Велика театральна історія

У № 38 «УЦ» за 23 вересня 2021 року була опублікована стаття «Кропивницький про себе», в якій йшлося про книгу Оксани Гольник, побудовану на мемуарах фундатора українського театру Марка Кропивницького. Зараз пропонуємо уривки з мемуарів ще одного корифея – Панаса Саксаганського (Тобілевича), актора, режисера, драматурга та педагога, народного артиста республіки з 1925 року, директора Державного народного театру з 1918 року.

Панас Саксаганський, 1859 року народження, рідний брат Марії Садовської-Барілотті, Івана Карпенка-Карого й Миколи Садовського – найвідомішої української акторської родини усіх часів – Тобілевичів. Він жив у Бобринці, навчався в Єлисаветградському земському реальному училищі, тісно товаришував з Кропивницьким, став офіцером, але змінив плац на сцену, якій залишався відданим до самої своєї смерті в 1940 році.

Його мемуари «По шляху життя» були видані Державним літературним видавництвом у 1935 році й відзначаються відвертістю в подачі подій, пов’язаних з, можна сказати, родинним бізнесом Тобілевичів, тобто театром. Автор розповідає про непрості стосунки між акторами, відкриває невідому широкому загалу сторінку театрального життя, яке поряд з неймовірним успіхом не оминули ні заздрість, ні творчі невдачі, ні звичайні людські вади чи хвороби. Вони творили й сперечалися, розходилися в поглядах і мирилися, конкурували й підтримували одне одного. А ще – це неймовірно цінний історичний матеріал про події, свідком яких автор був сам або чув від безпосередніх учасників, у тексті безліч замальовок характерів і картинок тогочасного життя. Ми пропонуємо вашій увазі розділи, пов’язані з Єлисаветградщиною, з театром корифеїв.

«Серед степу широкого, „відкіль не доскачеш ні до якого міста, хоч рік скачи”, стоїть місто Бобринець, невелике, але відоме своїм болотом… У Бобринці батько мав невеликий будинок, тут жили недовго, ходили в школу, вечором катались на цапах, ходили на річку Сугаклей – купалися і печерували раків. З братом Миколою частенько забігали до М.Л. Кропивицького, і він учив нас пісень. Кропивницький був перший кавалер на весь Бобринець, мав чудовий голос і смішив нас надзвичайно, коли вдавав Шельменка.

Від Бобринця до Єлисавету п’ятдесят верстов. Обабіч шляху – степ без краю. Ораної землі було мало. Тирса висока (трава ковила. – Ред.), будяк-чортополох вищий од зросту. Через кілька верстов ряд скирт сіна, що починався від шляху і тонув на обрії. Гурти худоби та овець, валки чумаків – от і все, що попадалось подорожньому.

Тут проходив великий шлях від Єлисавету через Бобринець, Миколаїв на Одесу (колишній Хаджибей). Уже верстов за десять до Єлисавету видно Петропавлівську церкву. Город розкинувся обабіч річки Інгул. В той час це було невеличке місто. В осередку були дві головні вулиці – Велика (Перспективна. – Ред.), що прорізувала город наскрізь від кріпості до Ярмаркового майдану. Друга вулиця звалась Дворцовою. На правому березі Інгула було два передмістя: Пермська і Бикова. Їх розділяла Велика вулиця, що, перерізавши місто, виходила в поле і впадала в шлях, що йшов на Велику Виску, Новомиргород та Вознесенськ. Шлях цей колись за царя Миколи І був велелюдний, особливо коли у Вознесенську починався компамент (літні військові табори. – Ред.), куди приїздив цар зо всім двором і навіть дехто з іноземних царів. Сюди приїздила й царська трупа. На базарнім майдані у Вознесенську й досі стоїть будинок, в якому та трупа грала. Батько нам розказував, що коли він служив у поміщика Ларія, що держав поштову станцію „Ларіївка“, то якось одібрали відомість, що цар вертається з компамента. Батько вартував на станції, і коли дізнався, що цар уже близько і, можливо, відпочиватиме на Ларіївці, то послав до поміщика по хліб і всякі лагомини (ласощі чи делікатеси. – Ред.), думаючи, що цар буде тут відпочивати й пити каву.

Дві коняки загнали, привезли все, але цар, перепочивши кілька хвилин, поки перепрягали, подався далі. Ось як про це розказує батько: „Високий, як верства, здоровий, головатий, окатий і сердитий. Устав з кочу (Карети? – Ред.) і, побачивши просителів, що стояли навколішки і над головами тримали супліки, закричав таким голосом, мов дмухнув в єрихонську трубу: „Разве тут подают прошения, или начальство об этом не знает?“ Всі перелякалися, батько теж злякався, і коли цар звернувся до нього й спитав: “Ну, где здесь …?” – він повів його до нужника.

Проти Великої вулиці на горі стояла, та й тепер стоїть, фортеця, збудована за указом цариці Єлисавети (закладена 29 грудня 1751 року). На майдані, праворуч дороги, проти фортеці, стояв ряд будинків. Два останні з них належали попові Загорському. Після цих будинків починався степ, а позад будинків по балочці розкидані землянки. Ця частина міста звалася Чичирою. Два будинки Загорського виходили чолом до кріпості, а третій, позад них у дворі, чолом виходив на Чичиру. От цей будинок і найняли брати. Мати заправляла всім хазяйством. Батько служив за управителя ще у Шмитівці. Брати служили: Іван – за секретаря міської поліції, Михайло – приставом, а Петро – столоначальником повітової поліції. Всі ще були нежонаті. Тоді в Єлисаветі була одна повітова школа, до якої ми з братом Миколою й поступили. Сестра Маруся поступила до жіночої школи Титаренка й звідти перейшла до гімназії Хрущової, що відкрилася наприкінці шістдесятих років.

До нас наїздив і довгенько проживав М.Л. Кропивницький. Він улаштував музичне тріо: сам грав на першу скрипку, брат Іван – на другу, а Михайло на віолончелі. Грали українських пісень, що їх розкладав на тріо Кропивницький: „Та нема гірш нікому“, „Ой, у лузі“, „Ти не жур мене, моя мати“, а коли приходив приятель Жулінський, то грали мазура, а він з братом Петром танцював. Жулінський знаменито танцював „Козачка“, а мазура так, що я потім навіть у балеті такого не бачив.

Марко Лукич поступив за управителя до поміщиці Рогаської, а потім поїхав до Галичини, де вступив до української трупи. Я перейшов до німецької школи Шрейтеля, що була поруч з будинком попа Загорського. У школі цій викладали: російську, німецьку, французьку й латинську мови, закон Божий, чистописання та арифметику. Пам’ятаю добре, як піп Сінькевич викладав „закон“. До нього підходили з книжкою, і він показував пальцем: „звідсіль – сюди“. Завдання треба було вивчить напам’ять. Коли відповідали, піп дивився в книжку; досить було пропустить якого злучника, щоб піп сказав: „Підожди. Ти, каби да нічого не знаєш: тут говориться: „І наслав господь на людей потоп“, а ти говориш: „Господь наслав на людей потоп“. Нехорошо, нехорошо, садись“. Я, здається, так таки з потопу й не виплив. Писали диктуру з мов, учили вірші й байки напам’ять. Німець Федір Іванович Шрейтель сам нічого не викладав. Він мав на Великій вулиці крамницю олійних фарб і здебільшого сидів там. А все ж інколи наводив порядки (при школі був пансіон, куди поміщики віддавали своїх дітей). На великій переміні Федір Іванович, держачи за спиною довгого цибуха, ходив і шукав жертви. Побачивши кого слід, він грізно промовляв: „Комм her“, і коли жертва підходила, хватав її за чуба, нагинав, затискував голову між ноги і пускав в діло цибуха. Це називалось: „дати гозешпан“».

Цікавою в викладі Саксаганського виглядає історія початку театрального життя в Єлисаветі, яке раніше подавалося як щось ледь не випадкове, поодиноке й майже убоге та бідне, але виявляється, що навіть аматорські вистави тоді були досить прибутковою справою. Нижче ми побачимо, що й корифеї в фінансовому плані в рази переважали доходи середнього класу, не кажучи вже про робітників, у яких середня заробітна плата коливалася від 20 до 40 карбованців на місяць. Тому український театр корифеїв можна й потрібно називати не лише успішним культурно-мистецьким проєктом, але й бізнесовим.

«У Херсоні брат Іван тяжко захворів, і його з кліматичних умов перевели до Єлисавету. Тут він заснував гурток аматорів сценічного мистецтва. Улаштував у „Громадському зібранні“ кін (сцена, театр. – Ред.), і тут, під його орудою та режисерством, почались вистави. Прибуток з вистав ішов на допомогу бідним учням. Діло було поставлене статечно. На тиждень ставили не менш як дві вистави. Клуб мав власний оркестр. Після кожної вистави влаштовували вечірку з танцями. До складу аматорів увійшли найкращі культурні сили. Під цей час у Єлисаветі відкрито знамениту на весь Південь школу, що звалася: „Єлисаветградська земська вища реальна школа“. До цієї школи поступив і я з братом Миколою, який перевівся з Херсонської гімназії. Школа ця не мала прав, учні, скінчивши її, повинні були складати іспит на „аттестат зрелости“ при якійсь державній школі. Земство довго боролося, добиваючись прав, і, нарешті, передало школу державі.

Багато учителів нашої реальної школи брало участь у виставах. Репертуар був переважно з п’єс Островського. З українських п’єс виставлялись: „Наталка Полтавка“, „Сватання на Гончарівці”, „Шельменко-денщик“, „Шельменко – волосний писар“, „За Німан іду“, „Ой, не ходи, Грицю” Александрова, „Кум мірошник“, „Іди, жінко, в салдати“, „Покійник Опанас“ (1876 року все українське було заборонено). Вистави йшли хороше.

В Єлисаветі був той театр, що й тепер існує. Тоді він належав Трамбіцькому, потім перейшов до Зібіна, від нього до Кузьмицького, а потім до якоїсь компанії. В цім театрі завжди грала російська трупа, та не видержувала сезону і, як звичайно кажуть – „горіла“. Після одної з таких „пожеж“ в Єлисаветі залишився Кропивницький. За цей час Марко Лукич встиг побувати в Галичині і вже кілька років грав у російських трупах; тепер він залишився від „прогорілої” трупи. Брат Іван просив його до аматорського гуртка з платнею 150 карбованців на місяць. Ми з братом Миколою та з приятелем Грабенком не вилазили з клубу і допомагали Маркові Лукичу малювати декорації: грунтували їх, варили клей. У цей період життя Марко Лукич, може, через те, що ми, молодь, не мали з ним ніяких стосунків, був нашим ідеалом, нашим улюбленцем. Ми переймали від нього все: особливо подобалась нам його штучна комічна мова. Ідемо, бувало, з полювання, і він увесь час смішить. От, наприклад, свиснула десь машина. Марко Лукич став, лице серйозне і якесь таємниче: „Слихав“? „Що”? „Скавучить“. „Та то машина свиснула, мабуть, поїзд недалеко“. „Машина?!“, – і лице Марка Лукича мінялось на загадкове: „Ето діслітельно машина, да тольки кака? Ти може слихав, що є такой німець, Бісшмарк зветься, дак он не то што, но і даже облизяну видумав! Да-а-а. Так цар Вільмгель какось призиваіть його і говорить: „Ва хрунт, сякой-такой“, а той стоїть, как лист перед травою. „Ти, говорить, видумав облизяну”? “Так точно, ваше благородіє”. „Так ти ж пойди і видумай такое, щоб ходило не від того, що тягається, скажем, волом, конем, ослом і всяким суть ближнім, но только потому, що само ходить“. Дак он, брат, видумав: взяв ето залєзной ящик, поставив на колеса, а колеса на рельсу, а в ящик, – тут лице Марка Лукича робилось хитре, і він, підморгуючи, говорив уже пошепки: „Посадив того, що колеса крутить, понімаєш? Ну, і возить, а как втомиться і пристане, дак машиніст його зараз жигалом і припече, от того й пара йдеть, а он скавучить. А ти говориш – машина свистить“.

Марко Лукич без мене на полювання не ходив. У жнива зайде, бувало, та ще у дворі кричить (мене він звав чомусь Феоктистом): „Збирайся, Феоктисте, ходім на полювання“… Він подарував мені рушницю. Ідемо на Лелеківку, потім по балках болотами. Через болото велике або струмок, що його не перескочу, він мене переносив: у мене були черевички. Сяду на плечі, а він дійде до середини і почина стогнать: „Ой, не можу далі, Феоктисте, уставай”.

Я вже знаю, що це жарти, і сиджу. Марко Лукич почина підскакувать, хвицать, – сиджу. Нарешті перенесе. Так ішли на Обознівку. Тут ночували у Грабенків. Другого дня до Лінкевича, де теж гостювали днів зо два. Далі простували на Мар’янівку. Тут було чудове полювання на бекасів та качок.

Мешкали в управителя Маліновського, дуже гречного хлібосола. Звідціль простували на Грузьку, Іванівку, через станцію Шостаківку на Кардашеву. Тут вдосталь куріпок та перепелів. Проживали на пасіці Івана Лінкевича, де заставали знаменитого ротмістра Пилипа Васильовича Балашова, того самого, що Карпенко вивів у комедії „Сто тисяч“, як Копача. Це був здоровенний чоловік, вершків 14 на зріст. Кудлате русяве волосся на його голові здавалось полукіпком. Така ж руда, давно нечесана борода, ніс на широчезнім обличчі здавався невеличкою картоплею, а спід густих рудих брів, що стирчали, мов їжачі голки, виглядали сині, добродушні очі. Сіра потерта солдатська шинель, картуз військовий, широчезні на випуск штани; єнога, як у поліського злодія, а в руці залізний щуп заввишки з сажень. Влітку він скрізь шукав скарбів, а на зиму примощувався до багатого хазяїна й учив дітей. За це його годували, а після він ще одержував від хазяїна підсвинка, продавав його в городі і знову ціле літо шукав кладів. Він володів страшенною силою: замолоду за кварту горілки піднімав чумацького воза з поклажею (звичайно, з одного боку).

 …Взагалі, ми з Марком Лукичем зустрічали безліч типів. До Ковалівки, „на траву” (літні військові табори в Єлисаветграді. – Ред.) приїздило кілька ескадронів кінноти. Офіцери приходили на пасіку, і тут за чаркою велися бесіди. Як зараз бачу майора Карєва. Брехав він безбожно; як за ним на Кавказі тисяча вовків гнались; як приїздив посланцем до царя Миколи 1, як царя розбудили, а він звертається до цариці: „Маша, угости Карева чаем”, а та відповідає: „Коля, нету вугля на самовар”.

…У 70-х роках ми переїхали в будинок, що батько купив за 2 500 карбованців. Будинок цей після смерті батька перейшов до сестри, він і досі є на Биковій, Знам’янська вулиця, № 13. Брати Іван и Михайло, обоє тоді вже жонаті, жили в тому будинку, що виходить на вулицю, а ми з братом Миколою, сестрою та матір’ю мешкали в офіцинах (флігель. – Ред.). Зимою, як і перше, в клубі йшли вистави, тепер участь брала і сестра Маруся, в неї був чудовий голос. Батько не любив театру і ставився до нього байдуже, мати навпаки, кохалася в ньому. Вона серцем сприймала кожну виставу, раділа і плакала разом з дійовими особами. Я не пропускав ні одної вистави, і коли мати заховає було чоботи, щоб я зостався і вчив уроки, то я знаходив які-небудь шкарбани, або надівав материні черевики і, притулившись де-небудь за лаштунками, все ж таки слухав п’єсу. Учився я погано, брав здебільшого пам’яттю. Не можу не пом’янути добрим словом наших хороших учителів… Усі вони сіяли добре насіння, і падало воно здебільшого на грунт родючий і давало урожай. Багато спід їхнього крила вилетіло діток і розлетілося по світу…

Оце тоді, за проводом брата Івана, ми почали перекладати Гоголя. Тоді вже був переклад „Тараса Бульби” Лободовського, цей переклад ми висміювали, Остап каже: „Облиш кепство, тату, шкода шкилить”. І от Микола почав перекладати „Бульбу”. Крім цього, у нас вийшла газета, співробітниками були брат Микола, я, Грабенко, Дяченко і Шевченко Йосип Варфоломієвич (племінник Т.Шевченка. – Ред.), що тоді вчився у військовій школі.

Кожної суботи у нас збиралися гості, і починались співи гуртом…Ці вечірки були урочистими, коли до Єлисавету наїздив Петро Іванович Ніщинський. Як живий, він і зараз перед очима: сивий, з цапиною борідкою і сірими, виразними очима. В Єлисаветі Петро Іванович ставив свої „Вечорниці”. Участь брали учителі духовної та учні ремісничої школи. Тут були чудові голоси як от у Рильського, Беззабави, Левітського. Надзвичайно гучно проходили у нас Різдвяні свята, приїздив з села батько, на „святий вечір” збиралася вся рідня і близькі знайомі.

За цього періоду життя найближчим другом був Андрій Грабенко, він був першим учнем реальної школи. Ми вдавали з себе або оригіналів, або запорожців. Взимку ми з Андрієм, в самих літніх сіреньких блузах, з люльками в зубах гуляли по бульвару. Наша школа тоді ще не мала форми, і учні були одягнені „по достатку”, ми з братом, наприклад, одягнені були у великі чоботи, в широкі, синього гвардійського сукна штани, верблюжі твинчики (піджаки. – Ред.), кожушки і смушеві шапки. Увечері обов’язково ходили до театру, втіха ця коштувала 20 копійок. Ми теж грали: „Наталку”, „Назара Стодолю”, „Москаля – чарівника”, грали здебільшого в будинку багача Білозерова, або в ремісничій школі, чи в Рогавської, яка держала помешкання для учнів.

Уже року 1876 ми, молодь, не грали, все українське було заборонене, і коли в 1877 році святкували здобуття Плевни, хор співав „Закувала та сива зозуля” в російській редакції. Мені снилося, що я воюю, врізуюся в саму гущавину турків і кричачи „ура” – прокидаюсь… Нарешті, я без згоди батьків вступаю в 58 запасний батальйон, а через два місяці мене надсилають до Одеської військової школи.

У серпні 1879 року в Одесі відбувся царський смотр, нас, юнкерів, вивели з школи в походній формі о 4 ранку… о 12 нас вишикували… Тільки о 6 вечора стовпом дорога закурилась. Тройка зупинилася метрів за 200 від нас. До царя бігом підвели білого, як сніг, коня, цар легеньким галопом під’їхав до нас, круто повернув коня по фронту так, що той спіткнувся й обдав нас порохом: „Здогово, юнкега” (він гаркавив) – промовив цар, приставляючи руку до козирка. Наче й тепер бачу його: підстаркуватий, з сивиною, глибоко запавшими очима красивий старик. Груди колесом, фігура, звичайно, підмощена, а тому здавалася могутньою.

Скінчилося, нарешті, все, і ми роз’їхалися по полках. Мене призначили до 58-го Празького піхотного полку, що стояв в Миколаєві. Якось, гуляючи бульваром, я побачив афішу російської п’єси, а на закуску стояв водевіль „Кум мірошник”, трупа була якогось Василенка, сам він не грав, а грала вся його родина – три сини й жінка. Грали погано російську п’єсу, а щодо „Кума” – це був жах: ні один актор не говорив по-людському, а скривиши рота, якимось диким голосом „дражнив хахла”, я не досидів до кінця.

Через кілька день до мене прийшов Стоян з актором Дяченко і запропонували взяти участь у водевілі „Сватання на вечорницях” та проспівати „Я за Німан іду”. Як я грав – не пам’ятаю, мабуть, теж „дражнив хахла”, хоча мав величезний успіх. В серпні з Одеси через Миколаїв проїздив Марко Лукич, тут він зостався добу, мешкав в Петербурзькому готелі і до пізньої ночі читав мені „Доки сонце зійде”. Ранком другого дня Марко Лукич виїхав до Єлисавету.

Не зважаючи на злиденні статки, я все ж частенько ходив до театру. У піст читаю афішу про приїзд артиста Петербурзької опери Мельникова, я почував себе в раю, слухаючи цього співця. Я позичив 50 карбованців, взяв тиждень відпустки і поїхав за Мельниковим до Одеси і Єлисавету. Такого співця я більше ніколи не чув. Я зрозумів, що тільки той артист, хто вміє подобатись і зворушувати.

У червні нас навантажили на пароплави і вирядили до Одеси на великі маневри. Блукаючи по місту, я натрапив на афішу, в якій стояло, що російсько-українська трупа Старицького, на чолі з Кропивницьким, Садовським, Заньковецькою грає в театрі, що був на розі Грецької і Колодязного провулку. Звичайно, я цього ж вечора був в театрі…Марко Лукич звернувся до мене: „Панасе, одягайся, вийдеш приятелем Гордія, я зараз напишу роль”. Я одягався, не пам’ятаю, що я говорив, але Марко Лукич був надзвичайно задоволеним. Тепер я майже щодня був в театрі, якось після вистави ми вечеряли з М.П. Старицьким, і він запропонував мені вступити до театру.

– Скільки ви одбираєте платні? – спитав мене Михайло Петрович.

– П’ятдесят карбованців.

– Ну, я дам вам 150.

Я не знав, що робити, і знову став на роздоріжжі. Там „маршировка” і безпросвітне життя, тут – широкий обрій. У 1882 році Монте збудував гарненький театр на Адміральській вулиці, тут у 1883 році грала трупа М.П. Старицького».

Так почалася професійна акторська й творча кар’єра Панаса Саксаганського. До речі, як відомо, творцем першого українського професійного театру в Єлисаветі вважається М.Л. Кропивницький, це сталося в жовтні 1882 року, але бачимо, що вже через півроку всі корифеї, разом з Кропивницьким, грали в трупі Старицького. Тобто практично з самого початку трупа Кропивницького розділилася, а можливо, вони працювали одночасно, тому це ще питання, хто першим створив українську професійну театральну трупу. У всякому разі, вже 1883 року Кропивницький скаржився Саксаганському на Старицького, мовляв, той одібрав його трупу: «Трупа, бач, Старицького, а Кропивницького нема». Автор мемуарів пише, що насправді Кропивницький був дуже складною людиною, звик бути кращим ще в Бобринці й таким залишався, тому ревнував до чужих успіхів і заробітків. Навіть під час полювання він не терпів чужого успіху, і не дай бог, якщо хтось вб’є дичину раніше за нього, – міг розвернутися й покинути компанію. Чвари в трупі Кропивницького почалися практично зразу, тому вся трупа й перейшла до Старицького, а з часом чи не кожний член родини Тобілевичів то створював власну трупу, то знову сходилися й утворювали нове товариство (Засновників. – Ред.), потім розпадалося й воно. Часто причиною непорозумінь ставав саме Кропивницький, «натура хвиляста, егоїстична, груба, невихована, з манією величності. Якось, розмовляючи зі мною, він сказав: „Коли артисти почнуть мене переростати, або я помічу тільки бажання таке – я піду з трупи”. Тут М. Л. весь, як на долоні. У ньому абсолютно не було нічого сталого. Але артист, яких тепер на знайдеш».

Саме Кропивницького звинувачували в розколі створеної ним же трупи, це видно з тексту колективного звернення: «Знайте же, многоуважаемый Марко Лукич, что в нравственном разложении и в могущем быть распадении труппы виноваты будете вы; да, вы! Тысячу раз – вы! Кто вносил полное неуважение к личности? Вы. Кто вносил антагонизм между труппой нашей и Старицкого, впутавшись в глупую полемику со Старицким? Кто больше всего оскорблял каждого товарища? Укажите хоть одного, кого бы вы не оскорбили. Довольно». Цей лист зі звинуваченнями підписали всі учасники трупи. Тим не менше, його продовжували поважати, як видатного режисера і актора, запрошували в спектаклі інших труп, хоча на схилі років через глухоту Кропивницький інколи взагалі не міг грати, або забував ролі, навіть засинав за кулісами й просипав репетиції та спектаклі, а коли йому про це казали, що все вже скінчилося, дивувася: «Оригінально», і йшов додому, хоча сучасні дослідники творчості Кропивницького називають її успішною до останніх днів. Але слава його, як і створеного ним театру, була в царській Росії неймовірною, хоча були й провали, як от перша вистава «За двома зайцями» в Києві, або гастролі в Варшаві, але це були винятки.

По всій імперії, навіть попри те, що українську трупу ледь не офіційно називали сепаратистами, успіх був оглушливий. Доходило до того, що публіка переставала ходити на російські вистави, коли в місті гастролювала українська трупа, тому їх зобов’язали грати і російські п’єси по кількості українських. Вплив українських зірок відчувався навіть на столичних чиновників, які після таких вистав починали згадувати своє коріння й називати себе українцями.

Українських акторів радо приймали практично в усіх великих і малих містах європейської частини імперії, причому антрепренери намагалися або почати сезон чи гастролі в Єлисаветі, або закінчити в ньому, бо це таки було рідне місто для більшості акторів. Цікаво, що про Єлисавет і про театральну публіку Кропивницький бурчав: «Місто своє, а хоч би коли тобі віника піднесли». Розколи труп шкодили справі, бо дуже часто в одному і тому ж місті одночасно гастролювали одразу дві українських трупи – така собі справжня братня конкуренція, але найдивніше й головне, що всім вистачало місця під сонцем, тобто глядачів і зборів. Звідси і неймовірні, як на ті часи, фінансові умови для акторів. Якщо заробітна плата робітників на заводах Єлисавету була в межах 20 – 40 карбованців на місяць, і це було запорукою достатньо пристойного існування, то починаючому акторові Саксаганському платили 150 карбованців на місяць! Тому ж Кропивницькому в аматорському колективі в Єлисаветі платили 150 крб. Івану Карпенку-Карому Старицький пропонував 400 карбованців, а Марію Заньковецьку змогли повернути в трупу лише 800 карбованців на місяць. Вони, без перебільшення, були зірками, відповідно й вели себе, маючи свої примхи та слабкості. Саксаганський пише, що «постійні гарні збори підіймали заздрість, і всі просили прибавки». Це стосується як акторів, так і, можна сказати, фундаторів товариств чи труп, які постійно утворювалися і розпадалися. Члени товариства, як правило, провідні актори, члени родини Тобілевичів, очевидно отримували зарплатню та дивіденди зі зборів, а вони були немаленькими. Як правило, зали були повними, або «повний збір», тобто близько тисячі карбованців і більше за виставу, хоча й заважала «братня» конкуренція, тому доводилося знижувати вартість квитків. За якийсь вдалий рік Саксаганський пише, що розплатилися з акторами і «заробили по 5 тисяч карбованців».

Організація гастролей і утримання труп, в яких кількість акторів, музикантів і працівників доходила до 50 і більше осіб, обходилася дорого, до 15 – 20 тисяч карбованців на місяць, але ж окупалося! А ще доводилося орендувати для виступів театри, цирки й взагалі, великі приміщення, а ще – декорації й театральний гардероб, який вимагав уваги. Як і будь-який бізнес, театральна справа була затратною, спочатку потрібно було вкласти значні кошти, щоб розраховувати на прибутки, які були немалими. Гастролі в Санкт-Петербурзі принесли валовий збір у розмірі 130 тисяч карбованців! І не дивно, бо п’єси йшли по 20 разів і приносили збори від 1200 до 2 тисяч карбованців. Та ж «Наймичка» йшла 22 рази й щоразу давала 2 тисячі карбованців за спектакль.

Окремо потрібно сказати, що Саксаганський критично ставився до деяких московських акторів, яких єлисаветградці спочатку вважали більшими «зірками». Наприклад, про Анреєва-Бурлака він написав, що це «роздутий артист», до того ж той протягом вистави випивав 20 (!) чарочок коньяку, без цього грати не міг. Цікаво, що наших акторів любили й московські колеги, казали, що їхня гра – це «ковток повітря», любила їх і московська публіка, а ось критика, за рідкісними винятками, їх не помічала. Володимир Гіляровський, знавець і літописець російського театру кінця ХІХ чи початку ХХ століття, не згадує корифеїв і їхні гастролі жодного разу, окрім М.П. Старицького, бо той надсилав в московську газету історії з життя запорожців, та й то, переплутав ініціали. У той же час Бурлака Гіляровський підносить до небес. Невже така неувага або замовчування українських акторів була його помстою за критику Саксаганським його улюбленця і товариша? А може, це проста театральна заздрість до чужого успіху, бо й Гіляровський вважав себе актором? Усе може бути, але факт залишається фактом – «велика» театральна критика Росії наших земляків не надто жалувала. Можливо, і через те, що Карпенко-Карий зустрічався в Москві з Левом Толстим, який вітав наш театр?

Кілька разів в мемуарах Саксаганський згадує Олександрію, де в місцевому театрі грали до 10 днів підряд, отже, і олександрійська публіка була досить платоспроможна, тоді як вистави в Бобринці чомусь не згадуються. Теж загадка, яких в спогадах достатньо – скільки імен, адрес, назв, взяти хоча б прізвище Рильський – чи не прадід поета Максима Рильського? Саксаганський описує і смерть брата Івана в Берліні. З цього приводу доводилося чути, що десь в Кіровограді була валіза Карпенка-Карого з його прощальним листом з німецької клініки, де він начебто писав, «тепер, брате, все, більше не буде нічого», але в мемуарах цього немає, теж загадка. Окремо потрібно згадати й про промову Панаса Саксаганського на його ювілейному вечорі в 1935 році, яку він закінчує славленням Сталіну. Важко сказати, як йому далися ці слова, мабуть, це була пропозиція, від якої він відмовитися не міг…

«Другу половину посту грали в Миколаєві. Діла теж були хороші. Товариші з Празького полку часто вітали мене в своєму клубі. Навіть градоправитель адмірал Зацаренний кілька разів закликав мене на обід. Він доводив мені, що „Слово о полку Ігореві” московського походження, але не дуже „вразумітельно”.

Наближався кінець сезону і кінець моєї діяльнсоті. Прощаючись з артистами і публікою, я поставив бенефісом збірний спектакль: другу дію „Чорноморців”, третю дію „Суєти” та „Ковбасу і чарку”. Збор був повний. Панорама мого життя за 36 літ театральної діяльності розгорнулася перед читачем… На цьому я кінчаю і прощаюся. Прошу вибачити, коли чого „не дописав”.1930 року, 3 лютого. м. Київ».