Без волонтерів було б скрутно

Ще донедавна ми були знайомі заочно, спілкувалися телефоном. А минулого тижня зустрілися у Кропивницькому. Наталія і Віктор саме перебували у відпустці, яку дало військове начальство.

Наталія і Віктор – контракт­ники. Вона у війську – з 2015 року. Він – з 2017-го. Знайомі між собою із 2019-го. Два роки тому одружилися.

– На початку великої війни нашу частину вивели з-під Волновахи в Костянтинівку, – каже Наталія. – Два місяці ми крихітними силами утримували позиції. Потім нас замінила інша бригада. Останніх дев’ять місяців ми були в Очеретиному. Зазнали великих втрат, нас вивели на докомплектування. Дали нам відпустку, 15 діб. Тепер до відпустки зараховують і дві доби на дорогу.

У відпустці їм треба було вирішити купу питань. По-перше, відремонтувати старенький службовий Volkswagen.

– Ми дуже задоволені СТО на Попова (теперішня назва вулиці – Незалежності – В.К.), яку порадив Леонтійович, – так Наталія називає Вадима Нікітіна, кропивницького волонтера. – Головний там – Сергій. Хлопці за два дні зробили те, що інші й за місяць не зроблять. І за матеріали взяли копійки – лише дві тисячі. Вони багато військової техніки ремонтують.

І Наталія, і Віктор не сумніваються, що без допомоги волонтерів війську довелося б зовсім туго. Це стосується і продовольства, бо тилове забезпечення деяких частин – недостатнє.

Наталія має домоволодіння у Бережинці Кропивницького району, тож під час відпустки навела там з чоловіком лад – скосили траву. Наталія вдячна сусідам, які наглядають за будинком.

– Особливо бабі Ліді. Їй років з вісімдесят. Не вірить, що Вані немає.

Про Івана Фабриція, сина Наталії від першого шлюбу, «УЦ» розповідала. Народився 4 квітня 1995 року. У дитинстві захопився спортом. Закінчивши загальноосвітню школу в Бережинці, в університеті «Україна» вивчився на спеціаліста з фізичної реабілітації. Самотужки навчився лагодити різну електроніку. Перед великою війною працював водієм фури. 24 лютого 2022 року, повернувшись з рейсу, звернувся у військкомат. Воював на Донеччині, на Херсонщині. Вважається загиблим 4 жовтня 2022 року. За офіційною версією, це сталося поблизу Білогірки Бериславського району Херсонської області: їхню групу, яка рухалася автомобільною колоною, обстріляли росіяни. Тоді ж загинув 43-річний офіцер Андрій Мілай. Він хвалив Івана Фабриція, готував його до підвищення. Тіла пролежали в полі 39 діб. Забрали їх 11 листопада, коли ЗСУ увійшли в Херсон. З метою ідентифікації останків проводилися молекулярно-генетичні експертизи. Андрія Мілая поховали 23 грудня 2022 року в Кропивницькому, на Далеко­східному кладовищі. Івана Фабриція – у травні 2023-го, в Бережинці. Наприкінці 2023 року президент видав указ про нагородження старшого лейтенанта Андрія Мілая орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а старшого солдата Івана Фабриція – орденом «За мужність» III ступеня. Нещодавно рідні Мілая отримали орден. Матері Івана Фабриція ще не вручили. Буваючи у Бережинці, вона, звісно ж, йде до могили, хоча має сумніви, що там поховано сина.

– Є два висновки експертизи, і один супере­чить іншому. Показували мені й останки. У Кривому Розі бачила обгорілий скелет, без м’язів. У морзі в селищі Новому – скелет з м’язами. Обидва скелети – іншого зросту, ніж мій син.

Частину відпустки Наталія й Віктор витратили на консультації у лікарів. Зокрема, Віктора турбує нога, знайомий спеціаліст сказав, що потрібно робити операцію, і терміново.

– До цивільних лікарень нас не допускають, тільки у військових шпиталях обслуговують, – каже Наталія. І пригадала, як їй стало зле на похороні Павла Тіхонова, а в цивільну лікарню не прийняли, довелося звертатися в госпіталь.

Павло Тіхонов мешкав у Кропивницькому, працював таксистом та на господарській посаді в обласній філармонії, 2014 року добровольцем став на захист України, загинув 17 червня 2019-го, похований з почестями на Рівненському кладовищі у Кропивницькому. «УЦ» розповідала про його дочку Валерію та зятя Дмитра. Вони теж служили у війську, Дмитро Слюта зазнав тяжкого поранення в зоні АТО. Тепер Дмитро і Валерія виховують синочка Павла, названого на честь діда. Наталія Фабрицій і її чоловік дружать з ними.

Про Кіровоградський обласний госпіталь і його персонал Наталія і Віктор – високої думки.

– Геннадій Петрович – наш цар і бог, – каже про керівника шпиталю Сябренка Наталія, яка й сама служить військовим медиком. – Консультує мене. Допомагає. Словом, свій. На початку війни, коли наш батальйон був розбитий, Сябренко дуже допоміг медикаментами. І Богдан Пивоварчук дуже допоміг. Це наш земляк, який мешкає в Канаді, у поважному віці чоловік. Пан Богдан до нас на позиції приїздив, з Сябренком і Леонтійовичем. Подарунки привозили.

Через кілька днів після цієї розмови Наталія і Віктор вирушили у свою частину.