«Батько тебе любив і розказував про тебе»

12:44
753
views

У квартирі Ольги Петринко на видному місці – портрет сина Андрія, кілька тижнів тому загиблого на Донеччині і похованого з почестями на Далекосхідному кладовищі в Кропивницькому. Вдивляюся в фотографію і запитую: «Єдиний син?» – «Не єдиний. Молодший. Старший – теж Андрій. І дочка є, Наташа».

Обережно цікавлюся, чому обох синів названо однаково. Ольга Петринко пояснює, що загиблий Андрій був всиновленою дитиною. Його рідна мати померла молодою, двох старших дітей батько ростив сам, а найменшенького, дворічного хворобливого Андрія, взяли дядько й тітка – Василь і Ольга Петринки. Казали на нього «малий Андрій». Старший – просто Андрій.

Я в обласній лікарні працювала медсестрою. Хлопці після уроків – до мене на роботу. Домашні завдання робили там. А як гороховий суп хворим давався, хлопці просили й собі, бо вдома такого не їли.

За словами Ольги Тимофіївни, Андрії змалку різнилися характерами.

Старший – спокійний, все в книжках. У нас багато книжок, він їх усі перечитав. На «золото» йшов до дев’ятого класу, поки не закохався А малий – проворний. І з Наташею сильно дружив. Вони в один день, сьомого вересня, й народилися, але в різні роки.

Ольга Петринко розповідає, що правду про справжніх батьків молодший Андрій дізнався аж повнолітнім – вона й чоловік не хотіли травмувати дитину.

Приїхала якось до нас його рідна сестричка, теж Наташа, їй шістнадцять років було. Бачу, Наташі хочеться сказати. Я їй: «Давай скажемо». – «Ні, у нього є мама, є папа».

Після школи малий Андрій вступив у четверте училище – захотів вивчитися на кухаря, – продовжує мати. – Йому подобалося готувати, мені допомагав на кухні. Тим часом повернувся з армії старший і каже малому, щоб займався спортом, бо на службі сила знадобиться. І малий пішов у спорт. Боксом займався, виграв у двох змаганнях – зайнявся самбо. Потім ще в кількох секціях був. Йому це вдавалося. Призвали в армію. Служив у Криму. На дачі Горбачова працював, потім у кухарі перевели. Відслужив. Оженився. У нього з Ірою хлопчик народився, назвали Васильком. Мій чоловік теж був Василь Андрійович, його нема вже чотирнадцять років. Інфаркт…Шість років малий Андрій працював опером у міліції, та якийсь ґедзь вкусив – звільнився. Влаштувався кухарем в ресторан «Козацька застава». Потім в кафе працював. З Ірою розлучився, потім полюбив іншу. Балував її стравами власними. У нього все смачне було – і борщ, і капусняк. Особливо риба. Без діла не сидів ніколи. Якось, не знайшовши кухарської роботи, влаштувався вантажником.

– Чув, що ваш молодший брав участь у так званій антитерористичній операції на Донбасі – тепер називаємо це війною.

Спочатку призвали Василька. В Іловайську його поранило в голову. Двоє діб лежав у полі. Нам подзвонили: «Знайшли ніби вашого, точно сказати не можемо». Я зібралася і поїхала. Дорогою – танки, танки… Приїхала в Гукове.

– Де це?

Ростовська область. Знайшла лікарню, де Васильок лежав. Там охорона, солдати. Зайшла в палату, впізнала онука, непритомного. Поїхала в Ростов, у консульство: «Допоможіть забрати додому онука». Мені кажуть: «Яким чином?» – «Літак організуйте». – «У вас вистачить грошей?» – «Родичі складуться, кредит візьмуть, якщо треба». – «Потерпіть три дні. Щось придумаємо. Зв’яжемося з Червоним Хрестом». Через три дні подзвонили: «Готуйтеся, будете вилітати». В Україну я летіла в одному літаку з Васильком і ще трьома хлопчиками, теж пораненими. Вася з місяць до тями не приходив. Важкий, страшний був. Іра, мама, стільки вибігала, щоб поставити його на ноги. Виходили. Оклигав. Красивий хлопець, хоча поранення дається взнаки. Зараз служить на полігоні. Андрюша, коли Васю поранило, захотів помститися. Відчув таку необхідність. Пішов воювати в АТО. І під Дебальцевим був. Через рік повернувся, якийсь час побув удома й каже: «Не можу тут. Треба до хлопців». Підписав контракт. Кілька років прослужив. А коли почалася оця війна, його одразу мобілізували. Як учасника АТО, колишнього опера.

За словами Ольги Тимофіївни, вона до останнього не вірила в повідомлення про загибель Андрія. Тільки в морзі переконалася, що сталося непоправне.

Він мені рідна дитина. Стільком матерям принесла горе війна! Прошу Бога,щоб дав хлопцям сил і терпіння вистояти, щоб не втрачали одне одного. Щоб повернулися до своїх родин у вільній красивій Україні.

Під кінець нашої зустрічі Ольга Петринко згадала про повідомлення, яке внук Василь отримав від бойового товариша свого батька, вже загиблого.

Він написав Василькові: «Батько тебе любив і розказував про тебе».