«…І здається, що він – живий»

13:03
561
views

– Дивлюся на фотографії, і здається, що він – живий. Гарний такий. Питаю: «Сєржику, тобі не жарко?» Кондиціонер вмикаю. «Бачиш, що діти роблять?» – питаю. А діти погано сплять, вони відчувають.

Так описує свій і дітей теперішній стан кропивничанка Анна Гриценко, яка недавно навіки попрощалася з чоловіком, загиблим на війні.

Ми зустрілися на подвір’ї багатоповерхівки у «спальному» мікрорайоні Кропивницького. Звідси у січні нинішнього року Сергій Гриценко, лікар обласної дитячої лікарні, пішов у військо. Останніх кілька місяців служив лікарем у 37 окремій бригаді морської піхоти. Судячи з того, що про нього написали на сторінці бригади у Facebook, виконував обов’язки справно. Ось кілька речень з того, квітневого, допису: «На запитання “Чому пішли воювати?” відповів “А що я дітям скажу, коли вони запитають, де ти, тату, був, коли війна була?” Вдома на нього чекають сім’я, друзі, колеги». Не дочекалися.

Перед зустріччю з Анною я поговорив телефоном з батьками Сергія, мешканцями Олександрії Володимиром і Тетяною Гриценками. І дізнався ось що. Сергій народився 1987 року в Запоріжжі, де навчалися його батьки, вихідці з Глодос тодішнього Новоукраїнського району. 1989 року вони перебралися в Олександрію, куди отримала направлення Тетяна, випускниця Запорізького медичного інституту. Сергійко був слухняною дитиною, добре вчився в школі, а найбільше тягнувся до хімії й біології. Закінчив той же виш, що й мати. І йому дуже подобалося працювати лікарем.

– У нього було все. Діти, дружина. Він їх дуже любив. І роботу мав до душі. Було багато планів, вам про них краще розповість Анна, – сказала, плачучи, Тетяна Гриценко.

Розмова з Анною триває з півтори години. Співбесідниця час від часу ледь стримує сльози. А я ловлю себе на думці, що говоримо про Сергія Гриценка як про живого. Анна каже на нього «Сєржик».

– Це я його так почала називати. Потім усі казали «Сєржик».

На запитання, як познайомилися, розповідає:

– Я мешкала в Глодосах, а Сєржик приїздив у наше село до бабусі. Познайомилися на танцях у клубі. Зазвучала пісня «Раз, и ты в белом платье, два – в моих объятьях», і Сєржик запросив мене на танець. Почали спілкуватися. Мені було п’ятнадцять, йому – вісімнадцять. Я закінчила дев’ятий клас, він – перший курс Запорізького медичного університету. Потім Сєржик приїхав в село на Новий рік, я його чекала дуже. Стоїмо під моєю хвірткою, а мама з хати: «Заходьте вже». Зайшли. Він моїм батькам одразу сподобався. Закінчивши школу, я вступила в університет, де Сєржик вчився. Якби не він, так далеко не поїхала б. Можливо, вступила б у Кіровоградський педагогічний, вивчилася б на вчительку хімії та біології.

Анна згадує, що в Запоріжжі Сергій насамперед представив її одногрупникам.

– Показав мене, яка я в нього. Мені незручно було. Потім іще виникали такі ситуації. Змінивши місце роботи, він представляв мене своїм новим колегам, водив по кабінетах. Друзі, знайомі часто від нього чули: «А ось ми з дружиною…»

Розповідаючи про навчання в медуніверситеті, Анна зауважує, що вимоги до них, студентів, ставилися високі, доводилося багато трудитися. Сергій старався ще й заради стипендії (навчався за бюджетний кошт).

– Впродовж одного семестру Сєржик не отримував стипендію через трійку. Наступну вигризав зубами. Читав, готувався. Навіть тортика купив, щоб задобрити якогось викладача. Хоча не вмів давати хабарів. Не знаю, чи допоміг той тортик, але стипендію йому призначили. Студентом влаштувався на роботу в лікарню. Через нічні чергування недосипав. Зате було за що удвох сходити в театр, в кіно, в кафе.

З харчуванням, стверджує Анна, проблем у неї із Сергієм у студентстві не було.

– Я готувала і борщі, і голубці, і вінегрети. Із села та з Олександрії нам час від часу передавали продукти.

Вони майже весь час були разом, тож Анні стало самотньо, коли Сергій поїхав у Дніпропетровськ, навчатися там в інтернатурі.

– Чи не кожні вихідні він приїздив до мене, або я до нього.

Закінчивши університет, Сергій отримав направлення в Олександрію, де в поліклініці чекала посада педіатра-ортопеда. Згодом в Олександрію перебралася Анна, яка здобула фах провізора. Вже законні чоловік і дружина, мешкали в одній квартирі з батьками Сергія.

– Робота чоловікові дуже подобалася. Особливо щасливий був по четвергах, в ці дні жінки приносили маленьких, віком до року, дітей. Сєржик пропонував і мені приходити в ці дні до нього, щоб подивилася на малечу. Дуже любив дітей. Ми й самі хотіли дітей.

А ще Гриценкам хотілося окремого житла. Та з такими, як у них, зарплатами залишалося тільки мріяти. Тому Сергій вирішив спробувати себе в сфері розповсюдження ліків. Пропрацювавши обов’язкових три роки в олександрійській поліклініці, вирушив у Кіровоград влаштовуватися в представництво фармацевтичної компанії «Берлін-Хемі».

– Ми вже мали авто, ВАЗ десятої моделі. Це була моя ідея – купити машину, бо автобусом і електричкою незручно в село їздити. Але Сєржик ще не почувався впевнено за кермом. Робота ж у фармакологічній компанії передбачає постійне пересування на авто. Перед тим, як влаштовуватися в «Берлін-Хемі», чоловік узяв кілька уроків водіння у професіонала. Прибувши в Кіровоград на співбесіду, він, щоб не їхати центром міста, залишив машину біля супермаркету на Полтавській і на маршрутці добрався в представництво «Берлін-Хемі». Його кандидатуру схвалили. Невдовзі Сержик поїхав у Київ, де працівники «Берлін-Хемі» прийняли в нього іспит як у водія і видали службову машину. Роботу в «Берлін-Хемі» Сєржик виконував добросовісно. Допомагала комунікабельність, а також статус лікаря. Керівники лікарень сприймали його як колегу, а не комівояжера. Та й компанію він представляв знану, за продукцію якої не соромно. Я працювала в аптеці. Завдяки спільній праці купили квартиру в Кіровограді, зробили в ній ремонт, поміняли машину. Нам подобалося бути разом. У нас і друзі – спільні. Коли в «Берлін-Хемі» якийсь «корпоратив» проводився, мене теж запрошували. Звісно, разом ми їздили в Глодоси, там – і мої, і його родичі. Садили картоплю, сапали, вибирали. Поверталися додому з повними торбами. Правда, Сержик без мене їздив рибалити на Дніпро. У них своя, рибальська, компанія. Серьожа й човна купив. У «Флагмані», це магазин рибальського знаряддя в Кропивницькому, він як свій. Захоплювався і футболом. На матчі ходив і сам грав з друзями. Читав книжки, здебільшого фентезі. Толкіном захоплювався.

За словами Анни, її чоловік, влаштовуючись у фармакологічну компанію, не приховував наміру повернутися через якийсь час до улюбленої педіатрії. І все ж для дружини стало несподіванкою те, що він, пропрацювавши три роки в «Берлін-Хемі», вирішив залишити цю високооплачувану роботу і влаштуватися лікарем в ортопедо-травматологічному відділенні обласної дитячої лікарні.

– Завідувач відділенням, Микола Степанович Пристайко, тримав для Сєржика місце. Вони познайомилися, коли Сєржик там інтерном проходив практику.

Анна каже, що на цій роботі чоловік почувався щасливим. Приходив додому і розповідав, як пройшло добове чергування.

– Його на роботі цінували. А мені так сумно було, коли чоловік уночі на роботі! Хоча ми й сварилися, і все через дрібниці. У мене тяжкий характер. Казала йому: «Як ти мене терпиш?» Він відповідав: «Ти про таке навіть не думай. Я тебе люблю». У мій бік від нього стільки любові було! Взагалі, його доброти вистачало на всіх друзів і знайомих. Не було такого, щоб когось недолюблював. А якщо я була кимось незадоволена, Сєржик казав: «Не звертай уваги, це така людина».

27 липня 2021 року у Гриценків народилася двійня – хлопчик і дівчинка.

– Ми довго чекали дітей. Мені зробили кесарів розтин. Після операції я не могла підійматися з ліжка. Сєржик біля мене п’ять днів був, поки не виписали. І памперси міняв дітям, і мив їх, і сповивав. Назвали дітей Макаром і Алісою. Чоловік для них – і тато, і мама. Мив, переодягав, вони на ньому й спали. Тільки груддю не годував. Прийде з роботи – і до дітей. На мені – лише годування. Він і вночі підіймався, коли малі плакали. Бувало, годую груддю, а він – мене, з ложки.

Макарові й Алісі виповнилося півтора року, коли їхнього батька призвали до війська. На запитання, як сприйняла звістку про мобілізацію чоловіка, Анна зізнається, що почувалася розгубленою. Не уявляла Сергія на війні, адже він ніколи не цікавився ні армією, ні зброєю.

– Але коли призвали, йому стало це цікаво. А коли отримав звання лейтенанта, був щасливим. Казав мені: «Цю роботу хтось має виконувати».

Про подробиці військової служби Сергія Гриценка його родичам відомо небагато. Знають, що побував на підготовці в Польщі, що потім воював на Донеччині, де й загинув 13 червня. Батьки і молодший брат навіть їздили до нього у травні на Донбас, але він не посвячував їх у деталі. Не розказував зайвого й дружині. А з того, що розповів, вона зрозуміла, що Сергій як лікар брав участь в евакуації поранених і вбитих з місць боїв.

– Це небезпечні завдання. Хлопці розуміли, що можуть не повернутися. А Сєржик як офіцер мав ще й підбадьорити інших. І підбадьорював, і їздили на евакуацію. Дуже важко було їм.

Востаннє я бачила чоловіка першого квітня. Його відпустили додому на півтори доби. Увечері приїхав, переночував. Уранці погрався з дітьми, поїхали до його завідувача в лікарню, потім провідали його батьків в Олександрії, до волонтерів заїхали. День швидко минув, увечері Сєржик поїхав. Вдома толком і не побули разом.

Анна також згадала, що чоловік їй наказував щодня фотографувати дітей і пересилати знімки йому. «Хочу бачити, як діти розвиваються», – велів. Декілька пересланих йому фотографій Сергій не побачив.

– Не знаю, як жити тепер. Я з п’ятнадцяти років з ним. Така опора… Він завжди заспокоював мене: «Не переживай, все буде добре». Як його не стало, виявилося, що я й за комуналку не вмію заплатити. Все на ньому трималося. Було багато планів. Хотіли собаку завести, французького бульдога, назвати Бартезом, як футболіста. Хотіли кращу машину купити. Мріяли, що побудуємо свій будинок. В Грецію хотів мене й дітей повезти. Він там побував, коли в «Берлін-Хемі» працював. І на своїй улюбленій лікарській роботі хотів зробити кар’єру. Казав, що колись стане начмедом, і тоді в нього не буде нічних чергувань. Мабуть, це нерозумно – не хотіти чогось більшого. Сєржик хотів. Він і з фронту по телефону казав мені: «Мрій». І я мріяла. Тепер от сну нема. Дві години посплю і прокидаюся. Діти ще малі, щоб пояснити їм, що тата немає. Але вони відчувають. Погано сплять, часто плачуть. Макар уже трохи заспокоївся, а Аліса – татова принцеса – впаде й плаче. Показала дітей лікарям. Кажуть, здорові…