Сергій Корнієнко: «Цей театр – мотивація до художньої справи»

Сьогодні вперше ділиться своєю мрією і своїми роздумами про театральне мистецтво, про театр корифеїв його новий директор – художній керівник Сергій Корнієнко.

– Я б хотів, щоб цей театр зажив слави, як і при корифеях, щоб про нього знали в Україні та за її межа­ми.

Цей театр – це не просто святе для нас місце, це колектив, що зберіг традиції. А традиції – це актори. Їх повинні знати, їх повинні бачити, вони мають їздити на гастролі, вони мають представляти Україну за кордоном.

Ми з вами у місці, де все починалося, де з’явився перший професійний театр в Україні. Я вивчав це в свій час в університеті Карпенка-Карого. Побачивши цей театр, я розумію, що це палац, де працюють люди, які знають театр, думають про театр. Я розумію, що в їх жилах тече театральна кров, адже тут є люди, які працюють в театрі і двадцять, і тридцять п’ять років. Вони є носіями цих традицій. І про ці традиції мають знати ті, хто навчаються нині театральному мистецтву. Це повинно бути голов­ним мотиватором.

Ось нині повертаються військові і кажуть мені, що складна ситуація з мотивацією. Чим довше затягується війна, тим більше навантаження на психіку, тим складніше повертатися до мирного життя. Ми всі починаємо зневірюватись.

На мою думку, відроджувати чи зароджувати віру повинно мистец­тво. Театр має нести світоглядне навантаження. Він може навчити людей спілкуванню. Театр – це мистецтво взаємодії, а також інструмент виховання. Виховання бути людиною, виховання бути українцем, виховання художнього смаку.

Мистецтво нині дуже швидко розвивається. У нас є багато театрів, які існують за своїми законами, своїми традиціями. У цьому театрі традиція українська. І зараз ми повинні не загубити цю традицію. Спробувати розвинути її в контексті сучасного світу. Тут дуже сильна трупа, і вона може бути кращою в Україні. Вона може дати прочухана будь-кому. Але з акторами потрібно працювати. Потрібно працювати різним режисерам. Потрібно навчати нових мов режисерських, нових бачень. Потрібно виростити світогляд, виростити правильне сприйняття нових форм, відкрити сучасне бачення театрального мистецтва.

Безумовно, репертуар буде поновлюватись. Зрозуміло, що будуть і традиційні постановки, буде і класика очима сучасних режисерів, і п’єси нового часу. У нас в Україні є професіонали, які на високому рівні трансформують класику, що є взірцем у мистецтві.

Поки ще я адаптуюся у новому середовищі. Але розумію природу театру – це така дуже тендітна, жива матерія, що зіткана з думок усіх людей, які живуть театром. Моє завдання нині – не зруйнувати, а втримати це середовище і потихеньку трансформувати його, наситити новими поглядами, новою кров’ю, аби воно адаптувалося до сучасного світу. Причому разом зі мною. Я теж пізнаю світ і хочу пізнавати його по різному. Мій найулюбленіший приклад. Арабу, слов’янину і японцю запропонували два яблука, одне більше, друге менше, їх треба викласти від більшого до меншого. Один поклав справа наліво, другий – зліва направо, третій – зверху вниз. Найцікавіше, що всі відповіді вірні. Тому найголовніше – зрозуміти, якою мовою ми спілкуємось. Тому треба домовитись про правила гри.

Впевнений, у цьому театрі є все, щоб він засяяв, як зірка на небо­схилі українських театрів. Йому трохи не вистачає нових поглядів на театральне мистецтво, нових підходів до менеджменту. Але тут є потенціал, і нам потрібно знайти той «золотий ключик», щоб його відкрити. Ми будемо підбирати його дуже обережно, щоб не зіпсувати цей «організм», який пройшов через тяжкі випробування в своїй історії. Як говорив колись мій викладач: «Я можу потерпіти будь-яку неповагу, але не потерплю неповагу до професії». Однак я бачу, що тут працюють люди, які розуміють, що таке професія.

Записав Роман Любарський.