Португалія тобі личить!

Чому українських емігрантів так вабить саме Португалія? По-перше, офіційний Лісабон досить лояльно та відкрито ставиться до тих, хто приїздить на заробітки. По-друге, Піренейський півострів все ж таки ближче до України, аніж США чи Канада, – сівши на автобус ввечері, ранком вже можна бути в Чернівцях. По-третє, тут тепло, і є океан. Вигляніть на вулицю та уявіть, що в Португалії на 15 градусів тепліше, всюди квіти й деревця з апельсинами. Правда ж, спокусливо?

Щоб дізнатися про інші причини, які привели земляків на край Європи, та про їхнє життя, я вирішила два зимові місяці провести за три з половиною тисячі кілометрів від Кропивницького, на березі Атлантичного океану. Відразу в аеропорту я познайомилася із Наталею Олейник, яка вже багато років живе та працює в Лісабоні. Вона й запросила мене в гості до найстарішої української школи, яка функціонує в столиці Португалії.

 Риба шукає, де глибше, а люди – де риба

Не чекати, а діяти – таке очевидне правило в багатьох поколінь українців, які шукали й шукають кращої долі, заробітку чи майбутнього для своїх дітей за кордонами. Є родини, які можуть розповісти, як з діда-прадіда по своїй волі чи в силу обставин виїжджали з України. Ось одна така історія – дідусь моєї знайомої, щоб дати освіту трьом дітям, ще в ХІХ столітті поїхав працювати в США. Повернувся, вивчив дітей, збудував будинок – і тут прийшли «совєти» та «розкуркулили». Його дитину, як доньку «ворога народу», відправили в Сибір, де жінка й зустріла коханого. Працювали там тяжко, а все ж вечорами збиралися на вечорниці – співали українських пісень, танцювали, а охоронці з вулиці заглядали у вікна, прислухалися – їм подобалося, як молодь співає.

Коли родина повернулася в Україну – з двома дітками, а жінка була ще й вагітна, – то виявилося, що тільки й залишилося власності, що ота стара, ще батьком збудована хата. Зараз будинку понад сто років, і в ньому досі живе родина моєї нової знайомої – директорки української школи в Лісабоні Володимири Кияк.

Пані Влада приїхала в Португалію на початку двохтисячних. Як і більшість, вона думала попрацювати тут рік-два, а залишилася досі. Вчителька зарубіжної літератури, вона очолює суботню українську школу, в яку ходить біля сотні дітей різного віку.

– Я починала працювати в цій школі з 2007 року, заступницею директора з виховної роботи, і рада, що, маючи 25 років стажу в Україні, не зрадила своїй професії й тут, – ділиться пані Влада. За її словами, більшість вчителів школи важко працюють протягом робочого тижня в інших місцях, а все ж щосуботи приходять, щоб викладати географію, математику, українську мову та літературу, англійську мову та інші предмети та готувати діток до екзаменів.

У школу водять дітей ті українці, які приїхали жити чи працювати в Португалію. Іноді приїздять щосуботи в Лісабон і за 50, і за 70, і за 100 кілометрів, щоб їхні діти побували в мовному та культурному українському оточенні.

 Культурний осередок і джерело натхнення

Наступної весни школі «Дивосвіт», яка була заснована при Спілці українців у Португалії, виповнюється 15 років. Саме приміщення розташоване на двох поверхах португальської школи Педро Сантерей, з якою укладено контракт про оренду по суботах. Установа працює за програмою Міністерства освіти України й спів­працює із Міжнародною українською школою, яка проводить навчання для вчителів, а також гарантує дітям отримання документу про освіту державного зразка.

Звісно, це школа-екстернат, але кожен педагог так будує програму, щоб важчі теми опрацьовувати на уроках, а легші давати на самостійне опрацювання. Також до школи часто приїздять артисти, мистецтвознавці, історики з України.

– Україна для нас ніби гніздечко, в якому ми росли, навчалися, а потім вилетіли звідти в Португалію, Іспанію, Канаду чи інші країни працювати, – порівнює Володимира Кияк. Звісно, кожен шукає кращої долі – зараз чимало українців виїздить із Португалії: хтось додому, в Україну, інші їдуть далі. На початку двохтисячних у Португалії налічувалося біля вісімдесяти тисяч українських мігрантів, зараз їх менше. Хто зміг себе знайти, вивчив мову та отримав вищу освіту або підтвердив диплом, ті почуваються прекрасно. Але є й такі, кому не вдалося адаптуватися, і дуже шкода, коли лікар, чи вчитель, чи інженер працює не за професією. Тому школа «Дивосвіт» пишається своїм колективом, який не зрадив ту професію, котру дала їм Україна, і працює в освіті.

Школа існує за рахунок оплати батьків, які вносять щомісяця 50 євро за дитину. Таким чином навчальний заклад покриває за рахунок внесків оренду, прибирання та заробітну платню вчителям. Державної фінансової підтримки зі сторони України школа не має, натомість допомагають, чим можуть, Міністерство закордонних справ та Спілка українців у Португалії.

 Гроші, ціни й зарплати

Мінімальна заробітна плата тут складає 600 євро, що набагато нижче, аніж, наприклад, 1050 євро в сусідній Іспанії. Середня зарплата – біля 1200 євро на місяць, але кожен п’ятий працівник отримує саме мінімалку. Якщо людина володіє рідкісною професією, то її зарплата може досягати 2000 євро та більше, що дозволяє вести безбідне життя, адже оренда квартири в столиці коштує від 300 євро й більше, а проїзний квиток на весь громадський транспорт у Лісабоні – 20 євро на місяць.

Компенсацією невисоких доходів населення є низька вартість продовольства. Португальці платять за послуги й товари не дуже великі гроші. Чашка кави у ресторації коштує 0,5-1,5 євро, а десерт – 1-2 євро, що в цілому відповідає цінам у кав’ярнях Кропивницького. Оскільки я мешкаю в Лісабоні в орендованій квартирі, то маю власну кухню й можу готувати. Ось перелік продуктів із цінами, які я вже купувала: десяток яєць – 1,49 євро, сир моцарелла – 0,75 євро (пакетик на 220 грамів), авокадо – 4,99 євро за кілограм (дві штуки коштують біля 1,8 євро, тоді як у нас одне авокадо коштує 45-65 гривень), упаковка туалетного паперу на дюжину рулонів – 1,79 євро, манго – 1,9 євро за кілограм, кілограм моркви – 0,69 євро.

Для туристів, звісно, будуть цікавими ціни на відвідування різноманітних привабливих місць, як то музеїв, соборів, виставок і так далі. Вартість квитків досить різна – від 2-3 євро за підйом, наприклад, на популярний оглядовий майданчик до 12-15 євро за відвідування палацу Pena в Сінтрі або океанаріуму. Втім, можна придбати спеціальну туристичну карту на 24, 48 або 72 години й отримати або велику знижку, або взагалі безкоштовний вхід до головних атракцій. Також є чимало музеїв, в які можна потрапити безкоштовно, якщо ви приїхали до Лісабону на кілька тижнів. Наприклад, Музей східного мистецтва має визначну колекцію предметів культу, прикрас і посуду із португальських колоній, які були в Індії, Китаї, Японії та Індонезії. Цей музей працює безкоштовно по п’ятницях – з 18:00 до 22.00. Також цікавий та постійно безкоштовний Музей грошей, який розташований у старовинній будівлі колишньої церкви. Варто заглянути в Музей ляльок – там тематична експозиція в древніх стінах колишнього монастиря бернардинів. Залів тут небагато, зате експонати приїхали з усього світу: з Європи, Африки та Південно-Східної Азії, – і музей працює безкоштовно по неділях та святкових днях з ранку до 14:00. Тим, кого цікавлять храми, варто відвідати церкву Санта Марія де Белем – це одна з найкрасивіших церков у місті та ще й абсолютно безкоштовна, тоді як в іншу частину монастирського комплексу Жеронімуш продають квитки й стоять величезні черги.

Якщо маєте кілька днів – варто на один день обов’язково поїхати в Кашкай, а в інший день – в Сінтру. Ці містечка розташовані недалеко від Лісабону, туди легко дістатися потягами із центральної частини міста, і ви станете на берег океану, погуляєте гарними вуличками чи покатаєтесь на велосипедах вздовж просторих набережних з десятками маленьких місцевих кафе, в яких подають смачні страви з морепродуктів.

Українських туристів у Португалії чимало, бо після впровадження безвізу та появи лоукостів (авіакомпаній, які продають перельоти за низькими цінами) все, що відділяє вас від омріяної поїздки до країни корабелів, – це чотири години перельоту.

 Португалія пізнає Україну

Португалія дуже добре відноситься до мігрантів. Нашу українську націю гарно прийняли в Лісабоні та інших містах Піренейського півострову та вже відрізняють від представників інших націй. Мене кілька разів у кав’ярнях питали португальці старшого віку, звідки я, і коли чули «Україна», то з розумінням кивали головою. Їм подобаються наші яскраві традиції, наші танці, віночки та кулінарія. Колежанки розповідають, що особливо прихильно місцеві ставляться до української традиції на Великдень ходити до церкви із кошиками – святити паски.

Португалія – світська країна, але християнські традиції тут досить сильні, та й більша частина української діаспори, яка переважно об’єднує людей cтаршого віку із Західної України, є людьми віруючими. Це пояснює й співпрацю школи «Дивосвіт» із Українською греко-католицькою церквою, котра проводить дітям уроки катехизації.

Ще одна причина прихильного ставлення офіційного Лісабону до українців – це потужна робота такого громадського об’єднання, як Спілка українців у Португалії. Віце-президентка спілки, казначей школи «Дивосвіт» Ольга Герасимчук розповіла мені, що об’єднання працює з 2003 року й має чимало здобутків.

– Ми добилися, щоб Португалія визначала Голодомор геноцидом українського народу, проводили чимало благодійних концертів, збирали кошти та відправляли на допомогу воїнам АТО, а нещодавно поставили пам‘ятник Тарасу Шевченку, – розповідає пані Оля. За її словами, спілка займається і юридичними питаннями, і підтримкою культури, і проводить громадські акції. Спілка має 17 осередків по всій Португалії, зареєстрована у Вищому Комісаріаті в Лісабоні та співпрацює зі Світовим та Європейським конгресами українців.

Наразі найбільше проблем, з вирішенням яких об’єднання допомагає українцям, стосується оформлення пенсій по інвалідності.

– Ми сюди їхали не з добра, і їхали люди різних вікових категорій. Чимало з них зараз досягли пенсійного віку. І хоча між нашими державами є угода про пенсійне забезпечення, оформити все правильно складно й займає багато часу, – розповідає пані віце-президентка.

Станом на минулий рік, згідно з даними Пенсійного фонду України, здійснювалося нарахування пенсій усього чотирьом тисячам українських пенсіонерів, які проживають в країнах, з котрими були укладені угоди в сфері соціального забезпечення. Відповідно до міжнародних договорів, кожна держава призначає й виплачує пенсію за страховий стаж на підставі свого законодавства. Наприклад, умовний українець Петро 25 років жив і працював на батьківщині, а ще 15 років – в Португалії, де й вийшов на пенсію. З Португалією Україна уклала договір, за яким пенсія Петра буде складатися з двох частин: української та португальської. За ті 25 років, які Петро пропрацював в Україні, він буде отримувати українську пенсію, платити її буде український бюджет за українськими законами. За 15 років роботи в Португалії буде платити португальський бюджет за португальськими законами.

 Альтернативні школи як тренд

За останні півроку я все частіше звертаю увагу на так звані альтернативні школи, які виникають в Україні. У Кропивницькому, наприклад, це школа «Мозаїка», про яку вже кілька разів писала наша газета, а у Львові, зокрема, це «Школа вільних і небайдужих». Усі вони виникають з ініціативи людей, які хочуть кращого для своїх дітей. Із потреби, яка існує й яка не задоволена дійсним станом справ.

Так і школа «Дивосвіт» у Лісабоні починалась із півтора десятка дітей та кількох дорослих, які у 2001-2002 роках приїхали сюди на заробітки, але не хотіли, щоб діти втрачали мову, культуру, традиції.

– Цю школу закінчив мій син, а пізніше й моя дочка, хоча одинадцятий клас вона поїхала закінчувати в Україні. Вона така патріотка! Але брала участь у конкурсі краси Summer World і виграла його, представляючи Португалію, – розповідає вчителька початкових класів, завучка Анна Федорчук і показує світлини доньки – красуні білявки.

Сама Анна приїхала з містечка Заліщики, що на Тернопільщині. Ви могли бачити фото цього села на численних білбордах по всьому нашому місту – такий собі острів, що його огинає стрімка річка. Дуже гарне місце, згадує Анна. Сама вона з династії вчителів, її мама й тітка обидві – вчительки початкових класів. Тож, ще будучи малою, Анна знала, ким стане, і навіть кілька років пропрацювала вчителькою в Україні, поки не переїхала у Лісабон.

– Найбільше, що мені шкода було залишити в Україні, – то це професію, бо я любила дітей, а діти любили мене, – згадує пані Анна. Так само, як і її колеги, вона турбується тим, що, незважаючи на зусилля педагогів, існує явище опортугалення українських родин. Діти, котрі народжуються вже тут, у Лісабоні, говорять між собою португальською. При школі працює садочок «Зернятко», і там це особливо видно.

– Тільки зусиль школи недостатньо, щоб дитина, яка народжена в Португалії й яка щодня ходить у португальську школу, цінувала та шанувала своє коріння, вчила українську мову. Тут велику роботу має проводити родина, – переконана Анна Федорчук. За її словами, коли родини раніше приїздили на заробітки, то боялися втратити те своє, рідне, що зберігало зв’язок з Україною. А зараз родини опортугалилися й стали більш байдужими до традицій, до свят, з ними важче стало працювати.

У родині пані Анни вони спілкуються тільки українською, але в школі щодня діти спілкуються португальською. Тому по суботах школярам молодших класів у школі «Дивосвіт» українську фактично викладають як іноземну. Та й з дисципліною в португальських класах все не так, як звикли українські педагоги. Дитина в місцевій школі може спокійно встати й піти в туалет, а це не завжди відповідає уявленням вчителів, навчених в Україні, про дисципліну та порядок.

Наразі перед школою «Диво­світ» лежить виклик – як вижити й збільшити кількість учнів за умов конкуренції (бо тепер у Лісабоні кілька шкіл, де викладають українською та російською). Серед варіантів – відкрити повноцінну п’ятиденну школу, в якій будуть різні освітні предмети викладатися португальською, а українська викладатиметься як іноземна. Цього вимагає ситуація, коли менше, аніж на початку двохтисячних, родин приїздить з України, а місцева діаспора опікується отриманням для дітей повноцінної освіти та вступу до місцевих, португальських вишів.

…Одна знайома, дивлячись на мої фото із Лісабону, написала, що Португалія мені личить. Звісно, гарні світлини та приємні краєвиди – це важлива частина подорожі, але в моєму випадку більш важливі й цікаві люди, яких я зустрічаю, і вони вражають своїм позитивом, патріотизмом, відкритим ставленням до світу та людей. Як от Наталя Олейник, завдяки комунікабельності якої я й познайомилась із активістами Спілки українців у Португалії та продовжую вивчати цю неймовірну країну та українців на її теренах.

 Вікторія Талашкевич, з Лісабону.