Архієпископ Марк: «Для кожного з нас смерть є викликом»

Нам із вами, як і багатьом поколінням наших предків, випало жити під час війни. А вона завжди несе смерть. Ми втрачаємо своїх близьких – не тільки літніх, а й зовсім молодих, яким би ще жити й жити. Відчуваємо біль і гіркоту втрати, живемо з відчуттям жахливої несправедливості. Нерідко замикаємося в собі, іноді озлоблюємося на весь світ, але зазвичай просто не знаємо, як чинити, як сприймати нову реальність.

Сьогодні на вічну тему нашого життя і смерті ми говоримо з архієпископом Марком.

– Людина віруюча трішки по-іншому сприймає саму смерть, бо має надію. Надію на те, що наше життя не є проміжком світла в суцільній темряві, коли людина з’явилася і зникла, як не було. Люди віруючі, християни, вірять в те, що наше життя має початок, ми з любові батьків викликані до цього життя, і воно триває в різних формаціях: спочатку ми фізично формуємося в утробі матері, потім за земного життя формуємося духовно, а потім вже триває наше буття в божій присутності, в його вимірі. І наше майбутнє життя залежить від того, як ми прожили своє земне життя. Прожила людина життя гідно, зберегла чистим сумління, віримо, що вона перебуватиме в просторі, де панує Бог, світло, радість, мир, злагода. Якщо людина жила в ненависті, злобі, підлості, вона готує собі таку участь і в майбутньому вічному житті. Для християнина смерть – це невід’ємний атрибут нашого їства, яке ми долаємо любов’ю, вірою в майбутнє. Тобто наша віра дає нам надію.

Для кожного з нас смерть є викликом. Коли ми втрачаємо близьких, рідних, друзів, одні в нас відчуття, коли людина відходить у літньому віці, і зовсім інші, коли це трапляється раптово чи в дуже молодому віці. Ми по-різному все це сприймаємо. Коли відходить літня людина, яка провела гідне, достойне життя, ми ніби з розумінням її відпускаємо. Звичайно, нам би хотілося, щоб та людина якнайдовше була поруч з нами, але розуміємо, що така наша природа. А коли людина йде у молодому віці, а зараз ми часто бачимо загибель на війні наших рідних, друзів, знайомих, для нас це виклик. У нас запитання: чому Бог так допустив? Як сталося, що людина відійшла в такому юному віці? Смерть має властивість нагадувати, що ми смертні. І все разом викликає в нас шквал різних емоцій. Якщо пішла молода людина, то і ми можемо піти. А ми не готові, ми ще не нажилися. Якщо людина зазнала страждань у хворобі, то і ми можемо зазнати. А ми цього не хочемо. І навіть в молитвах просимо у Бога тихого, спокійного закінчення життя. В ідеалі – ти прожив певний відрізок свого життя, ліг спати і відійшов.

Як сприймати виклик смерті? Тут немає загальних порад, які були б помічними для кожного. Кожен випадок є унікальний, для кожної людини є свої пояснення. Як я вже говорив, щодо віруючих це питання віри. Віра є тою основою, яка дає нам розуміння того, що відбувається, що справедливість – річ відносна в цьому світі, а Бог краще знає, і ми йому довіряємо. Ми кажемо, що Бог є розпорядником нашого життя, він вирішує, скільки людині бути на цьому світі.

Господь забирає людину, або коли вона досягла певної довершеності, завершила свою місію, або коли вона наробила багато лиха, і треба дати їй шанс, щоб вона повністю не занурилася в зло. Бог відводить її від найгіршої участі. Але це наші уявлення. Як воно насправді, ми дізнаємося, ставши перед Богом.

Навіть невіруючі запрошують священника, щоб відспівав близьку людину. Це можуть робити з любові і турботи про померлого. Бо хто його зна? В більшості цей чин поховання зосереджений на живих. Всі повчання, які є в чині, розмірковування про сенс людського життя, про важливе і другорядне в житті потрібні не мертвому, а живим. Люди, які є на похованні, мають наявний спогад про те, що вони теж смертні. Покійний нагадує, що він був серед них, а зараз не є тут. Тоді давайте розбиратися, для чого ми живемо, в чому сенс нашого життя, що ми маємо зробити, щоб життя було змістовним, щоб приносило насолоду нам та іншим людям, щоб ми стали перед Богом з чистим сумлінням, з почуттям виконаної місії. Під час поховання ми, звичайно, молимося за покійного, бо це є вияв нашої любові, яка проявляється в молитві. З іншого боку це є повчання для живих, спрямування їх до змістовного, вдумливого життя.

Зараз, коли є час війни, ми бачимо, як одні люди живуть своє життя якось егоїстично, безтурботно, можуть навіть зневажливо ставитися до людей, котрі звершують подвиги. А інші люди в час війни мають в собі зерно божественної любові, тому ризикують своїм життям, майбутнім добробутом своїх родин, стають на захист всіх, і тих невдячних в тому числі. Який ми робимо висновок? Загрозу померти має і той, і інший. Суть нашого життя не в тому, скільки ти проживеш, а як проживеш. Тому на кожному похованні військовослужбовців я саме до цього звертаю погляди всіх, хто зібрався.

Людина проявила свою любов, жертовність. Вона пішла передчасно, від чого ніхто з нас не застрахований. Але вона перед Богом буде стояти як така, що виконала його волю. Каже Бог: я прийшов у цей світ, щоб не мені служили, а щоб послужити багатьом. Ця людина послужила.

Це не завжди означає, що треба вмерти. Послужити комусь – це талант, який ти маєш, присвятити ближнім. В цьому є сенс твого таланту, твоєї професії, твого служіння. Ти це спрямовуєш на благо інших людей. Якщо ти сповнений любові і віри, ти всеціло себе присвячуєш служінню іншим. І в цьому віднаходиш радість. Тоді для тебе смерть – це надбання. В пориві такої любові пожежник може заходити у вогонь, щоб врятувати іншу людину. Чи він розуміє ризики? Розуміє, його вчать цьому. Але бачить безпорадну людину і хоче їй допомогти. Це є те божественне в людині, що нас захоплює. Людей, які на це здатні, ми маємо ставити в приклад, належно їх вшановувати. Дякуючи таким людям стоїть цей світ. Одні через смерть здобувають безсмертя, інші живуть, ніби тліють, а толку з них ніякого немає.

Часто є в нас те, що ми не можемо прийняти смерть близької людини, тому що себе шкодуємо, бо це ми втратили. Ми не думаємо про померлого, де він зараз є і що з ним. Ми відчуваємо пустку. Не будемо чути цю людину, не матимемо від неї підтримки. І це такий жаль та сльози за собою. Інший випадок – це поховання своєї дитини. Тут важко знайти слова розради. Десь я почув слова, які запали мені в серце. Людство придумало різні визначення людей, які втратили. Дитина втратила батьків – вона сирота. Дружина втратила чоловіка – вдовиця. Чоловік втратив дружину – вдівець. А як назвати батьків, які втратили дитину? Світ не придумав слова. Бо це неприродно, неправильно і настільки жахливо, що визначення цьому немає.

Найважче давати пораду чи розраду батькам. Тут допоможе лише батьківська любов, намагання налагодити зв’язок зі своєю дитиною у вічності. І людина буде з часом відчувати полегшення від молитовного спілкування зі своєю дитиною. Треба віднайти в собі сили, довіру до Бога, щоб цю рану загоїти. Але це така рана, що навіть якщо вона зарубцювалася, болітиме все життя. Це страшний виклик і страшний гріх, який зараз роблять московити, завдаючи стільки ран нашим батькам.

Це треба пам’ятати. Я не кажу пробачити чи не пробачити, бо це не з цієї категорії. Ми часто дуже легковажно говоримо про прощення. Пробачити – це коли людина, яка усвідомила, що вона накоїла, просить тебе про прощення. Тоді ти маєш вибір: пробачити чи ні, вимагати справедливості чи проявити милосердя. А тут навіть мова про це не йде. Ніхто в тебе прощення не просить. Навпаки, вони ще й винуватять нас, що ми боронимося. Вони прийшли нас катувати, вбивати, чинити наругу, при цьому нас винуватять, що ми посміли боронити себе. Це все перевернуто з ніг на голову, сатанізм якийсь. Світ наче збожеволів.

Батьки опиняються в ситуації, коли можуть себе картати, що правильно виховали свою дитину. Вони думають, що, якби виховали неправильно, вона би жила. Єдиною розрадою, яку ми можемо знайти для тих батьків, є те, що, дякуючи їхнім дітям, цей світ ще має шанс вижити, не зануритися в морок жахіть, які люди можуть творити, вбиваючи один одного, що в кінцевому результаті приведе до самознищення людства. Часто таким людям не подякують за їхній подвиг, але перед Богом вони святі. Вони цей світ облагороджують, і він ще має шанс, бо в ньому є ці світлі маячки.

Чи у світі мир, чи війна, наша задача – прожити гідно це життя. Служити талантами, які маємо, своїм ближнім. Зберегти сумління чистим. Бути в нагоді тому, хто нас потребує. Бути вдячним тому, хто є поруч. І вчитися любити. Ми багато чуємо і говоримо про любов. Але все наше життя – наука любові, як навчитися любити. Не абстрактно, а тих, хто найближче до нас є. Любов – це те, що ти можеш комусь подарувати, те, що є у твоїй владі. Не в твоїй владі примусити когось любити тебе, але ти можеш любити когось. І це від тебе ніхто не забере.