Людмила Романів: «Якщо поруч твої однодумці, то нічого не страшно»

11:16
2791
views

Коли ми брали коментар у Людмили Романів щодо обладнання для пологового будинку, яке передало командування Збройних сил США в Європі, вона із захватом почала розповідати про зміни, які відбулися у закладі. Домовилися про все поговорити окремо. Поговорили.

Як уже повідомлялося, у Кропивницькому 1 березня об’єдналися два заклади: міська лікарня швидкої медичної допомоги та міський пологовий будинок з функціями перинатального центру ІІ рівня. Коли депутати міськради зберуться на сесії, мають затвердити нову назву – комунальне некомерційне підприємство «Міський центр надання медичної та перинатальної допомоги». Його очолила Людмила Романів.

– Людмило Павлівно, з якою метою об’єднали заклади?

– Таким чином створено кластерний заклад. (Кластерна лікарня – це медичний заклад, який входить до складу госпітального округу та спеціалізується на певних видах медичної допомоги. Кластерні лікарні мають високотехнологічне обладнання та вузьких спеціалістів, які можуть надавати якісну та ефективну послугу пацієнтам зі складними захворюваннями. – Ред.) Окремо два заклади не могли увійти у спроможну мережу закладів охорони здоров’я. ЛШМД для цього потрібно було відкрити ще багато відділень, пологовий будинок самостійно теж не зміг би стати кластерним. Оскільки вимоги реформування медицини чіткі, конкретні, тільки в об’єднанні знайшли вихід.

Ми на шляху до створення кластерного закладу. В запасі маємо час – процес реформування завершиться до кінця року.

– На вас «звалилася» відповідальність за дуже велике господарство.

– Знаєте, я звикла багато працювати. Звичайно, звикла до більш практичної роботи, з пацієнтами. Посада директора пологового будинку була нібито підготовкою до розширення організаційних обов’язків. Тому, очоливши і лікарню швидкої медичної допомоги, не відчула складнощів. Я вже розуміла, про що йде мова, що це за процес, які документи підписувати.

Так, господарство там велике – від територій до відділень, яких у нас, у пологовому, звичайно, не було. Але основне – знати, що ти робиш, і згуртувати колектив. Якщо ти прийшов зробити для усіх, а не лише для себе, якщо поруч такі самі, твої однодумці, то нічого не страшно.

А ти працюєш, щоб заробітна плата була достойна, щоб достойним було медикаментозне забезпечення та харчування пацієнтів, щоб було нове обладнання, без якого нікуди. Не буде обладнання – не буде діла, тому що зараз нові вимоги. Загалом треба спрямувати себе і колектив на надання якісної медичної допомоги.

– Це, начебто, всім зрозуміло.

– Не всім. Не всі навіть лікарі розуміють, що треба працювати за європейськими стандартами. Що оперативне втручання має бути якісним, швидким, забезпечувати недовготривале перебування пацієнта в стаціонарі. Якщо оперативне втручання зроблено якісно, людину можна виписати через шість годин. Ну, це в залежності від складності операції. Наприклад, після лапароскопічної операції, як це робиться у всьому світі. На пацієнта не йде багато медикаментів, харчування практично ніякого і таке інше.

До цього треба прагнути. Ми ще не всі готові. Молодь – так. А тим, хто старший, хто звик працювати за стандартами минулого, важко.

– У лікарні швидкої медичної допомоги не було жінки-керівника. Як вас сприйняв колектив?

– Чесно, не бачила спротиву, неприязні. Навпаки, допомога. Звичайно, були ті, хто мене не сприйняв в якості керівника, були чимось не задоволені. Розумію, що в кожного попереднього керівника є свої люди, яким він найбільше довіряє. Це логічно: хто, як не свій, обов’язково зробить, і на нього можна покластися.

Колектив лікарні, не хочу помилятися, здається, навіть зрадів, що я його очолила. Ну, практичні лікарі – це точно. І лікарі, і медсестри, і санітарки, які працювали день і ніч.

– Що з вашим приходом змінилося в ЛШМД?

– Багато чого запрацювало по-новому. Ми внесли зміни в колективний договір, підвищили заробітну плату, почали обробляти приміщення за новими стандартами. По-новому запрацювала пральня, харчовий блок.

Знаєте, якщо б я прийшла керівником з посади лікаря, я б одразу суттєвих змін не зробила, мені б здавалося, що все так і має бути. Але я керувала закладом, я одразу побачила, що треба змінити.

– Тобто в лікарню ви привнесли стандарти пологового будинку, де все крутіше?

– Якщо говорити про пологовий будинок, тут залишилося зробити деякі ремонти. Решта – на достойному рівні і завдяки нам, колективу. Ми брали участь в усіх програмах, які десь кимось започатковувалися. Наприклад, «Чиста лікарня, безпечна для пацієнта». Ми перші! Взяли участь у всіх необхідних тренінгах, після чого нам надали обладнання для прибирання приміщень. Це вже не швабра і ганчірка, а машина з дезінфікуючими засобами. Це сучасні технології. У нас прекрасний харчоблок. І так в усьому.

Лікарня швидкої медичної допомоги – це колектив трударів. Це бджілки, які працюють день і ніч. Зараз багато військових, і лікарі відгукуються на перший виклик, незважаючи на завантаження. Я маю допомогти їм – забезпечити необхідним якісним, сучасним обладнанням, щоб полегшити їхню роботу. Щоб вони навіть не були в тих костюмах, халатах, які мені не подобаються. Не за фасоном, а за функціональністю. Треба цінувати працівників і створювати їм належні умови для ефективної роботи.

– Напевно, до нового колективу ви зверталися не тільки зі словами про підвищення якості лікування. Що говорили від себе, особисте?

– В першу чергу звернулася до тих, хто займає певні посади в лікарні. Всі ми кожного дня повинні бути готовими, що ми підемо, а наше крісло за нами – ні. Щодня треба бути готовим залишити це крісло. Наше законне, природне – народження і смерть. Все інше – сім’я і робота, яка може бути тимчасовою.

Я все це усвідомлюю і знаю, що прийшла на цю посаду до того часу, скільки буду тут потрібна. Або не буду потрібна, або побачу, що все вже зробила, – мені в житті є чим зайнятись. У мене є пацієнтки, яких я дуже люблю. Я могла б зайнятися приватною діяльністю, але не можу зрадити колектив – ні один, ні інший. Хоча тепер вже один спільний центр. Коли я вже почала, маю вивести всіх на пряму дорогу, і тільки потім дати комусь керувати на автобані.

– Так красиво, образно розповідаєте. А ви, нова керівниця, в результаті об’єднання когось звільнили?

– Ні. Лише за власним бажанням звільнився заступник з правових питань. Хоча я йому пропонувала посаду. Справа в тому, що деякі посади, за рекомендацією Антикорупційного комітету, ми скорочували, але людям пропонували інші.

– Ви пережили вже друге об’єднання закладів. Першим було з пологовим будинком імені Святої Анни. Тоді вам дісталося.

– Так, було. Але бачите, як все чудово вийшло. Якби ми не об’єдналися тоді, що було б зараз? Реформуванням не передбачені пологові будинки, лише перинатальні центри третього рівня можуть жити самостійно. Але вони мають бути при багатопрофільному лікувальному закладі. Ми вже саме такі. Немає чого переживати.

У реформі охорони здоров’я багато позитивного. Але є нюанси: щось не врахували, недорахували, трошки нас, м’яко кажучи, ввели в оману. А час йде, і все це кошти. Люди працюють, їм треба платити. Дані вносять в систему, а договір не підписують два місяці. Чому? Розглядають. Що ви розглядаєте? Ми ж все підписали. Чомусь тягнуть. З часом, сподіваюся, все владнається.

– У зв’язку з об’єднанням двох закладів і створенням центру щось зміниться для пацієнтів?

– Абсолютно нічого гіршого не буде! Просто є така вимога, що пологові будинки мають об’єднатися з багатопрофільними лікувальними закладами. Це має відбутися до кінця 25-го року. Після вони не будуть фінансуватися і самоліквідуються. Все, крапка. Два наші об’єднані заклади продовжують працювати, як раніше. Але на новому рівні – сучаснішому і комфортнішому для пацієнтів.

– Людмило Павлівно, все логічно, перспективно, розумно. Але ж у ваш бік були не дуже приємні висловлювання стосовно нової посади. Як ви з цим впоралися?

– Бути керівником – це дуже тяжко. А коли ти до цього ставишся серйозно, хочеш щось зробити, стукаєшся головою в стіну і не можеш її пробити… Не знаю, як можна прагнути стати керівником. Я пропозицію очолити заклад сприйняла як покладений на мене обов’язок щось змінити на краще.

Так, я цим живу. Намагаюся, повернувшись з роботи додому, забувати про роботу. Але не можу. Я думаю про співробітників, які чимось не задоволені або вважають, що їх образили. А є такі, що нічого не вимагають, бо їх багато років не помічали. За це я переживаю. Бо цього не повинно бути. Ми маємо бачити людей, які працюють, мотивувати їх заробітною платою.

– Який за чисельністю колектив ви зараз очолюєте?

– При об’єднанні було до тисячі чоловік. Потім деякі посади злилися. Наприклад, заступник з технічних питань був в обох закладах, залишилася одна посада. Деякі посади перепрофілювали, бо в нас відкрилися нові відділення, які вимагає міністерство. Зараз маємо 905 працівників.

Створили відділ інфекційного контролю. Там мають бути лікарі-епідеміологи, клінічний фармацевт, статист. Це дуже потрібно. У пологовому цей відділ працював, тепер працює на два заклади, тобто вже в нашому центрі.

Ще інформаційно-аналітичний відділ. Також був в пологовому. Тепер ми його перейменували на відділ контролю за наданням якісної медичної допомоги. Працюємо. Пройшли сертифікацію ISO 9001. Це міжнародні стандарти, це зараз необхідно.

– Чи є у вас в центрі вакансії?                                                 

– Зараз ні. Є ті, хто працюють на півтори ставки або 1,25. Але коли це дозволено трудовим законодавством. Вважаю, ніхто не ображений. Хоча операцій зараз дуже багато. Лікарів-хірургів не вистачає. Чергують, наприклад, троє, а коли термінових операцій більше – викликають з дому. А ще асистенти потрібні. Долучаємо інтернів – вони в нас перспективні.

– Є серед співробітників переселенці? Такі, що кажуть, що звідси вже нікуди не поїдуть?

– Звичайно. Про родину анестезіологів, які працює в пологовому, яким дали квартиру, всі знають. Тут вони вже обросли колегами, друзями. Розумію, що душею і серцем вони вдома, але поки що це неможливо. Вони тут дуже корисні.

У лікарні швидкої медичної допомоги також є переселенці. Не чула від них, щоб збиралися їхати додому. Зараз прийшла до нас молода жінка – патологоанатом. Це рідкісна спеціальність, і я прошу для неї житло. Думаю, все владнається.

Взагалі ті, хто до нас переселився, забезпечені житлом. Може, всіх не знаю. Але згодом наш єдиний потужний колектив покаже результат об’єднання, і він буде, переконана, позитивним.

– Лікарю, чого особистого хочеться?

– Хочу, щоб всі почули: мені нічого надмірного в цьому житті не треба. Мені треба, щоб був мир, щоб мої діти були здорові, щоб наша Україна процвітала. Все. Більше нічого. Основне – здоров’я твоїх рідних. І відсутність сліз. А якщо вони є – тільки від радості і щастя.