Незламний, щирий, наполегливий

12:29
692
views

Мова піде про хлопця, який не зламався попри важкі життєві обставини. А спорт допоміг йому вистояти й відчути свою необхідність та важливість для нашого суспільства. Олексій Голодок після важкої хвороби та операції на спині в одинадцять років виявився прикутим до інвалідного візка. Але підтримка батьків і близьких не дозволила опустити руки та впасти в депресію.

Першим тренером Олексія став Ілгам Ібрагімов, який відразу відчув, що в цього хлопця є характер і наполегливість. Правда, спочатку не все виходило в стрільбі з пістолета. Коли ж наставник перевів спортсмена в групу зі стрільби з гвинтівки, почався шлях до успіху. І за деякий час Олексій Голодок вже показував гарні результати на всеукраїнському рівні, потрапив до збірної України й на Кубку світу виконав норматив майстра спорту України міжнародного класу.

На початку цього року він настріляв на командну срібну медаль Кубку світу в Індії. А на нещодавньому чемпіонаті Європи за паралімпійською програмою, який проходив у іспанській Гранаді, кропивничанин здобув два срібла та бронзову медаль й суттєво допоміг українській збірній виграти командний медальний залік. Сам же наш земляк був у кроці від здобуття ліцензії на Паралімпійські ігри до Парижу. Та попри все він чудово розуміє, що його головні досягнення ще попереду. Про свій виступ на європейській першості та інші обставини свого спортивного життя Олексій Голодок розповів у ексклюзивному інтерв’ю для «УЦ».

– Олексію, спортом ти в дитинстві займався?

– Ще до того, як опинився в інвалідному візку, займався років чотири-п’ять спортивною гімнастикою, а потім ще плаванням. Тож певна фізична підготовка в мене була.

– А як розпочиналося твоє захоплення стрільбою?

– Спочатку, ще в 2016 році, коли мені було шістнадцять, Ілгам Маїсович Ібрагімов запропонував моєму батькові, щоб я спробував свої сили. Я десь після третього прохання все ж приїхав до стрілецького тиру. Мені відразу сподобалося, і я відчув, що це моє. Ну і, як бачите, залишаюся тут до сьогоднішнього дня.

– Чому з пістолетом не вийшло?

– Це краще в тренера запитати.

І тут до нашої розмови доєднався перший наставник Олексія, заслужений тренер України Ілгам Ібрагімов:

– Для стрільби з пістолета він був не готовим. Фізично він дійсно хлопчик був міцний, але для пістолетчика потрібні інші якості. У Олексія трохи рука не витримувала. Він не ті м’язи вмикав, не так тримав зброю. Я відразу зрозумів, що тут успіху ми не досягнемо. Мучити хлопця не хотілося, і я запропонував перейти на гвинтівку. І це вже виявилося його.

– Олексію, коли прийшли перші успіхи?

О.Г.: – У 2019 році я здобув свої перші нагороди – срібло та бронзу – на чемпіонаті та Кубку України, які тоді проводилися двічі на рік.

– Що мотивувало на покращення результатів?

– Коли результат постійно підвищується, хочеться продовжувати й покращувати свої особисті досягнення. Я дійсно отримував і продовжую отримувати задоволення від процесу тренувань і змагань. А ще спорт мені дуже сильно допоміг і в особистих речах. Я все більше відчував упевненість, позбавився замкнутості, розкріпостився психологічно й додав у наполегливості, яка в мене була раніше.

– Яке головне прагнення?

– Безумовно, стати паралімпійським чемпіоном.

– Є на кого рівнятися й до чого прагнути?

І.І: – Серед стрільців із ураженням опорно-рухового апарату в нас перемагав на Кубку світу Микола Миргородський, а Костянтин Черняхович вигравав чемпіонат України і був другим на Кубку світу. Але саме в Олексія є великі шанси пробитися на головні старти для будь-якого спортсмена з інвалідністю – Паралімпійські ігри. І за його бажання та цілеспрямованості він здатен втілити свою ціль в життя. У них із особистим тренером Сабіною Табачук попереду чотири роки наполегливої підготовки до Лос-Анджелеса. Хоча зізнаюся, що ось сьогодні дізнався, що Олексій мав шанс виступити в цьому році на Паралімпіаді в Парижі.

– Олексію, коли здобув перші медалі в Україні, які були відчуття?

– Безумовно, була велика радість і захоплення від того, що праця на тренуваннях принесла свої плоди. Ну й відчув втому й полегшення. Тоді я пишався собою.

– Мені сказали, що ти є універсалом. Адже змагаєшся відразу в чотирьох вправах, стріляючи як із пневматичної, так і з малокаліберної зброї. Яка вправа твоя улюблена?

– Я кожну вправу люблю. Є ті, що трохи важчі. Наприклад, стрільба стоячи (R1), коли опираєшся на спинку стула й робиш 60 пострілів із відстані 10 метрів із пневматичної гвинтівки. Це важко, адже на міжнародних змаганнях є спортсмени, які стріляють тільки лежачи. Це вправа R-3. Тут ставиться стіл, на який кладеш лікті й стріляєш. Тут трохи легше фізично, але більший результат потрібно показувати. У вправі R6 стріляєш лежачи вже з малокаліберної гвинтівки з дистанції 50 метрів. І, нарешті, найскладніша вправа – R7. Тут також стрільба з малокаліберної гвинтівки з 50 метрів з трьох положень – коліна, лежачи й стоячи. Тут потрібно зробити по 40 пострілів із кожного положення. Змагання тривають 2 години 40 хвилин. Всі ці дисципліни входять до паралімпійської програми. Якщо змагаєшся у всіх, то шанси на нагороди в особистому та командному заліку підвищуються. У важчих вправах учасників менше, десь від 15 до 20. А в легших понад тридцять стрільців змагається. До фіналу потрапляють лише вісім найкращих. При цьому результати кваліфікації в фіналі не враховуються.

– У якій вправі вдалося досягнути найбільших успіхів?

– Лежачи з пневматичної гвинтівки. Тут я настріляв на 4,8 очка вище нормативу майстра спорту України міжнародного класу. Це сталося в червні 2023 року в Хорватії на Кубку світу, де посів дев’яте місце.

– Коли вперше потрапив на міжнародні змагання, хвилювався дуже?

– Звісно, коли приїхав до Осієку на Кубок світу, хвилювання було присутнє. Я не знав, як це все буде відбуватися. Адже змагання в Україні, де ми стріляємо в Одесі лише з пневматики, – це одне, а на міжнародній арені – зовсім інше. Тут же учасників набагато більше й результати вищі. Але я радів, що мене помітили, мені довірили, і намагався виправдати цю довіру. Потрапив у фінал у стрільбі стоячи. А на своєму першому чемпіонаті Європи в Нідерландах медалей також не здобув, але показав свій результат, який був до цього. Я зрозумів, що конкуренція велика і з таким результатом далеко не зайдеш. І тому почав працювати на тренуваннях ще наполегливіше.

– А скільки ти тренуєшся?

– З понеділка по п’ятницю приблизно по п’ять годин

– Ілгаме Маїсовичу, коли ви, разом із Сабіною, відчули, що Олексій готовий до міжнародних випробувань?

– У минулому році, коли він став стабільно стріляти на високому рівні й зміцнив свій психологічний стан. Хоча думаю, що його можна було залучати до збірної раніше, щоб набирався досвіду. Але то справа тренерів збірної України.

– Олексію, а твоя думка з цього приводу?

– Тут трохи завадила пандемія ковіду. У мене вже результати стали зростати ще три роки тому, але змагання не проводилися. До цього старша тренерка збірної України Ірина Віноградова, якій я також дуже вдячний, мала намір залучати мене до команди. Але раніше не вийшло.

– А що за історія про можливість здобути ліцензію на Паралімпіаду до Парижу?

– Ви розумієте, на кожній вправі є певна кількість ліцензій і, відповідно, змагання, на яких їх можна здобути. Там потрібно потрапити до фіналу й здобути призове місце. Якщо ж ти до трійки призерів не потрапив, але всі медалісти вже здобули ліцензії раніше, то ти отримуєш путівку на Паралімпіаду. І саме так сталося на нещодавньому чемпіонаті Європи в Гранаді, де у вправі R7 мені не вистачило 2 очки, щоб потрапити до фіналу. А там усі фіналісти вже мали ліцензії, і восьмий фіналіст здобув путівку до Парижу автоматично. А я зі своїм дев’ятим місцем пролетів. Так що ось яка ціна двох очків. При цьому мій результат був кращим, ніж минулого разу.

– Засмутився сильно?

– Звісно. Але, знаєте, на цьому чемпіонаті Європи я виступив на повну силу й виклався по максимуму. До чого готувався, того й досягнув. І я думаю, що мені на Паралімпіаду їхати поки зарано. Я ж хочу здобути нагороду, до якої зараз дотягнутися було б майже неможливо. А ось за чотири роки, думаю, буду вже готовим для підкорення паралімпійських вершин.

– Ну а тепер детальніше про чемпіонат Європи в іспанський Гранаді, з якого нещодавно повернувся?

– Розпочинали зі стрільби стоячи з пневматичної зброї, де на старт вийшли 16 спортсменів. Було нелегко налаштуватися на ці 60 кваліфікаційних пострілів. Та вдалося зібратися, набрати 615,2 очка, що на 4 очки більше за попередні змагання, і пробитися до фіналу. Медальні змагання розпочиналися за дві години після кваліфікації. Трохи перепочив, перекусив, розім’яв ноги. Скажу так, що у фіналі головне – знайти свою точку навпроти мішені. Якщо правіше чи лівіше, то гарного результату не буде. Мені вдалося віднайти таку точку. Я це побачив ще на пристрілці, коли все лягало доволі кучно. До речі, перед фіналом часу на підготовку та пристрілку значно менше, ніж на попередніх змаганнях. Так ось у фіналі я відчув, що гвинтівка в мене має зупинятися, а вона відчутно хитається. Нічого змінити вже не можна було й довелося працювати. За рахунок напрацьованих м’язів і загальних тренувань, незважаючи на коливання зброї, вдалося показати свій результат. І тут після десяти пострілів гвинтівка припинила хитатися й потрібно було знову перелаштовуватися. І тут з’явилися невеличкі помилки. Нагадаю, що після 12 пострілів один спортсмен припиняє боротьбу. Потім ще після двох пострілів вибуває ще один. І так допоки не залишаться два стрільці. У підсумку з першого місця я опустився на третє. Добре, що хоч це вдалося. Це ж була моя перша особиста медаль на міжнародній арені. І відразу на чемпіонаті Європи. На жаль, у цій вправі всі паралімпійські ліцензії розіграли раніше.

Через день стріляли лежачи із пневматичної гвинтівки. Тут уже хвилювань було значно менше. Показав результат не гірше й не краще того, що був удома. Я розумів, що цього результату для фіналу недостатньо. Але ж вибив на 4,6 очка більше, ніж на попередніх змаганнях. Це дозволило посісти 15-те місце з 39 учасників. Тут вважається, що фізичне навантаження менше, тому кількість спортсменів більша. Тут, на відміну від попередньої вправи, чоловіки та жінки стріляють разом. Також у цій дисципліні одночасно ще розігрувалися медалі в командному заліку. І нам, разом із одеситами Іриною Щетник та Юрієм Стоєвим, удалося вибороти срібло. Я ж настріляв на другий результат в нашій трійці. При цьому від золота, яке вибороли словаки, нас відділили 6 очок, а від бронзи, яку завоювали німці, 0,9.

Наступного дня змагалися з малокаліберної гвинтівки лежачи. Я зайняв 17-те місце з 35 учасників змагань. А в командному заліку знову був другим у збірній. Тут до Ірини Щетнік доєднався Андрій Дорошенко, вони є медалістами Паралімпійських ігор, і ми знову стали срібними призерами, поступившись німцям і випередивши данців.

І наостанок була стрільба з трьох положень, де розігрувалися паралімпійські ліцензії. Я вже казав, що фінішував дев’ятим серед 14 чоловіків, а до фіналу й боротьби за Париж не вистачило два очки. Я ж повернувся додому з двома срібними та бронзовою нагородою, і це поки що найкраще досягнення в моїй спортивній кар’єрі.

– Це ж ви стріляєте в спеціальних костюмах?

– Так, але ми вдягаємо лише куртки. У них влітку жарко, а взимку холодно. Але вони дуже допомагають, підтримуючи спину.

– Звісно, що ваш спорт потребує чималих затрат і підтримки. Хто допомагає тобі готуватися та змагатися на належному рівні?

– Я вдячний своєму батькові, який супроводжує мене всюди й виконує ще багато функцій, своїм тренерам Ілгаму Ібрагімову та Сабіні Табачук. Виїзди на змагання та збори фінансує профільне міністерство. Малокаліберну зброю для тренувань і змагань надають в збірній, а пневматичну гвинтівку ми придбали за сприяння мецената Олександра Олександровича Балануци. Куртку, про яку ми говорили, придбали за кошти міського управління молоді та спорту. Також дуже багато зробив для мого успіху чудовий залізних справ майстер Валерій Саватіч. Постійно підтримує регіональний центр «Інваспорт» на чолі з Олегом Соколовським. Ну й велика подяка директору ДЮСШ-3, президенту обласної федерації стрільби Славіку Іванову, який постійно тримає руку на пульсі подій і робить все можливе, а часом і неможливе, для нашого прогресу.

– Олексію, про роль батька – Дмитра Георгійовича – ми поговорили, а як мама – Олена Володимирівна – сприймає твої заняття спортом?

– Мама в мене, як і тато, також лікарка. І що гарно мені, то, звісно, радує її також. Вона з самого початку зрозуміла, що це мені потрібно, і мене надихає. А коли вже прийшли успіхи, то мама раділа й була в захваті. Зараз під час кожних змагань ми на зв’язку, вона слідкує за моїми виступами, переживає й намагається підтримати морально. Взагалі, у мене найкращі батьки на світі. Я їм дуже вдячний за все, що вони для мене зробили. І без їх мотивації та підтримки я б не досягнув певних успіхів у житті та спорті.

– А чим займаєшся поза спортом?

– Я закінчив ЦНТУ за спеціальністю «Комп’ютерна інженерія», а зараз працюю системним адміністратором в бібліотеці ЦДУ ім. Винниченка.

– Ілгам Маїсович, які найкращі якості Олексія?

– Перш за все, людяність та щирість. А в спортивному плані він дуже працьовитий, наполегливий та цілеспрямований. Я вірю в його подальше видатне спортивне майбутнє…