До зустрічі в Маріуполі!

11:30
414
views

Про безстрашність, ризикованість, відданість українських жінок можна розповідати безкінечно. Слухати про це – переживати емоції та відчуття разом з особою, яка поділилася неймовірною історію. Це історія кропивничанки Галини, її дочки Юлії та восьмирічної онуки Лізи.

 

– У мене дві дочки. Чоловік старшої, Анатолій, на фронті, на маріупольському напрямку. Ми втрьох – з Юлею та Лізою – вирішили поїхати в гості до моєї молодшої в Дніпро. Я за кермом, дівчата поруч, рушили. Сподівалися, що зятя на пару днів відпустять до нас, щоб ми побачилися. Але його не відпустили.

Погостивши в Дніпрі, зазбиралися додому. Раптом Юля каже: «Мамо, а якщо я його більше не побачу?» Ці слова стали вирішальними, і ми, замість повернутися до Кропивницького, поїхали в бік Донеччини.

Онучці сказали, що веземо татові передачу (а понабирали з собою купу всього), щоб був для неї сюрприз, і запропонували щось намалювати, зробити поробки. Мала так обережно везла свої малюнки, щоб не зім’ялися, щоб покласти в посилку в останню чергу.

Виїхали на лівобережжя Дніпра, далі – на Синельникове. Машин на дорозі мало, ставало трошки моторошно. А потім назустріч їхав лише військовий транспорт. На кордоні з Донецькою областю нас зупинили на блокпосту. Дуже ретельно перевірили вміст нашої машини на предмет алкоголю, контрафактних цигарок, наркотиків, зброї. Запитали, куди їдемо, ми з дочкою тихенько пояснили і попросили, щоб вони при онучці це не казали, бо ж готували сюрприз дитині. Хлопці посміхнулися і все зрозуміли. Коли нас пропускали, попередили, щоб були обережними на дорозі, бо військова техніка їздить швидко – громадського та приватного транспорту там немає.

Краєвиди там дуже сумні. Поля в бур’янах заввишки під два метри, людські городи занедбані, людей немає, собак також. Гнітюче це все. Раптом назустріч їде військова машина, блимає фарами, я блимнула у відповідь, зупинилася. Машина розвернулася, до нас, з неї виходить наш Толя. Кажу Лізі: «Подивися, хто там». Сидить, мовчить, очам не вірить. Потім миттю взула кросівки й побігла. Застрибнула на тата, обійняла, прилипла. Так зворушливо. Хотіли зняти на телефон, але самі були в таких емоціях, що не ввімкнули камеру.

Поселилися ми в покинутій хатинці одного з сіл неподалеку села, де розміщаються хлопці. Три ночі ми там були. Постійно гриміло, стріляло, вибухало. На другий день ми вже розпізнавали, що і куди летить. Більше летіло з нашого боку в бік ворога. І ракети бачили. Гуркіт був такий, що я була готова негайно виїхати додому. Ті ракети, на превеликий жаль, влучили у Кривий Ріг.

Спілкувалися з побратимами Толіка. Вони наввипередки розповідали про свої сім’ї, показували фото, відео рідних. Нас про все розпитували. Нашу Лізу обіймали, шеврони їй дарували. Один хлопець подарував їй нові військові штани. Запевнив, що купив їх за свої гроші. Вони всі були розчулені. Чекали на нас, всі поголені, чистенькі. А які красиві! Ми для них були як часточка домівки. І як надія на те, що й до них можуть приїхати рідні – ми ж до свого приїхали.

Ми побалували хлопчиків варенням, медом, ковбасами, сиром, цукерками, печивом, олією, чаєм, кавою, навіть домашніми овочами та зеленню, які везли аж з Кропивницького.

Побратими Толіка супроводили нас до блокпосту. Тепло попрощалися. Кажуть: «Приїжджайте ще». Питаю: «Яка у вас ціль, синочки?» Відповідають: «Маріуполь». «От в Маріуполі і зустрінемося. Я обов’язково до вас приїду».

Висунули голови з плечей та видихнули ми, коли заїхали в Кіровоградську область. Відчули певну захищеність. Та й красива вона в нас – дороги гарні, поля квітучі, узбіччя вистрижені, села не порівняти зі зруйнованими війною. Але все відбудуємо після Перемоги. Ми бачили, хто наближає жадану Перемогу. Віримо їм.