Економіка тилу

10:27
815
views

Сьогодні перед бізнесом і взагалі промисловістю, навіть в центрі України, постали виклики не лише організаційного характеру – війна та мобілізація, окупація, бомбардування та примусова міграція різко погіршили кадрові можливості та логістику, знищили значну частку виробничої бази, зруйнували налагоджене ресурсне забезпечення та збут.

Нам вдалося поговорити з Вадимом Маєвським, керівником підприємства з виробництва грунтообробної техніки «ВК Технополь»:

– Ми працюємо, але на 50%, бо немає комплектуючих, тобто настільки, наскільки дозволяють обставини. Наші постачальники в Харкові, Маріуполі, Мелітополі, це, звичайно, не всі, але якщо не вистачає 20%, то ти одиницю не укомплектуєш. Зрозуміло, що працюємо, виробляємо залишки й запаси. З Європи теж завозимо, з Прибалтики, Іспанії, Італії – як і було раніше, транспорт рухається.

– А на кого орієнтуєтесь по збуту?

– На своїх, недавно наші перші машини пішли на Молдавію, це давні клієнти, плануємо завантаження на Румунію, це ми закриваємо вже існуючі замовлення.

– А може українське виробництво зараз переорієнтуватися на випуск інших груп товарів, як казали, ширвжитку?

– Може, але сьогодні знаєте, яка найбільша проблема українського виробництва? Метал до початку війни був 40 тисяч гривень за тонну, а сьогодні – 80 тисяч. Уявляєте, я закуплю за цими цінами й випущу одиниці продукції, а мені скажуть, що я під час війни хочу озолотитися.

– Так, є заклики стріляти й таке інше…

– Ось! Раніше культиватор коштував 600 тисяч, а зараз – 900, це образно, і ви розумієте, що мені будуть кричати, шо я ворог народу!

– Моя думка така, що зараз не ціна страшна, а дефіцит.

– Люди, які не зустрічаються з бізнесом, не думають про обставини. Ось зараз солярка по 50, але як можна інакше, якщо її завозять з Європи? Її продають з націнкою 5-6 гривень, якщо він не буде заробляти 5 гривень, то не заплатить за пальне, за світло й так далі. Люди не розуміють, що таке бізнес, але кричать, що будуть стріляти. Ну так візьміть і випустіть щось своє – я буду купувати. У нас компанія різнопланова, є відділ запчастин, ми їх більше виготовляємо у себе. У нас є земля, де ми займаємось виробництвом сільськогосподарської продукції, у нас є чим перекривати, так скажемо.

– А що стосовно пропозицій уряду по лібералізації діяльності, кредитної політики, це допоможе?

– Усе допоможе в сукупності, головне, щоб воно працювало. Якщо уряд хоче щось, то на місцях я поки що не бачу.

– Якраз хотів запитати про допомогу від місцевих влад, вони щось можуть?

– Сфотографуватися й написати у Фейсбуці, що вони тут були.

– Жорстко…

– У нас є дитячий табір, за час війни пройшло більше 5 тисяч біженців. У нас є готель. Я не кажу, щоб мені хтось допоміг, але, коли я пішов платити за світло, мене образило, що, попри допомогу біженцям, мені нарахували, як і раніше. Ніхто про це не задумувався, поїдьте, подивіться хоча б це питання. Працювати ми однозначно будемо, бо це економіка, а найголовніше, що мене змушує працювати, – це люди! Але нічого, якраз у цій ситуації все й перевіряється. Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими…

– Попри все, ви оптиміст?

– Звичайно! Я не звик скаржитися…