По той бік війни, або Чому не вчать в учебках

12:20
569
views

Здається, всі вже знають, що після мобілізації на фронт не кидають одразу, спочатку бійця навчають. Та чи повноцінне це навчання?

Автору цих рядків довелося проходити курс молодого бійця неодноразово, в різних арміях. У радянській, українській та певною мірою американській, на базі НАТО в Баварії. Всі вони дуже відрізнялися, звісно. Хочеться висловити кілька міркувань щодо початкового навчання у сучасній українській армії, яке, на жаль, на суб’єктивну думку автора, не зовсім сучасне й реаліям війни-2024 не адекватне. Як і війні зразка 2023-го року (вона була геть інша, ніж сьогодні, повірте). Система підготовки відстає від сучасних потреб не менше, ніж, скажімо, виробництво власних боєприпасів.

Із позитивних відмінностей від Радянської армії – майже повна відсутність стройової підготовки, дурацької шагістики, якою в Радянській армії займалися в учебці майже щодня, іноді по декілька годин. Хоча, насправді, трохи не завадило б, у нашому підрозділі зокрема. Багатьох з тих, хто не служив строкової служби, вкрай складно було навіть за кілька тижнів навчити шикуватися по відділеннях у взводі та в чому відмінність колони від шеренги.

Непогано в українській армії навчали такмеду. Ми багато разів накладали турнікети на себе та інших, обов’язково до болі і синців. Тільки так можна зупинити кровотечу при пораненні. Американці не вимагали робити це так жорстко, як в реальному бою. Але найбільше часу в українському початковому вишколі, напевно, затвердженому десь у Міноборони чи Генштабі, займала й займає вправа, сумно відома усім бійцям як «крию-йду» чи «крию-біжу». (Не буду казати за штурмовиків та спецназ, а всі інші таке проходять, здається.)

Два бійці в окопі. Команда «Вперед!». Один біжить чистим полем на ворога кроків п’ять-сім і падає. Другий в цей час стріляє, прикриваючи рух побратима. Потім перший волає «крию!», другий кричить «йду!» і біжить свої п’ять-сім кроків. Впавши, другий оре «крию!», партнер кричить «йду!» – і так вони переміщуються до умовного ворожого окопа. Вправа виконується також четвірками, групами, які називаються «вогнева» та «прикриття». Усе це в бронежилетах, шоломах, з автоматами. І багато-багато разів, і через день, якщо не щодня. Варіанти є – не з окопу, а з висадкою на полі з БМП. Це святе святих початкової військової підготовки в нашому війську.

Жодного разу ні я, ні знайомі з інших бригад в такі атаки полями не ходили. Бо це вірна смерть, абсолютно не потрібна до того ж. Майже всі поля в зоні бойових дій заміновані. Прострілюються з усіх боків. Для численних дронів ти простіше за ціль у дитячому тирі. Тебе буде вбито вже на третій-четвертій перебіжці «йду!» міною під ногами, чи міною з 78-го або 120-го калібра міномету, чи скидом з дрону. Окрім як посадками, біля посадок, балками та лісами ніхто на війні не рухається. Піхотні атаки з командиром з пістолетом в руці на чолі загону залишилися у радянських фільмах. Хоча й у голлівудських також. І з американськими інструкторами ми робили те ж саме! Тільки в нас були напівавтоматичні гвинтівки М-16, а не АК-47, десантувалися ми з «Бредлі», а не з БМП-1, і четвірки наші звалися «Альфа» і «Браво», і фінал був з підрахунком залишків БК, води та чи є вбиті та поранені з доповіддю командуванню (в Україні ми просто уходили з «захопленого» окопу). Ще за американськими правилами бігти треба не 5-7 кроків, а 30-40! Вони вважають, що солдат – найкраща мішень саме коли піднімається з землі, тому краще довше бігти. Повторюся – не знаю жодного бійця, якому в реалі доводилося подібним займатися. Немає цього в сучасній війні!

Ні, ці тренування мали користь. У першу чергу як тренування витривалості. Вже за два тижні цього «крию-йду» перестаєш відчувати вагу броні й шолома. (А це, залежно від моделі, 8-11 кілограмів.) Це розумієш вже на першому виході на «нуль», коли в тебе ще кілька сотень патронів, окрім чотирьох повних магазинів, гранати, запаси їжі, води, спальник і каремат та інше на десятки кілограмів. І йти з цим… У мій перший вихід на передок до позиції йшли десь 13 кілометрів через порізаний ярами ліс в дощ вночі. Ми ледь не мертві дійшли. «Подяка» дронам: кожен раз, коли він десь поблизу, треба завмерти, і це був перепочинок, ну і ще падати чи присідати, коли в твою сторону летить міна, її чути, або десь неподалік лягає снаряд. Ну і без щоденних вправ на полі в амуніції ми точно б не дійшли, запас витривалості згодився.

А ось багато чому вкрай необхідному нас геть не вчили. В Радянській армії нам розповідали різницю між окопом і траншеею та вчили копати ячейку для себе лежачи саперною лопаткою, в українській цього не було. Ніхто не вчив, як правильно облаштувати бліндаж (має бути два виходи і т.ін.), це дуже згодилося б. Майже не було корисної топографії. Коли ми попали в місиво, контактних боїв майже не було, а коли випало, ніхто не міг чітко дати нашим мінометникам інформацію, де саме на нас їде ворожа беха. Ну хіба що «на 11 годину від нашого окопа». Якого окопа?! «Позиція “Пепсі”! – та вона ж розтягнута!» Ніхто, крім американців, не казав нам, що найважливіше, коли виходиш на «ноль» – це не БК, його там полишено ворогами і нашими ящиками. Вода – найголовніше! Самому доводилося лазити по посадках і ямах (в нас будь-який окоп, щілина, бліндаж називається ямою) з трупами і шукати воду. І пили рашистські «Святой источник», «Троицкий посад» і ще яку знайдеш, бо літо, спека, і ти напередодні віддав пляшку побратимам, у яких ні краплі не лишилось. І їжу москальську їли, консерви як консерви, і цигарки палили.

У Радянській армії ми проходили обкатку танком, це коли ти в окопі, і над тобою проїжджає сталева махіна, а потім навздогін їй кидаєш гранату. Дуже корисна з точки зору психологічної підготовки річ. В українській армії такого не було. Вкрай необхідно кожному воїну давати хоча б початкові поняття поводження з дронам, до речі, під час таких занять одразу буде видно тих, хто має хист до роботи з безпілотниками.

У кожного, звісно, свій досвід щодо того, чому його даремно вчили, а чому важливому – ні. Та зі спілкування з іншими з дуже різних бригад знаю, що і їх вчили не завжди тому, що треба.