Що робити із живими пам’ятниками?

Ставити комусь пам’ятник за життя – означає оголосити, що немає надії на те, що потомство його не забуде.

Артур Шопенгауер.

Тема дуже актуальна, навіть незважаючи на воєнний час. Втім, мова сьогодні піде не про пам’ятники «героям минулих років». Ленін і Маркс, Пушкін і Суворов, Кіров і Дзержинський – гранітні та бронзові – вже ніколи не повернуться в Україні на свої постаменти. У кращому разі вони доживатимуть віку в заповідниках забутих скульптур. А щодо постаментів, то найрозумніше дотримуватися поради мудрого Станіслава Єжи Леца: «Демонтуючи пам’ятники, не чіпайте постаментів. Вони ще можуть стати в пригоді».

У радянські часи ставили пам’ятники не тільки давно померлим класикам, а й живим їхнім нащадкам. За життя у Дніпродзержинську бронзове погруддя встановили генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву. Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький також удостоєний пам’ятника за життя. У Кіровоградській області встановлено погруддя двічі Герою Соціалістичної Праці Олександру Гіталову за вирощування пшениці та кукурудзи. 2007 року на території Міжнародного гуманітарного університету (МГУ) в Одесі відкрили пам’ятник екс-главі ЦВК і засновнику університету Сергію Ківалову.

Усі ці пам’ятники теж навряд чи залишаться на віки, тут я схильний вірити Шопенгауеру. Набагато більше шансів уникнути рукоприкладства невдячних нащадків – у прижиттєвих пам’ятників кумирам мільйонів Арнольду Шварценеггеру, Дієго Марадоні, Кріштіану Роналду.

Є такий пам’ятник і в нас. У Донецьку встановлено монумент легендарному спортсмену, президенту Національного олімпійського комітету України, Герою України Сергію Бубці. Прекрасно зроблений пам’ятник – спортсмен, який готується до стрибка, високо тримаючи жердину.

Багатьом із нас, любителів спорту, завжди здавалося, що авторитет найвидатніших українських спортсменів, таких, як брати Клички, Андрій Шевченко і Сергій Бубка, настільки високий та непорушний, що, по суті, вони вже самі стали живими пам’ятниками. Але поступово з’ясувалося, що чудовий форвард дуже слабко розуміється на політиці, хоча й намагався зробити кар’єру депутата. А мер-чемпіон недорікуватий, не захищений від корупційного оточення, та й не всі кияни задоволені його роботою. У випадку із Сергієм Назаровичем Бубкою все набагато серйозніше.

Як відокремити героя спорту та кумира мільйонів від невдачливого політика чи менеджера? А тим більше – від нечистого на руку спортивного функціонера. Так було з видатним французьким футболістом, президентом УЄФА Мішелем Платіні, який виявився причетним до великого корупційного скандалу. Результатом довгих розглядів Феміди стало суворе рішення, без урахування величі талановитого француза.

Сергій Бубка – найтитулованіший спортсмен України, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон. Він установив 35 світових рекордів, які тоді здавалися вічними. Ще один рекорд – Бубка пропрацював на посаді голови Національного олімпійського комітету України (НОК) сімнадцять років!

Але тектонічні події в нашій країні спочатку перевірили на міцність, а потім і зруйнували пам’ятник, ні, не спортсмену, а лідеру українського олімпійського руху й функціонеру Сергію Бубці.

Після 24 лютого, з початком повномасштабної вій­ни з Росією, Бубка довго мовчав, чим здивував усю спортивну громадськість. А потім трапилося зовсім неймовірне – герой, живий пам’ятник, людина-легенда, гордість країни… втік за кордон.

«Я виїхав з України 28 лютого як біженець. Їхав поїздом із Києва до Львова. На 3 квадратних метри вагона – 9 дітей на верхній полиці та 9 дорослих, багаж тощо. Деякі люди не мали їжі, я ділився з дітьми та дорослими. Ми їхали 12 годин. Після цього машиною переїхав до Ужгорода, щоб перетнути кордон. Я відчув себе біженцем, я був готовий кинути все й просто зберегти документи для перетину кордону, бо ніколи не знаєш, що може статися за хвилину».

Уся країна не знала, що станеться за хвилину. Але тисячі людей, які десятиліттями вважали Бубку своїм кумиром, без сумніву пішли захищати Батьківщину. А Сергій Назарович, точнісінько як його багаторічний друг і сусід Віктор Янукович, ганебно втік. Щоправда, не в Ростов, а в Монте-Карло.

А далі миттєво спливло те, що було за спиною людини-пам’ятника: і хлібний бізнес у ДНР, і бурхлива торговельна діяльність, і автозаправки по всьому Донбасу, і агентства нерухомості – ціла бізнес-імперія, яка щедро годувала братів Бубок та їхні родини.

Журналісти відразу згадали історію фінансового краху «Родовід Банку», зіц-президентом якого був Сергій Бубка. Величезні кошти безповоротно пішли з «Родоводу» кредитами, а тих, хто знав секрети афери, «зачистили» – часи були такі, «нульові» роки.

А ще Бубка обґрунтовано підозрювався в організації підкупу голосів при виборі господаря Олімпіади-2016. І там рахунок йшов на сотні тисяч доларів.

Ну а далі був зовсім недавній скандал із «оновленим» складом НОК, у якому опинилися не лише одіозні Шуфрич та Суркіс, а й ще близько 40 осіб, які мають стосунок до Партії регіонів та ОПЗЖ. Нове керівництво НОК стверджує, що до формування списку його членів доклав зусиль їхній колишній однопартієць Сергій Бубка.

Цілком природне запитання – яким медом змащені місця в НОК? Здавалося, виключно почесна посада, з преференцій – тільки квиток на Олімпіаду раз на чотири роки. Проте ні. Добре поінформовані в новаціях спортивної галузі люди вважають, що з наступного року саме через НОК (а не через міністерство) підуть усі бюджетні та спонсорські фінансові потоки. А це величезні гроші! І те, що міністр спорту та олімпійський чемпіон Вадим Гутцайт жваво перебіг із Кабміну в крісло Бубки, лише підтверджує ці припущення.

Що робити з цим НОКом, зрозуміло – його треба негайно розпустити та переобрати. Цього разу без «підсніжників». І без президента Гутцайта – він хоч і олімпійський чемпіон, але на пам’ятник собі ще не напрацював. Зрозуміло, що без нього вся ця афера відбутися не могла. І до міністрів його повертати не варто. Дискваліфікація за моральними якостями буде дуже доречною.

Ну й наприкінці цієї нетипової за розміром колонки повернемося до головного: з якими критеріями треба підходити до оцінки діяльності «живих пам’ятників», людей, які принесли славу країні, і кумирів мільйонів українців? Я запропонував би використовувати старий принцип досвідчених кухарів: «мухи – окремо, котлети – окремо». Вважати, що є дві людини: стрибун із жердиною і спортивний чиновник, футболіст і політик, фехтувальник і міністр тощо. І судити за справами їх окремо.

А як ultima ratio (останній аргумент) для членів будь-якої харизматичної секти наведу цитату наймудрішої Фаїни Раневської: «Талант (у тому числі й спортивний. – Авт.) – як прищ, може вискочити на будь-якій дупі».