Сергія Сердюка у Кропивницькому знало багато людей як умілого спеціаліста з внутрішньобудинкових ремонтів. За кілька днів до російського повномасштабного вторгнення він побував у Києві на виставці будівельного інвентаря, привіз звідти багатенько інструментів, був задоволений. У перший день великої війни звернувся у військкомат, сказавши родині, що має захищати країну. Загинув 21 червня 2022 року поблизу селища Борівського Луганської області. З почестями, як героя 41-річного Сергія Сердюка поховали в Кропивницькому.
– Я казала на нього Сєрий, – згадує Інна Сердюк, яка прожила з ним у щасливому шлюбі 21 рік. – Познайомилися ми 2000 року. Він родом з Новгородки, я – зі Знам’янки. Навчалися в одній групі в будівельному технікумі у тодішньому Кіровограді. Сергій саме з армії повернувся. Пам’ятаю, як уперше побачила його: заходить в аудиторію високий, елегантний, гарно одягнений, привітний хлопець. Ми навчалися заочно. Я працювала в Знам’янці, він – у військовій частині в «Канатовому». Третьокурсниками одружилися. Навчався Сергій добре. Цікавився історією. Cергій – з хорошої сім’ї. Мати працювала вчителькою математики. Ми часто їздили до його батьків у Новгородку.
Кілька років ми мешкали в гуртожитку військової частини у Кіровограді, потім Сергій став займатися квартирними ремонтами, і ми винаймали житло, поки не обзавелися власним.
2002 року у нас народився Артем, через дев’ять років – Тимур. Артема ми віддали в ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою в Кривому Розі. Став професійним військовим, закінчив академію в Одесі. Теперішнє звання – капітан. Йому подобається військова професія. Тимур виявив хист до спортивної гімнастики. Займався нею, поки й школу не закінчив. Сім’я для чоловіка була на першому місці. Нічого для нас не шкодував. Але й строгим був до синів. Казав, щоб вчилися добре, і тоді все в них буде.
Інна розповідає, що чоловік заробляв непогано, а спеціалізувався на монтажу гіпсокартонних конструкцій та фарбуванні приміщень.
– Постійно удосконалювався у цьому, слідкував за новаціями, а знімки своїх робіт публікував в Instagram’і. Cергія знало багато кропивничан, клієнти – здебільшого заможні люди. Звісно, в нашому житлі чоловік все робив сам. Планував відкрити власний магазин, де продавалися б будматеріали та інструменти. Незадовго до війни побував у Києві на виставці будівельного інвентаря, привіз чимало інструментів, був задоволений. Усі плани обрушилися через війну.
Початок великої війни Інні Сердюк запам’ятався так:
– Ми були вдома в Кропивницькому. Я, чоловік і Тимур. Артем – на службі в іншому місті. Попрокидалися ми від гулу літаків. «Війна, – сказав чоловік. – Поїду на заправку, а потім – у військкомат». Я просила не поспішати. Казала, потребую підтримки після хвороби. А він: «Треба захищати країну». Сергія не можна було відмовити, якщо прийняв рішення. І поїхав на заправку, вистояв чергу, після чого звернувся у військкомат. Його відразу й мобілізували. Перші тижні служив у Кропивницькому. Мене й Тимура відправив в Польщу. Там ми на початку червня й дізналися, що його відправляють воювати на Донбас. І я вирішила повертатися додому. Приїхали в Кропивницький. Серце було не на місці, а чоловік заспокоював: «Не переживай, це ненадовго, всі війни закінчуються». Подробиць мені не розказував, не хотів засмучувати. Якось сказав, що в них дорогою спустили колеса і вони цілу добу ремонтували. Я відчула: чоловік щось недомовляє. Згодом зрозуміла: вони опинилися під обстрілом, пошкодило їхню машину, добу чекали евакуації. Перебуваючи під Борівським, Сергій казав, що вони не можуть вибратися до своїх через те, що зруйновано міст через річку.
22 червня мав виповнитися 21 рік нашого подружнього життя. Ми відзначали такі дати. Звісно, чоловік привітав би мене по телефону. Я чекала його дзвінка. Не зателефонував. Зателефонували з частини, сказали: Сергій загинув 21 червня.
Інні боляче згадувати про найчорніші в своєму житті дні. Каже, поділитися страшною звісткою з чоловіковими батьками телефоном не наважилася, поїхала з військовими в Новгородку, і свекруха, побачивши їх, одразу зрозуміла: сталося лихо.
28 червня того ж року у Кропивницькому відбулося прощання з 41-річним молодшим сержантом командиром стрілецького відділення Сергієм Сердюком і 54-річним солдатом стрільцем Геннадієм Крюченком, загиблими поблизу Борівського Сіверськодонецького району Луганської області. Їхні могили – одні з перших на Алеї Слави Далекосхідного кладовища.
Інна пам’ятає: на похороні було багато людей. Родичі, військові, цивільні. Були чоловікові клієнти.
– Один мені відправив повідомлення: «Ваш чоловік – Людина з великої літери». Бережу це повідомлення. Бережу речовий мішок. який передали після загибелі. Випрала, бо в піску був, склала туди чоловіковий одяг. Нашій кішці Сімці подобається сидіти на ньому. Бережу записник чоловіка. Він робив нотатки про кожен день війни. На видному місці у нашому житлі – портрет Сергія. Хоча він не любив фотографуватися.
Інна каже, що, провідуючи могилу чоловіка, стала очевидицею, як розросталася ця частина Далекосхідного кладовища. На початку війни їй і не думалося, що ця ділянка так швидко заповниться могилами людей здебільшого у розквіті сил.
– Якби ж тільки не марно вони загинули.
Вносив зміни в «Оберіг»