«Для того щоб розуміти дітей, треба самій навчатися»

Наприкінці минулого року вчитель історії вищої категорії, вчитель-методист Центральноукраїнського наукового ліцею-інтернату Світлана Кушнєрова стала лауреаткою щорічної премії Верховної Ради України.

У цьому інтерв’ю вона ділиться досвідом і розкриває свої погляди на професію.

– На ваш погляд, за що ви отримали премію?

– За те, що я працюю з обдарованими дітьми. Щороку я готую дітей, котрі стають переможцями різного рангу олімпіад. У мене, наприклад, є переможниця міжнародної олімпіади з філософії.

– Будь ласка, розкажіть про неї детальніше.

– Олександра Ховрак навчалася в нашій школі. Дуже талановита дитина. В одинадцятому класі виграла грант Ельворті. Закінчила школу у Великобританії. Нині навчається там в університеті теж на грантові кошти.

– Як ви прийшли в професію?

– Як і всі дівчатка в школі, я мріяла бути вчителем. Грала в школу, навчала молодшу сестру. Але на той час це не було свідомим вибором майбутньої професії. Рішення про моє навчання у педагогічному виші приймали батьки.

– Хто ваші батьки за фахом?

– В моїй родині усі технарі, бухгалтери, економісти, а мене чомусь занесло на історичний факультет. Хоча мала гарні математичні здібності. Певно, це Провидіння. Так мало бути.

– Куди вас «занесло» після закінчення вишу?

– Кілька років я працювала у відділі статистики нашого МВД. Потім три роки – у спортивному ліцеї. Там я побачила, що серед спортсменів є багато обдарованих дітей. Не важливо, чим займається людина. Якщо у неї є певна життєва мета і вона прагне її досягти, з нею приємно працювати з будь-якого предмету. Після закриття ліцею я ще пів року проробила у двадцятій школі. І ось уже 23 роки навчаю дітей в ліцеї-інтернаті. Готую третій випуск одинадцятикласників.

– То коли ж ви почали по-справжньому відчувати себе педагогом?

– У мене був учень, котрий додатково займався зі мною, готуючись до олімпіад. Коли він показав гарні результати, тоді це і сталось. Він фактично змінив моє життя. На той час він навчався у восьмому класі, а нині навчається в аспірантурі. Однак ми й понині спілкуємось.

На декілька відсотків я вдячна своїм вчителям, на кілька відсотків – колегам, а найбільше – учням. Найбільше я навчаюся від них.

– У чому, на вашу думку, полягає роль вчителя?

– Вважаю, час змінити роль вчителя в освіті. Нині вчитель не для того, щоб навчати. Нині вчитель як носій інформації абсолютно не потрібен. За наявності комп’ютерів та штучного інтелекту він не може знати більше, ніж учні. Роль вчителя – це підтримка дитини, це бути їй просто другом. Коли дитина довірчо з тобою спілкується, це дає результати.

Колись колеги мені закидали, як ти могла підготувати Олександру до олімпіади з філософії англійською мовою, якщо ти не володієш ні філософією, ні англійською. Коли я почала з нею працювати, то була на заміні в її класі. Але коли її побачила… У мене є інтуїція – я бачу талановитих дітей. Але це, як правило, діти, на яких багато хто поставив хрест. До них треба ще підібрати ключ.

– Пані Світлано, чи легко вам працювати з талановитими?

– З ними важкувато. Талановиті дуже конфліктні. Вони настійливо відстоюють свою точку зору. Вони нестандартні. Але якраз саме від таких проблемних і нестандартних отримуєш найкращі результати. Я дуже ціную в дітях людяність і вважаю, що людяність – це набагато більше, ніж знання предметів.

– Можете пригадати якісь кумедні випадки зі своєї педагогічної практики?

– Кумедних багато. Я дуже люблю гумор і сама дуже часто ним послуговуюсь. Діти розуміють мій гумор. Вони цитують мене і потім дуже часто нагадують про мої жарти. Наприклад, коли хтось мене запитує, чи можна «перескладать», відповідаю, що «перескладать» можна тільки аналізи. Потім вони знаходять десь рекламу аналізів і надсилають мені. Один з тих учнів, котрими я нині пишаюсь, мав таку вдачу, що я йому казала: «Якщо не будеш робить те, що я раджу, не пошлю тебе на олімпіаду, а здам у циркове училище». Коли він вже випустився зі школи і йшов вулицями Києва, побачив вивіску «Циркове училище», сфотографував і надіслав мені.

– Ви певно дуже багато часу приділяєте роботі. Як до цього ставляться в сім’ї?

– Донька моя вже доросла. А коли була малою, то приходила до мене на роботу і дружила з дітьми того класу, де я була керівницею. Моя сім’я поважає мій вибір і дуже підтримує. У нас вдома дуже часто буває багато дітей – і тих, які нині навчаються, і тих, котрі випустились п’ять, десять, п’ятнадцять років тому. Чоловік каже, що треба розширювати двір і альтанку.

– Які ваші найулюбленіші теми в предметі «Історія»?

– Це все, що входить в історію двадцятого століття. І коли ми вивчаємо інші періоди, я завжди їх порівнюю з сучасністю. Наприклад, коли ми з семикласниками розглядали хрестові походи, вони самостійно провели паралель з путінськими агресорами. А згодом я потрапила на курси з критичного мислення, де дізналась, що путін ще 2006 року замовив історичне дослідження хрестових походів. Головне, як на мене, треба любити не матеріал, а дітей. Крім історії я захоплююся філософією. Чим і займаюся з дітьми в Малій академії наук.

– Яку наукову роботу ви особисто ведете, що досліджуєте?

– Досліджую тему «Цифрові застосунки в освіті». У мене є власний сайт. Я є членом всеукраїнського хабу «Цифрова освіта педагога», де ми проводимо різні заходи. Днями почну вивчати курс зі штучного інтелекту в освіті. У мене одні курси закінчуються, починаються інші. Я вважаю, для того щоб розуміти дітей, треба самій навчатися, удосконалюватися.

– Ви наголосили на тому, що важливо, аби дитина мала власну думку, власну позицію. Але якщо ця особиста думка чи позиція суперечить загальним правилам, відомим законам філософії, як ви в такому разі реагуєте?

– Дискутуємо. Я люблю дискусії. Люблю дітей, які мають іншу точку зору. Так, переконати дітей буває дуже важко. Але з часом вони міняють свої думки, свою позицію. Можливо, тому, що я ніколи не говорила: «Твій вибір неправильний». У такому випадку я веду сократичний діалог. Дітям не слід говорити «ні». Це одразу викликає зворотну реакцію. Треба допомогти дитині розібратися самій. Вона має відчути, що до правильних висновків дійшла сама, без нав’язування.

– Отже, задійте своє критичне мислення. Для вас це, можливо, провокативне запитання. Нині через агресію рф загострюється негативне ставлення до російської мови та літератури. Яка ваша позиція?

– Однозначно, забороняти не можна.

Для прикладу. У мене з першого випуску був учень, який загинув під Бахмутом. Це Євгеній Осієвський, антрополог і журналіст, автор видань «Спільне» і «Куншт». Він казав: «Треба заборонити забороняти». Я знаю, що в багатьох дітей є «Майн кампф». Вони його самостійно читають і самостійно трактують. На цьому тлі як виглядає, скажімо, Булгаков? Отже, якщо у Булгакова є імперські меседжі, це треба з ними розбирати і роз’яснювати. Це по-перше. По-друге, я б відкрила факультети російської мови та літератури і філософії при військових навчальних закладах. Так, тому що ворога ми маємо знати з усіх боків. Вчитися можна навіть у ворога.

Тому що відбувалося 800 років. Російську імперську філософію придумав не Дугін. Усе це повторюється, тому що ми забуваємо історію чи недостатньо глибоко її вивчаємо. Вважаю, що наша перемога буде тоді, коли ми змінимо нашу філософію, а не просто замінимо російські слова на наші.

– У такому разі на чому має базуватися наша філософія: на філософії Сковороди, Драгоманова, Франка чи Міхновського?

– На філософії Євгенія Осієвського, який був дуже видатною особистістю. Коли він пішов воювати, люди сказали: «Тобі не місце на фронті». Він був пацифістом. Знав п’ять іноземних мов. Він любив усе живе в природі. Але коли побачив, яке зло прийшло до нас, пішов на війну добровольцем. Причому відмовився від офіцерського звання. Це був його власний вибір, і він воював за свободу. За свободу вибору, свободу слова, свободу творчості.

Молодь має прийти до українізації свідомо, самостійно. У Стуса не було вишиванки. Усі ці зовнішні прояви не є патріотизмом. Патріотизм – це приклад Євгенія. Він наголошував: «Я хочу говорити в Україні будь-якою мовою». У мене є доволі суто україномовних знайомих. Але їх обурює подібна заборона. Але є серед моїх учнів і такі, які її підтримують. Один з них відмовився писати творчу роботу про Євгенія, тому що має інші погляди. При цьому я пояснила, що його позиція близька до Донцова. Але я більше підтримую В’ячеслава Липинського, який говорив про територіальний патріотизм. І мій улюблений історичний персонаж – гетьман Скоропадський.