприклад, до суду, протестувати проти затримання Ратушняка.

Женя був схиблений на кіно. Захоплювався Кубриком, Лінчем. Про фільми, які вразили, писав у студентську газету. В «Кіровоградську правду», коли редактором працювала Люба Попович, теж писав. Ця газета опублікувала інтерв’ю, яке він узяв у Марини Тарковської.

Женя постійно іронізував над собою, смішні історії про себе розказував. Запам’яталася його розповідь про подорож автостопом Європою. Жені одразу здався підозрілим водій, який підібрав його на дорозі. А коли той привіз його в свій гараж і зачинив ворота, Жені подумалося: «От і пастка, як у кіно». Та все обійшлося – ніяких лихих намірів водій не мав.  «Надивишся фільмів, сам стаєш придурком», – підсумував свою розповідь Женя.

Він бував на виставках, презентаціях, інших заходах у нашій бібліотеці. І йому завжди хотілося поговорити про це з іншими.

Ми раділи, коли Женя продовжив навчання в Києві. Як приїздив у Кропивницький, з тортиком обов’язково заходив до нас.

Звісно, я читала його репортажі із зібрань релігійних громад. Женя боровся із забобонами, пропагував науку. Пам’ятаєш, я хотіла познайомити тебе з молодим чоловіком, який проник у лави язичників і написав про це? Це був Женя.