Люди все бачать

Люди діляться на тих, на кого можна покластися, і тих, на кого потрібно покласти.

М. М. Жванецький

Кожен журналіст має свого внутрішнього цензора. У молодих він маленький, як блискавка на джинсах, а в нас, прибитих радянською владою, він більше схожий на стоп-кран у старому плацкартному вагоні. Який зривають лише у разі крайньої потреби.

У перші місяці війни ця тема була для мене табу. Внутрішній цензор переконував: не варто про таке писати, розбурхувати людей, налаштовувати тих, хто залишився, проти тих, що виїхали від війни за кордон. Але інформація просочувалася, і «не помічати» її нескінченно вже не можна.

Першим про це заговорив зі мною «не для преси» музикант і друг Михайло Пахманов, який багато років живе в Берліні. Було це, якщо не помиляюсь, ще у квітні 22-го року.

«Ми дали притулок у себе двом молодим киянам. Допомагаємо їм чим можемо, а ти знаєш наші можливості. Але справа не в цьому, так вчинило багато наших друзів – зовсім небагатих людей. А в цей же час вулицями Берліна гасають круті тачки з українськими номерами та мажорами за кермом. І ми це все бачимо».

Минуло майже півтора року війни, і ця тема вийшла в топ публікацій не тільки в європейських ЗМІ, а й в українських. Ось що пише у Фейсбуці ще один громадянин Німеччини, колишній російський віце-прем’єр-міністр та активний противник режиму путіна Альфред Кох: «Я живу на Заході, у Німеччині. І нам від України взагалі нічого не треба. Це вам від нас треба багато чого. Зброї, грошей, прийому біженців, політичної підтримки, санкцій проти Росії тощо. І ми звідси дивимось на ситуацію іншими очима, ніж ви.

Це ми, а не ви, бачимо цілі дивізії молодих українських чоловіків-дезертирів, які навіть не приховують, що втекли від призову. Вони живуть серед нас, ходять з нами до магазинів, у кіно, на футбол. Вони отримують від нас допомогу як біженці. Ми про них піклуємось, і вони нам дуже вдячні.

 І коли з України нам кажуть, що ми повинні робити різницю між українськими дезертирами і дезертирами з Росії, то ми ніяк не можемо зрозуміти: чому? Мені особисто навіть здається, що з точки зору наближення перемоги російські дезертири корисніші за українських…

 Я тут недавно був у гостях у товариша в Монако. І з неприхованою цікавістю спостерігав за великою кількістю машин з українськими номерами. Ні, не мерседесів. І не BMW. Це були суцільно Ламборгіні та Роллс-Ройси. І так – по всьому Лазурному узбережжі. Може, пан Зеленський якось гримне  на все це кодло? Невже ви не розумієте, що тут, у Європі, всі це бачать?»

 Вибачте за таку велику цитату в невеликій колонці, але точніше про багатьох з тих, хто виїхав, і не скажеш. Тепер – про тих, хто залишився.

 Ще раз фраза «Люди все бачать» пролунала з вуст Сергія Жолонка, який нещодавно повернувся до тилового Кропивницького з-під Бахмута. І пролунала вона у цілком конкретному контексті.

 «Тобто всі все бачать. Люди не дурні. Вони чудово розуміють, що вони в чомусь недооцінені, десь забуті. На їхній самопожертві хтось паразитує. Саме тому військових бісять якісь гучні вечірки у містах, де немає обстрілів. Таке життя вільне реально бісить, реально. Військові не розуміють, чому так можна?»

 Ну і останнім каменем у тему ліг пост ще одного воїна-кропивничанина, знайомого багатьом городянам – Андрія Солонченка. Який пішов на війну того ж дня, що й Сергій Жолонко.

 «24 лютого я був у військкоматі. Щоби тут не було того, що в Київській області. Десь там між ногами знайшов чоловічі статеві органи і пішов».

 Ну й далі: «Коли я з фронту приїхав до рідного міста та звернувся за допомогою, багато де знаходив непорозуміння. Останньою краплею було, коли мені відмовили. Точніше спочатку пообіцяли зробити по машині деякі речі, а потім пригнали її тупо назад і залишили ключі десь там, сказали, що в них нема чогось, а насправді не було бажання це робити.

Коротше, ось така х … я, малята. Як ви вважаєте, чи повинна війна прийти у Кроп, як у Київську область, щоб мої містяни нарешті зрозуміли, як воно то є? Чи бєсполєзно?»

 Я не знаю, які ще знайти слова, щоб достукатися до тих, хто вважає, що це не їхня війна, – за кордоном і в країні. А тут ще й внутрішній цензор робить свій внесок: ти ж ні за віком, ні за здоров’ям в армію не годишся — яке право маєш моралі читати? Напевно, і справді – не маю. Але ж люди все бачать…