Ми познайомилися з двадцять років тому. Володимир Петрович – прізвище не називаю – працював тоді головою райдержадміністрації на нашій Кіровоградщині. З роками приводів поспілкуватися у нас все менше. Тому нещодавній дзвінок від нього був для мене несподіванкою.
– Залишаюся вірним «Україні-Центр». Читав статтю про переселенців. Пишете, що мерзнуть, бо не мають з чого платити за опалення. Хочу допомогти, щоб вони там не мерзли.
Володимир Петрович мав на увазі статтю «Ми прощалися одне з одним кожного дня», опубліковану 25 листопада нинішнього року. Ідеться про поневіряння Людмили і її чоловіка. Рятуючись від війни, залишили домівку в містечку на сході. Третій рік мешкають у Кропивницькому. Вдячні добрим людям, які впустили у свою квартиру і не беруть за оренду. Але й комунальні послуги – це чималі витрати, тому пара економить на електроопаленні. А найбільше Людмилі болить за сина, який з початку війни – в полоні.
Поговоривши з Володимиром Петровичем, телефоную Людмилі, Попереджаю: телефонуватиме мій знайомий, хоче переказати їй гроші, для цього йому потрібен номер її банківської карти. Прошу жінку не лякатися, запевняю, що їй нічого поганого не загрожує. Людмила, здається, не дуже й вірить, бо й мене бачила тільки двічі, а вже має досвід спілкування з шахраями. А увечері телефонує мені, дякує, зворушена…
Це сталося на Миколая.
За що платитимемо в лікарнях?