«Ольвія»: тут ламають стереотипи

11:12
2034
views

Ольга Ярова заснувала сімейну акторську майстерню у 2016 році. Каже, що прагнула допомагати своїм вихованцям вдосконалювати дикцію, голос, інтонацію, емоції, увагу, уяву, володіння тілом, вміння взаємодіяти з партнером, з аудиторією, презентувати себе і ще багато чого. Про це ми поговорили.

– Олю, твоя майстерня багато чому може навчити. Але ж є слово «акторська»…

– Так, і це не випадково. Ми вчимо людину бути впевненою в собі. Акторська майстерність дуже допомагає. Але не можна цим займатися одноразово. Отримавши у нас певні інструменти, необхідно продовжувати свій розвиток навіть вдома: розвивати голос, збагачувати мову, вдосконалюватися у спілкуванні з людьми.

– Звідки ти це все знаєш? Де цьому навчилася?

– Знайомство з цим напрямком починала в молодіжному клубі «Імідж». Потім був філфак пед­університету. Потім був технікум механізації сільського господарства – я була керівницею театрального гуртка. Паралельно була ведучою професійних і родинних свят. Згодом вступила в олександрійське училище культури на «режисуру масових заходів» – відчула потребу ще в такій освіті. Після декретної відпустки стала викладати акторську майстерність в «Іміджі», паралельно працюючи з імідж-центром «Ольга».

У 2016 році, коли молодшій дитині було 3 роки, я захотіла, щоб вона розвивалася творчо, і щоб її однолітки також розвивалися в цьому напрямку, щоб розвивали пам’ять, вчили скоромовки (робота з дикцією), будували діалоги, вчилися елементам інтерв’ю (дітки здебільшого не вміють ставити питання). Так створилася «Ольвія».

– Хто були першими відвідувачами майстерні?

– Мої двоє – старший і молодша, діти моїх знайомих. Так створилася перша група. Потім стало чотири – за віком: 3-4 з половиною роки, дошкільнята, початківці (1-4 класи) і старшачки (12-16 років). Була більш доросла група, але з початком пандемії ми зупинили спілкування. На жаль, бо з ними, доросло-свідомими, ми працювали не виключно з акторською майстерністю, а розвивали самооцінку, самовпевненість, усвідомлення того, хто я є.

Багато працювали з емоціями та тілом, що дуже важливо. Тому що тіло – це те, що тримає всі наші стреси і тривоги затисками. Я давала інструменти для вивільнення м’язів, які використовують актори. Щоб мої вихованці потім в домашніх умовах могли користуватися цими техніками для поліпшення свого самопочуття.

– Для того, щоб прийшли до тебе на заняття, ти переконуєш, чи йдуть ті, хто знає про позитивні результати від інших?

– По-різному. Хтось знає про нас від знайомих. Хтось вважає, що якщо акторська майстерність – буде вистава. Ми вистави не робимо! Інколи створюємо номери. Але я не маю на меті вивести людину на сцену. Тут дещо більше – дати інструменти, впевненість, з якою вона по життю буде йти без тривоги за те, що вона не вміє дивитися в очі, що не чітко говорить, що не вміє впоратися з інтонацією.

Мої діти стають впевненішими в школі, і про це кажуть їхні батьки. Вони не бояться відповідати, не бояться перепитати, якщо щось не зрозуміли. В «Ольвії» трішечки ламаються стереотипи батьків і дітей. Коли батьки питають, що я зроблю з їхньою дитиною, я відповідаю: «Я зроблю з вашої дитини незручну для інших особистість». Бо я впевнена, що саме такі люди чогось досягають у житті. Вони впевнені в своїй думці, при цьому мають критичне мислення.

– Чи змінилися твої підходи до занять з початком повномасштабної війни?

– Взагалі формат занять змінюється раз на півтора-два роки. Світ змінюється, діти також. Зараз до акторських технік я додала багато ігрових. Ми використовуємо ігри на комунікацію, розвиток уяви. Діти гарно сприймають вправи на варіанти виходу з різних ситуацій. Для них зараз дуже важливі ігри, які я модернізую, додумую правила, і вони допомагають щось змінювати. Це важливо, вони цього хочуть.

Діти змінилися під час ковіду. Я їх підтримувала, у нас були онлайн-заняття. А під час війни гостро необхідно, щоб хтось був поряд, щоб хтось відчував дитину. Діти з війною стали більш різкими, категоричними у спілкуванні. Хтось зачинився в собі. Ми вчимося говорити про свої проблеми, я вчу їх базовим правилам: поважати особистий простір; говорити про те, що турбує; не говорити паралельно з кимось, а спочатку вислухати. Це базові правила, яких мають навчати дитину в родині, в школі.

– До речі, про школу. Чи не має там бути те, що ти пропонуєш і надаєш, окремими предметом?

– Давно про це говорю. «Ольвія» прокачує навички, які в житті необхідні кожній людині – вдома і на роботі. Це вміння говорити, слухати, чути, працювати в команді, бути уважним, прислухатися, презентувати себе, ставити мету й досягати її.

Це все можна пропрацювати. І такий предмет має бути в школі. На жаль, багато батьків це не сприймають. Про вчителів промовчу. Хоча якщо вчитель гнучкий, підлаштовується під дітей, які щодня різні, до таких школярі тягнуться, їм довіряють, їм вірять. І вчитель з такими дітьми розвивається й удосконалюється.

– В тебе ж є певні результати. Хто з твоєю допомогою щось подолав?

– Була дівчинка, яку мама привела на «один раз». Сказала, що водила її по різних гуртках, ніщо їй не сподобалося. До нас вона зайшла на п’ять років. Це для мене показник нашого спільного розвит­ку, прогресу.

Є ще приклади. Одне з найголовніших наших (бо це спільна робота) досягнень – вміння програвати. Дитинку рідня залюбила, грала завжди в піддавки, а потім цей «абсолютний переможець» потрапляє в колектив, де виграє насправді сильніший. І що? Істерика. Ми методами ігор вчимо достойно програвати. Проходить певний час, прокачка навичок, і дитина сприймає гру як розвиток, а не змагання. Авторитетно заявляю: будь-яка гра – це проєкція нашого життя. Майте це на увазі.

– Останнє запитання: чому «Ольвія»?

– Тому що в перекладі це «щаслива». А ще тому, що так називалася фірма мого тата, якого вже нема. Але я відчуваю його підтримку.