«Немолоді фізично не тягнуть»

– Стараємося, воюємо, убиваємо, оптимізму вистачає, – каже Віталій Вязовцев. Але він не має ніяких ілюзій на припинення війни найближчим часом. Вважає: якщо хочемо зберегти державність, треба бути готовими й до більших жертв.

Кропивничанин Віталій Вязовцев у ЗСУ – з початку великої війни. Військове псевдо – Деп. Семантика така: він – депутат Кропивницької міської ради. Іноді приїздить в Кропивницький, щоб взяти участь у сесії. Або привозить техніку на ремонт, у цьому йому допомагають місцеві промисловці. Так сталося й цього разу. Викраявши трохи часу, Вязовцев завітав у редакцію «УЦ».

Він приїхав з Херсонщини. На цьому напрямку і починав воювати, ще в лютому 2023-го. Минулорічне літо воював на Донеччині. Там підрозділ, в якому служить Віталій, зазнав великих втрат, їх перевели знову на південь.

Деп – командир взводу. В підпорядкуванні – два розрахунки. Їхня зброя – зенітні гармати С-60. Ця зброя використовувалася ще в Другій світовій, але, як виявилося, має великий потенціал і в теперішніх умовах. Вязовцев і його бійці застосовують С-60 для ураження наземних цілей. Отримавши два роки тому дві таких гармати, Віталій вирішив їх удосконалити – зробити мобільними, самохідними. Завдяки кропивницьким депутатам, промисловцям взвод розжився на два КрАЗи, на них встановили С-60 і заходилися тренуватися в стрільбі по наземних цілях. Спочатку не вдавалося поцілити далі чотирьох кілометрів. Звернулися до колишнього викладача артилерійського училища, той і навчив влучати на відстані 14 кілометрів. Використовують снаряди, з яких попередньо виймають самоліквідатори.

Деп пояснює:

– Згідно з технічними характеристиками С-60, максимальна горизонтальна дальність стрільби з неї – дванадцять кілометрів. Але, як виявилося, С-60 може стріляти й далі, на відстань 14 кілометрів 200 метрів. Для цього треба вийняти із снаряда самоліквідатор. Тоді снаряд не вибухне в повітрі. Виймати самоліквідатори я навчився у знайомих з Правого сектору. Коли розбираємо снаряди, до нас ніхто не підходить. А як побачать, намагаються відійти якнайдалі.

Вязовцев каже, що класичних артилеристів це ноу-хау шокує, але він задоволений його результатами.

– Якщо розрахунок добре навчений, гармати С-60 дуже ефективні, щоб чистити посадки, де зосередився ворог, не давати йому зібратися. Я навчив своїх хлопців наводити гармати.

З лютого 2023 року до кінця травня 2024-го Вязовцев зі своїм взводом воював на Херсонщині. Використання ними зенітних гармат для ураження наземних цілей великою мірою впливало на ситуацію під Кринками. Росіяни, коли по них ведеться вогонь із С-60, прибирають свої міномети, а це – найстрашніша протипіхотна зброя, вогонь з неї – великої щільності, завдає уражень на великій площі. Із зенітної гармати хлопці Депа успішно обстріляли й російську артилерійську батарею, яка використовувала далекобійні гаубиці МЛ-20. Командування побачило, як взвод Вязовцева «чистить» посадки, де скупчуються ворожі сили, і забрало один його розрахунок у морську піхоту, воювати на острови. Морпіхи, за словами Депа, були вражені результатами його хлопців.

– У травні минулого року нас відправили на підсилення на Донеччину. Усього чоловік з двісті, в тому числі чотирнадцять моїх артилеристів. Прибули в Часів Яр. Нас записали в артилерію. Наступного дня вже лупашили зі своїх С-60. Там, у Часовому Ярі, потрапили під обстріл «Солнцепеком». Знаю, як смердить пекло. Сморід від трупів, які розкладаються, і від нафти горілої. Апокаліптичні краєвиди: будинки горять вночі. Важкі спогади.

На Донеччині мені воювати сподобалося більше, ніж на півдні. Під Херсоном росіяни давали нам пілюлей FPV-дронами, а на Донеччині вони тільки на передку. Я з хлопцями відкотився від передка на два кілометри і царюємо, лупашимо.

За словами Вязовцева, їхній метод певний час збивав з пантелику росіян, та ті все ж розкусили ці хитрощі.

– Вони по нас «Ланцетами» лупонули. Нашу гармату побило. На спущених колесах вибиралися. Вдячний прикордонникам, вони подбали про ремонт гармати на Краматорському верстатобудівному заводі. Потім нас відправили в Нью-Йорк, поблизу Торецька. Три дні одна моя гармата стримувала наступ ворога на Нью-Йорк. У Віролюбівці ми дуже добре себе показали.

На Донеччині уже користувалися «Кропивою» (комп’ютерне програмне забезпечення «Кропива», яке застосовується в Силах оборони, дає військовим доступ до електронної карти місцевості. – В.К.). Цілі бачиш на планшеті. І онлайн бачиш, як твій снаряд падає. Тільки стрибає картинка, бо відеокамера Mavic’а передає 60 кадрів у секунду, а пропускна спроможність Starlink’у – 28.

Бачили ждунів. Чоловіки сподівалися, що залишаться й виживуть. Росіяни захопили село, усіх мужиків – у стрій, невдовзі вони загинули. Ми від місцевих трималися на відстані. Прилітає снаряд на людське подвір’я. Мужик cаме сапав. Осколочне поранення. Мої хлопці перев’язали його джгутами. Викликали поліцію, швидку – не їдуть. Місцеві і через це злі на нас. Кажу своїм: «Швидко його в Краматорськ». Відвезли, врятували. Повернувся. Як побачить нас, пропонує допомогу: «Хочете молока? Беріть». Допомагаємо їм. Але коли дід просив померлу бабу в труні відвезти, я відмовив: «Хоча б живих врятувати».

Ми пробули на Донбасі до кінця серпня. Вивели нас звідти, бо ми втратили боєздатність на 50 відсотків. Загинули всі сапери і розвідники, майже не залишилося піхоти. Лише мінометники, ми й оператори FPV-дронів – з мінімальними втратами. Відправили нас назад, на Херсонщину. На півдні з такими можливостями ще можемо бути корисними, а на Донеччині – вже ні.

Приїхали на Херсонщину, а їхні дрони уже контролюють рокадну (прифронтову. – В.К.) дорогу вздовж Дніпра. Тепер по ній рух заборонено. Асфальтована, хороша дорога, ми раніше нею їздили. Тепер вони більше КАБів застосовують, авіація активніша стала, продовжують бити з далекобійної артилерію, «Калібрами». Інтенсивно атакують FPV-дронами, їх у них дуже багато. І розвідувальних, і таких, що несуть боєприпаси, кумулятивні або осколкові, навіть бомби. Є нічні дрони. Є «Ланцети» та інше лайно. З дронами перевага на їхньому боці. На нас вони тренуються, ми – як полігон. Огризаємося, намагаємося тактично відповідати по островах, і на той бік наші хлопці забігають. Артилерія з нашого боку дуже задіяна. Додалося зенітних установок КС-19. Їх дальність – велика, до двадцяти кілометрів. Точна, хороша зброя. Сильно лупашимо, але ціна наших дій – висока і постійно зростає. Великі ризики.

Часто отримуємо «отвєтку». Недавно потрапили під обстріл. Росіяни закрутили карусель з FPV-дронів. Роєм летять на нас дрони, ще й артилерія. Мої хлопці – в бліндаж, питання часу, коли росіяни влучать в наші гармати. Кажу водієві, треба вивести гармату з-під вогню. Він вперся: «Не можу, двоє дітей». Ну фіг з тобою. Беру автомат, підбігаю до бліндажа: «Добровольці, зі мною». Добровольців – жодного. Є в мене Ваня, з Голованівського району. Він такий: коли треба, то зробить. Беру Ваньку і ще одного. Бо якщо когось поранить, один одного не дотягне. Підбігаємо до КрАЗа. Насилу завели. Ніхто з нас раніше КрАЗом не керував. Ледве розвернули машину, вибралися. Гармату таки посікло. А ще ж одна гармата неприкрита. І знову – підйом, вивезли гармату. Після того й закурив, хоча не курю.

Іншого разу, в Миловому, вантажили боєприпаси, нас засікли, підбили нашу «ельку», пікап Mitsubishi L200, починається карусель з FPV-дронів. Треба рятувати своїх хлопців, які в погребі, бо привалить – не відкопаєш. Дрони роєм летять, і не маєш можливості щось вдіяти. До ночі тебе так протримають, потім скинуть «пелюстки», можуть і артилерію застосувати. Беру Ваню, кажу: «Гайда Батьківщину рятувати». Удвох витягували хлопців, весь розрахунок витягнули, хоча по нас і лупашило.

Бійці втомилися. Мотивувати їх усе складніше. Стають байдужими. Виникають конфлікти. Бо люди не відпочивають. Намагаюся домовитися з командуванням, щоб давати відпустки будь-якою ціною на три дні. Розумію, в командування – великі завдання. А я – командир взводу. Хлопцям теж хочеться відкотитися з позиції, випрати речі, покупатися. Але щоб хоча б одного відпустити, потрібно кимось його замінити. А нема ким. Бо в розрахунку кожен має своє завдання.

Я – вимогливий командир. Інакше бійців на позиціях не втримати. Не можна допустити, щоб запанікували. Паніка – це кінець. Маєш бути і лояльним, і нещадним. Щоб хлопці розуміли: глотку перегризеш за них. Вони це цінують. Намагаюся об’єднати їх. Щоб витягували один одного. Це – головне.

Мені пропонували підвищення, службу в штабі. Не моє. Не хочу картоплину й стакан по карті совати. Став адреналінозалежним. Хлопців навчив воювати. Вони для мене – свої. Сподіваюся, й вони вважають мене своїм.

Зараз живемо в розбитій хаті. Топити не можна – тепловізор виявить. Де б не були, розташовуємося поряд з гарматами. Створюємо побут навколо гармати. А що робити? Кажу: хлопці, скоро весна, прийде тепло, все буде добре.

Ми під Торецьком бачили, як воює наша класична артилерія. Вони тільки стріляють, їх усім забезпечують. А ми і стріляємо, і привозимо собі пальне та харчі, і готуємо. З іншого боку, з глузду можна зійти, якщо тільки стріляти.

Недавно одна з наших С-60 вийшла з ладу, під час стрільби розірвало казенну частину. В артилерії таке трапляється. Можливо, щось із снарядом. Постраждав боєць, серйозно постраждав. Зупинили стрільбу, евакуювали його своїми силами. Якби розраховували на стандартну евакуацію, не врятували б. Зараз його стан – більш-менш. Лікується в Одесі. А гармату – на ремонт.

І – про підтримку від тилу.

– Міська рада допомагає, наші промисловці допомагають. Олександр Мосін, Андрій Павлович [Райкович], Сергій Калапа, Олександр Котляр, Олександр Цертій, Юрій Гребенчук.

Коли почалася війна, ми з депутатами говорили, хто і що може зробити. Я сказав: «Можу воювати. Ви можете багато зробити тут. Давайте робити кожен на своєму місці. Потрібна буде допомога – звернуся».

Пряників, ліхтариків і шкарпеток мені не треба. Прошу тільки в ме­жах необхідного. Є суто технологічні питання, які не можу вирішити без «Ельворті». Наші гармати стріляють завдяки «Ельворті». На заводі – хороші верстати, хороші спеціалісти. Щоб виготовити деталь, роблять експертизу металу. Наприклад, Діма. Він у мене в телефоні записаний як «Діма-Ельворті».

Виручають токарі зі СТО в Соколівському, вони на ремонті комбайнів спеціалізуються. Коли треба замовити ремонт на заводі в іншій області, хлопці з м’ясокомбінату «Ятрань» виручають з логістикою. Компанія «Альянс» сильно допомогає.

Промисловці – вони особливі. Глибше бачать дійсність.

Поговорили й про можливість призову вісімнадцятирічних, на якому наполягають американці, й про невдалий прогноз Гордона стосовно закінчення війни, й про ТЦК та підготовку мобілізованих.

– Маємо визначитися, якого результату хочемо досягти у цій війні. Якщо хочемо захистити свою державність, можливо в менших територіальних межах, маємо іти на серйозніші жертви. Чому? Бо росіяни ідуть ва-банк і зазнають все більших втрат. Путін розуміє, які будуть наслідки їхнього програшу. Чи розуміємо ми? Ні, не розуміємо. Донецькі чекали росіян, і ті, не питаючи, скільки років, поставили їх, їхніх синів у стрій, і багатьох з них ми уже вбили. Те саме в Херсонській області. Маємо убити багато росіян. Коли спорожніють не тільки їхні села й невеличкі міста, тоді буде можливість нормальних для нас переговорів. А Трамп і його команда – бізнесмени. Це – не їхня війна. Їхня логіка така: «Можемо допомогти вам, можемо й не допомогти. Через вас уже менше їмо. Чого хочете іще? Щоб ми дали вам зброю? А навіщо? Щоб ви не перемагали, щоб ви не прагнули, щоб ви не жертвували? Ми не бачимо перспектив, що мобілізуєте мільйон. Ви там пенсіонерів назбирали, які просто помруть…»

Наведу приклад. Є у мене людина у взводі. 44 роки, зенітник, ПЗРК, навчений. Викликався на передок, на острови. Кажу: «Ти ж розумієш, які це ризики». Він вчинив як хотів. З ним пішло ще кілька таких самих. Стали двохсотими, трьохсотими. Тиждень їх витягували, стало ще кілька трьохсотих. Немолоді фізично не тягнуть. Війна – діло молодих. Правда, мені – багатенько років, тому займаюся фізкультурою.

Після війни буде не так, як до війни. Людей в Україні буде мало. Не знаємо, чи збережемо території. Якими будуть умови миру – теж не знаємо. Ми Заходу не потрібні. Захід – практичний. В американців – свій президент, у французів – свій. У нас є Зеленський. Хороший чи поганий, не важливо. Потрібно підставити йому плече. Потім розбиратися, що неправильно він зробив.

Прогноз Гордона – звісно, невиправданий. Та є в мене боєць, який повірив, що бойові дії закінчаться 30 грудня. Нас FPV-дронами і «Ланцетами» луплять, а він: «Не хочу ризикувати, війна закінчується». 31 числа кажу йому: «Ну що? Нехай люди там, у тилу, не бачать, що відбувається. Ти ж тут, звідки така наївність?»

На службу в ТЦК потрапляють по-різному. Одні домовилися. Мені теж пропонували, кажу: «Хлопці, не моя тема». Є люди з фронту – поранені, контужені, з розірваною психікою, дослужують в ТЦК. І якщо такій людині заявляють, що не хочуть служити, можливий конфлікт.

Але мені цікаво, навіщо присилати нам баласт. Направили нам одного, він постійно п’яний, трупом тхне, печінка – все, цироз. Протверезів він. Привіз я його на позицію, а в нього – епілепсія. Так теліпало! Викликав я швидку, його забрали. Коли таких присилають, мені цікаво: навіщо, з якою метою? Заради галочки? Я його маю охороняти, щоб він сам себе не скалічив.

До підготовки теж є питання. Присилають до нас людей, а вони – не готові, у стані колосального стресу. Як же їх готували? Хтось не спрацював.

Але стараємося. Воюємо, убиваємо, оптимізму вистачає.