«Кожен день держала його за руку, надіялася, що виживе»

11:14
422
views

Страшної втрати зазнала близько року тому сім’я Сичів, яка мешкає у селі Липняжці Новоукраїнського району, – у столичному госпіталі помер молодший син Олександр, учасник війни. Валентина Іванівна, мати, в останні тижні днями сиділа біля нього, сподівалася на диво, але тяжка хвороба виявилася невиліковною.

Олександр Сич народився 4 липня 1986 року у Липняжці тоді ще Добровеличківського району. Закінчив тамтешню загальноосвітню школу № 2, у Полтаві вивчився на електрика. У Липняжці було проблематично з роботою, тому зі старшим на два роки братом Євгеном подався на заробітки в Київ. Влаштувався за спеціальністю. Брав участь у Революції Гідності. Коли почалася велика війна, брати мешкали в Борисполі і працювали в будівельній компанії. Одразу ж долучилися до територіальної оборони, допомагали визволяти Бучу, але батьки про це ще нічого не знали.

– Коли Київщину було визволено, сини повернулися до нас із батьком у Липняжку, – розповідає Валентина Сич. – Про те, що коїлося на Київщині, розказували мало. Тим часом у Добровеличківці проходили похорони хлопців, загиблих на війні. Саша і Женя знали їх – і Горіцина, і Тюпу, й інших. «Не можу сидіти вдома», – казав молодший. Він порадився із старшим. Вирішили, що Саша йде воювати, а Женя залишиться біля нас, батьків. Саша сам звернувся у військкомат, і 8 листопада його мобілізували. Я й батько не хотіли відпускати, Саша ж і строкової не служив через грижу у хребті. Не послухався…

Спочатку Олександр Сич пройшов підготовку під керівництвом французьких спеціалістів.

– ­Сашу в перший день відібрали туди, – знає мати. – Його і ще одного, Максима з Нової Праги. Їх навчали диверсійній роботі. Саша й Максим подружилися. Коли син довго не виходив на зв’язок, я телефонувала Максимові. Максимові батьки мені теж дзвонили. Максим приїздив на похорон. Був пораненим. Воює. Телефоную йому іноді.

На Донеччині Олександр Сич зазнав контузії. Заразився інфекцією. Лікували у госпіталі у Києві.

– Я до нього їздила. Уранці поїду, сиджу біля нього, увечері знайома забирала мене додому, бо на ніч не дозволяли залишатися. Надивилася там… Хлопці з легкими пораненнями помирали від бактерій. Один, теж Саша, без рук і ноги. Він п’ятнадцять годин пролежав після поранення у турнікетах, не могли евакуювати. Потім – два місяці в комі, у госпіталі. Його теж лікували від грибків. Нарешті прийшов до тями. Біля нього жінка сиділа, а він – проти. Не хотів, щоб бачили в такому стані жінка й син. Його відправили у Львів, на протезування. Мій Саша ще живий був. Упав у кому. Я – поряд, усе – на моїх очах. Кожен день держала його за руку, надіялася, що виживе. Лікарів питала, чи йому легшає, а вони тільки дивилися на мене. Хтось каже, лікарі погано лікують. Неправда. Лікують добре, ліки хороші. Приїздили синові друзі: «Будь-які гроші зберемо, врятуйте!» Лікарка казала, що нічого не треба, що є ліки з Данії, 800 доларів ампула. Кололи, кров міняли. Не могли врятувати. 15 червня торік Саша помер.

На похороні від синових побратимів батьки Олександра дізналися, що він був умілим воїном.

– Хлопці про нього – хорошої думки. Казали: «Як без нього будемо? Ми за ним як за кам’яною стіною. Він нас прикривав не раз». Якось їхній взвод сидів на другому поверсі у Бахмуті. Саша спустився вниз, курить, аж якась група наближається. Саша: «Пароль?» А ті: «Свої, свої». Саша одразу зрозумів, що то – руські. Інші хлопці вискочили, убили їх. У вбитих були російські документи. Син не провоював і пів року, але отримав УБД. За те, що по казармі з руськими бахнули.

Олександра Сича поховали з почестями в рідній Липняжці, на цукрозаводському кладовищі.