«Цим людям треба пам’ятники ставити»

– Не бійтеся, запахів тут немає, – заспокоює, ведучи мене в свій кабінет, Сергій Немазенко, завідувач патологоанатомічного відділення обласної лікарні. Знаючи, що морг розташований в іншому будинку, удаю, що запахи мені й не страшні. Але сподіваюся, що до екскурсії моргом не дійде.

Спочатку говоримо про коронавірусну пандемію. Звісно ж, лікар пам’ятає дату запровадження карантину в Україні – 11 березня 2020 року. За словами Сергія Євгеновича, у його професійному оточенні обійшлося без паніки, хоча лікарі одразу зрозуміли: буде багато роботи. Пік смертності від коронавірусної хвороби припав на листопад – грудень минулого року. У патологоанатомічному відділенні обласної лікарні за добу проводили до восьми розтинів. Полегшення прийшлося на літо.

– Нині знову від ковіду гине багато людей. За цю добу – п’ятеро. Вік – від 30 до 84. Найчастіше мруть невакциновані люди похилого віку, які страждають цукровим діабетом, ішемічною хворобою серця, ожирінням. А до пандемії проводилися один-два розтини в день. Ось, – лікар бере зшиток, – історія розтину. Гострий інфаркт і коронавірусна хвороба. Чоловік помер у п’ятдесят.

– Ви давно тут?

– Як прийшов сюди після інституту, так і працюю. 37 років уже. Надивився… 2009 року була епідемія свинячого грипу. Хворіли і вагітні, і породіллі. Усього дев’ятеро померло.

До теперішньої пандемії 30 відсотків нашої роботи становили розтини померлих, 70 відсотків – гістологічні дослідження. Коли почалася пандемія, за рахунок померлих від ковіду побільшало розтинів. Нині співвідношення гістологічних досліджень і розтинів – 50 на 50.

Тим часом майже щохвилини Немазенка непокоять колеги – заходять, телефонують. Говорять на незрозумілій мені термінології, іноді згадують «відділення трупів». Час від часу, пообіцявши комусь по телефону: «Біжу», Сергій Євгенович залишає мене самого. Я скористався цим, щоб роздивитися кабінет. На стіні в рамках – сертифікати учасника лікарських конференцій (теми –«Актуальні питання сучасної патоморфології», сучасні проблеми патологічної анатомії і т.п.) та фотографії із цих заходів. На столі – мікроскоп з написом ERMA inc. Тokyo Japan.

–Думалося, в патологоанатомічному відділенні – спокійно, а тут справжній вир, – кажу Немазенку, коли він повертається.

– Роботи вистачає, – не заперечує лікар. І пояснює: у патолого­анатомічному відділенні не тільки встановлюють причини смертей, а й беруть участь у порятунку живих. Це – гістологічні дослідження, тобто вивчення під мікроскопом крихітних частинок внутрішніх органів. Найчастіше до цього вдаються, коли є припущення про онкологічне захворювання. Гістологічне дослідження – найточніший метод у діагностиці пухлин. Сергій Євгенович дивиться в мікроскоп, потім пропонує мені.

– Бо скажете, що були в нас і нічого не бачили. Жінка лежить під наркозом, а ви подивіться на частинку її яєчника й поставте діагноз.

Витріщаюся в мікроскоп, уголос описую побачене: ніби червона річка й білий острівець поряд.

– Червоне – це кров, біле – кіста. Доброякісна. Виріжуть, і жінка забуде про це, – пояснює лікар. І він, і я раді за пацієнтку.

– У торакальному теж людина на операції, під наркозом. Вирізали маленьку пухлинку, несуть нам. Маємо за десять – дванадцять хвилин дати відповідь: злоякісне новоутворення чи доброякісне. Від нас залежить, яким буде лікування.

У кабінет заходить медпрацівниця. Немазенко їй:

– Передай гінекологам: кіста.

І знову його турбують по телефону.

– …У нас же один криостат. Ви спізнилися на п’ять хвилин, – каже він комусь у трубку. Уже після зустрічі я дізнаюся: криостат – це апарат, з допомогою якого отримують – для гістологічного дослідження – ультратонкі зрізи частинок органів.

– Інфаркт і корона, – відповідає патологоанатом на наступний дзвінок. Здається, він має на увазі бідолашного, який, захворівши ковідом, помер у п’ятдесят років.

– У вас хоч вихідні є? – запитую, скориставшись тим, що телефон замовк і в кабінет ніхто не рветься.

– Є. По неділях.

– Доплачують за те, що маєте справу з померлими від ковіду?

– Пишемо службові записки. За той час, коли контактуємо з коронавірусними, доплачують.

Лікареві приносять частинку легенів пацієнта з торакального відділення. Він розглядає її під мікроскопом і повідомляє:

– Пощастило йому. Це тому, що ви прийшли. Залишайтеся.

Он як! Лікар Немазенко виявив, що маю властивість талісмана – за моєї присутності два гістологічних дослідження завершилися добрими результатами. На пропозицію залишитися кажу, що «треба подумати», і продовжую мордувати лікаря запитаннями.

– Усі чули про такий анекдотичний випадок: медики сприйняли п’яного за небіжчика й відправили в морг, і той, протверезівши, прокинувся серед трупів. Чи можливе таке?

– У нас такого не було. Але знаю подібну історію, яка трапилася на Одещині. Привезли в лікарню жінку з алкогольним отруєнням. Лікар подивився й каже: померла, везіть в морг. Поки везли в морг, вона подала ознаки життя. Повезли її назад, а вона дорогою померла.

– Вам доводилося досліджувати тіла померлих знайомих?

– Ні, наш кодекс цього не дозволяє.

– А траплялося таке, що люди заповіли свої тіла науці?

– Такого нема. Буває, кремують. Везуть трупи в Одесу, Київ, Харків…

– Інтерни до вас йдуть?

– Останній інтерн до нас поступив два роки тому. Зараз працює у нас. Валентином Романовичем звати. Молодий, але грамотний. Кілька років тому від нас пішли три молодих лікарі. Одна виїхала в Київ, інша – в Одесу, третій – у Горішні Плавні. Уже два роки інтернів у нас нема. Зарплата – низька, житла – немає, ще й ризик для здоров’я: розтини трупів і з туберкульозом, і з короною.

– Мужні люди у вас працюють.

– Цим людям треба ставити пам’ятники.

– Найважча робота, кажуть, – у санітарів.

– Санітари ж займаються туалетом тіла.

– Жінки чи чоловіки працюють санітарами?

– За останніх 37 років – тільки жінки.

– Якого ж вони віку?

– Теперішнім по 35 – 40 років.

– І не бояться?

– Не бояться. Звикають за місяць.

– У нутрощах померлих знаходите щось незвичайне?

– Знаходимо. Гайда в музей, покажу.

– У вас і музей є?

– Є, у морзі. Та я сам принесу, воно неважке.

Через кілька хвилин лікар Немазенко приносить пластикову коробочку, всередині – іржава голка.

– Цю голку ми знайшли в серці померлої.

– Вона загинула від цього?

– Ні, хоча й намагалася таким чином вкоротити собі віку. Після невдалого суїциду минуло років з двадцять. Жінка весь цей час жила з голкою в серці, там утворився рубчик. А померла через іншу причину. І ми знайшли в її серці іржаву голку.

– Бувають випадки, коли виявляєте серце справа?

– Один випадок був. Це рідкість.

– Як реагують люди поза медичними колами, коли кажете, що працюєте патологоанатомом?

– А я новим знайомим кажу, що працюю термінальним хірургом. Вони не розуміють, що це таке, і ніяк не реагують.

Заводжу мову про сертифікати на стіні – свідчення наукової діяльності Сергія Євгеновича. Той каже, що й статті має. І протягує зшиток:

– Ось, можете погортати.

Заголовок «Клінічний випадок трихобезоару шлунку вагітної, ускладненого перфоративною виразкою малої кривизни» відбиває бажання читати статтю. Але в науковому доробку Немазенка є й публікації для широкого кола читачів. Наприклад, Сергій Степанович досліджує історію Єлисаветградської медико-хірургічної школи, яку закінчив і Єфрем Мухін (1766 – 1850) – хірург, анатом, фізіолог, заслужений професор Московського університету, доктор медицини Геттінгенського університету.

– Це щоб з глузду не з’їхати, – пояснює лікар свою потребу в науці.