Олег Дем’яненко: «Ми воюємо проти Радянського Союзу»

У перші дні повномасштабного вторгнення звернувся до військкомату. 9 березня 2022 року отримав повістку. Каже, не міг не піти, бо є кадровим військовим і його навички можуть згодитися на фронті. Пішов. Згодилися.

Олег Дем’яненко в минулому відомий депутат Кропивницької міської ради. Був заступником міського голови. Мав стабільний бізнес. І чотирьох дітей, навіть онуків. Позаду – Калінінське суворовське та Ленінградське загальновійськове училища, закінчив старшим лейтенантом. На фронті став командиром роти. Отримав капітана, потім, достроково, майора. Командир механізованого батальйона. Подробиці – у нашій розмові, бо зв’язалися, поговорили.

– Олеже, ти вчився в ще радянській армії. Прийшлося перенавчатися? Чи свої навички привніс?

– Я пішов воювати, бо зрозумів, що мобілізованим потрібна допомога. Мене навчали, а хлопці йдуть просто з дому. Ми тут зіткнулися з Другою світовою, 43-й рік. Спочатку ми – проти них, потім підключився весь світ, ми стали відчувати підтримку: озброєння поліпшилося, тактика змінилася. Ми ж воюємо проти Радянського Союзу, в них нічого не змінилося. Головне в них – масовість. Як Жуков говорив: «Жінки понароджують». Ми це бачимо: гонять «на м’ясо».

– Де ти зараз? Яку позицію з хлопцями утримуєш?

– Ми на Авдіївському напрямку. Я був в різних бригадах: Авдієвка, Пєски, Бахмут, тепер знову Авдієвка. Вже рік тут. Тримаємо.

Авдієвський напрямок – досить серйозний. Ворог не заспокоюється. Хлопці тримаються. Позавчора був президент Зеленський, я був серед запрошених. Він комбатів з нашого напрямку запросив. Сфоткалися.

– У вас є позивні. Який у тебе?

– Сказав хлопцям: «Придумайте мені позивний. Буде поганий – по вухах отримаєте!. Вони кажуть, що давно придумали. Який? «Директор!» Дружина, коли це почула, сказала, що я в родині давно директор. Так воно в житті й на фронті.

– Земляків зустрічаєш?

– Тут такий нюанс. Запитую хлопця, звідки він, а у відповідь: «З Кіровограда». Уточнюю – Світловодськ, Знам’янка, Новоархангелськ… А потім чую: Ужгород, Запоріжжя, Вінниця. Львів… А іноді відповідають: «Я з України». Я всім сказав: українці – всі земляки. Захищаємо Батьківщину.

І розмовляємо – українською, суржиком, російською. Розуміємо один одного. Мови зараз не торкайтеся. Потім все буде зрозуміло. Зараз – ні!

– Ви нормально забезпечені?

– Так. Голодних немає. Я харчуюся разом з хлопцями. М’ясо, овочі, фрукти… Вдягнені нормально. Це все – від ЗСУ. Взагалі забезпечення дуже задовільне. Ще й купити щось можна. І посилки з дому.

– Полонених доводиться брати?

– Звичайно. Тут стільки історій! Багато з них не знають, куди йдуть. Їм дали команду йти вперед, і вони йдуть. Якийсь «комуністичний» настрій – я в шоці. Сказали – йди і російський прапор там постав. Воно йде, ми його забираємо, воно плаче, прапор їхній забираємо… Такі вояки.

Там вихідці з таких регіонів! Багато з «ДНР». Запитав, ким працював, каже: слюсар в ЖЕК. Чого не сиділося? Мало зарплати. А ще такі були: псковські, вороніжські, з Мурманської, Челябінської, Абхазії… Лежать тут. Тільки штурмовики своїх двохсотих забирають, а інші лежать, тухнуть, собаки їх розривають.

– Ви ж там не останню роль зіграли…

– Не хвалюся, але передай тим, хто мене знає. Мій батальйон за час мого «комбатства» знищив близько 40 одиниць ворожої техніки. Там все було – і літаки, і гелікоптери…

– І нагороди?

– Було. Вже три державні. Президент же приїздив. Дякую. Служу народу України!

– Чим займешся, повернувшись з війни після Перемоги?

– Вже знаю і своїм хлопцям кажу. Повернувшись додому, будемо відбудовувати своє місто, щоб воно було на кшталт європейських. Ми ж знаємо, яку ціну за це віддали. Повернуся в політику. Знаєш, не хочу, щоб у моєму місті вирішували питання, пов’язані з майбутнім, «штатні» чиновники. Ми тут навчилися бачити людей.

– Нам тут страшно від того, що ви, не дай Бог, на все плюнете й покинете позиції. (Ну, маю такий острах…) Як там, на «нулі», з волею і рішучістю?

– Лєно, відповім, може, оригінально. До нас приїхали американці, знімали «кіно», мене попросили їх зустріти. Я, як міг, від цього відмежовувався, але полковник наполіг, сказав, що треба. Зустрів. Вони запитали, в чому наша сила духа. Я їм анекдот розказав: сидить солдат в окопі. Йде танк. Йому кажуть, щоб він його підбив. Відповідає, що немає гранат. Йому дають цеглу. Він на неї подивився і розломив на дві частини. Спитали, навіщо? Сказав, що два танки підіб’є.

Цей дух помнож на десять разів. Ми жодного сантиметру не здамо. За всіх своїх хлопців ручаюся.