Найнагальнішою проблемою України, навіть більшою, ніж війна на Сході й зазіхання північного сусіда на нашу територію та економіку, є проблема розвитку економіки і нарощення промислового потенціалу. Саме це визначає рівень життя країни і впливає на свідомість населення та на політичний устрій. З висоти наших прожитих за Незалежності років, ми можемо зробити однозначний висновок: українські керманичі так і не спромоглися створити якісно нову економічну модель, активізувати сучасні технологічні процеси, та і взагалі наша економіка продовжує паразитувати на основі промислового потенціалу СРСР, що зникає.
Найкращий приклад – війна, в яку українська армія ввійшла на військовому багажі радянської «оборонки», і лише життєва необхідність змусила щось почати робити у плані виготовлення сучасного озброєння та спорядження. Та і то, якщо це можна назвати українським переозброєнням…
Ми до цих пір не визначили, яку модель промисловості ми хочемо створити. За цей же порівняно короткий в історичному вимірі період наші західні сусіди, не кажучи вже про Китай, створили цілком нову і конкурентно здатну економічну модель і змінилися так, що, дивлячись на картинки сучасного Китаю, ми продовжуємо підсвідомо сумніватися, адже такого просто не може бути, бо там, де були руїни, виросли небачені в нас заводи, фабрики і міста з хмарочосами.
При цьому наші високопосадовці за всіх політичних періодів і президентських команд заявляли про начебто повне розуміння проблематики і навіть знайшли ключове слово чи механізм для перезавантаження економіки, і слово це – «інвестиції»! Його малювали на передвиборчих гаслах і вставляли в передвиборчі програми, але влада мінялася, а інвестицій у значенні широкомасштабного фінансування будівництва нових чи модернізації заводів, які є, ми так і не побачили. Саме тому в Кіровоградській області набагато простіше розповісти про загублені й знищені підприємства, ніж про збудовані чи і просто – збережені.
Тому ми лише згадуємо колишній військово-промисловий потенціал Світловодська, вугільно-енергетичний – Олександрії, цукровий, машинобудівний і ливарний – Кіровограда чи Долинської, харчовий – у будь-якому райцентрі, аграрно-колгоспний – всієї області, будівельну галузь, легку промисловість, побутове обслуговування тощо. Всі ці сотні великих і малих підприємств, на яких трималася соціальна інфраструктура, загинули, бо змінилася модель функціонування економіки, коли інвестором виступала країна. Можна скільки завгодно сперечатися про ефективність тієї чи іншої моделі, але при тій, нехай неефективній, ми мали практично стовідсоткову зайнятість населення з усіма іншими позитивними наслідками.
Можна сказати, що радянський потенціал згубило не що інше, як чарівне слово «інвестиції», які насправді виявилися порожнім звуком. І в цьому різниця між радянською і сучасної системою розвитку економіки, різниця між ідеологією і філософією розбудови країни.
Різниця відчувається навіть у риториці. Тоді ніхто не кричав про інвестиції, держава просто вкладала кошти в будівництво об’єктів промисловості. Так був створили буровугільний комплекс Олександрії, який в сучасних умовах міг би стати важливим елементом нашої енергетичної незалежності. Так само – Світловодський оборонний комплекс. Таким же чином – цукропереробна галузь, всі великі і малі підприємства.
Один з найвідоміших і наймасштабніших проектів, який, на щастя, зберігся і працює, – підприємства урановидобувної галузі. Якраз у нинішньому році свої круглі дати відзначають Інгульська і Смолінська шахти. Інгульській в лютому виповнилося 50 років, а в кінці квітня будемо відзначати 45-річчя Смолінської. Зазначимо, що з будівництвом цих шахт були збудовані селище міського типу Смоліне, а в Кіровограді – кілька великих житлових масивів. Але і це не все, бо у той же історичний період розпочалося будівництво Новокостянтинівської шахти, з якою пов’язується майбутнє урановидобувної галузі України як основи забезпечення українських АЕС вітчизняним ядерним паливом.
Інакше кажучи, в період з середини 60-х до середини 80-х минулого сторіччя країна інвестувала кошти, яких вистачило на будівництво не лише трьох потужних шахт, але і кількох сучасних населених пунктів! Для інформації наведемо лише одну цифру: сума капіталовкладень в освоєння Ватутінського родовища (Смолінська шахта) склала 150 мільйонів радянських карбованців, а в доларовому еквіваленті будівництво «тягнуло» на понад 200 мільйонів. Очевидно, не менше – якщо не більше – коштувало будівництво селища Смоліне.
Зрозуміло, що в перерахунку на сьогоднішні ціни це були б мільярди доларів, але справа в іншому. В тому, що саме держава виступала інвестором, тобто вкладала свої кошти у свою промисловість і отримувала прибутки з реалізації масштабних проектів, оплачувала соціальні гарантії.
Натомість зараз держава чомусь не вкладає кошти навіть у стратегічні чи просто вигідні проекти, такі, як енергетична сфера, а, навпаки, віддає їх у приватні руки. Так сталося з нашою електророзподільною чи газотранспортною системами. А про інвестиції в промисловість ми лише чуємо, причому мова йде не про прямі державні вливання, а лише про пошук інвесторів.
Ось зовсім свіжий приклад – приїзд у Кіровоград прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, який пообіцяв практично повністю ліквідувати залишки державного сектору економіки, що на сьогодні налічує 3,5 тисячі державних підприємств. На думку прем’єра, ці підприємства лежать зайвим тягарем на бюджеті України, тому їх потрібно позбутися, тобто продати в «хороші руки». А вже ці, «правильні» інвестори, будуть дбати про розвиток цих потужностей.
Далі можна не продовжувати, а просто поїхати в Олександрію чи Світловодськ, Липняжку чи ще куди і помилуватися результатами такої інвестиційної моделі. Хоча, судячи зі слів того ж Гройсмана, кошти в державі таки є, інакше б він не оперував сумами в сотні мільйонів чи десятки мільярдів гривень, які уряд може виділити додатково на ремонт доріг чи безплатні ліки. Справи безумовно і однозначно потрібні, але чи не можна було б паралельно інвестувати і в промисловість, а вже потім спрямовувати кошти в неприбуткові, але соціально необхідні проекти? І в цьому полягає основна відмінність між державною і недержавною інвестиційними моделями.
Мова в жодному випадку не йде про зміну політичного устрою України, а лише про зміну інвестиційної філософії: спочатку кошти заробляти, а потім – витрачати. Ніхто не закликає відмовлятися від приватних інвестицій, користь від яких ми бачимо в тому ж аграрному секторі чи сільськогосподарському машинобудуванні. Як кажуть, гроші зайвими не бувають. Але на прикладі масштабних вугільних чи уранових проектів минулого видно, що інвестиційним локомотивом повинна виступати держава, якщо хоче не лише розвиватися, але й зберегти вплив на стратегічні галузі. Бо у приватного інвестора й інтереси приватні. Тому модернізація економіки за рахунок приватних інвестицій не повинна руйнувати цільову систему впливу і контролю держави, а створювати додаткові можливості для охочих їх отримати.
У держави інше завдання – вкладати кошти, щоб заробляти їх на забезпечення конституційних прав громадян. Інакше – навіщо все це?
Сергій Полулях, спеціально для «УЦ»
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...