Закінчився 143-й театральний сезон. Проте в театрі Кропивницького тривають репетиції – йде підготовка до участі в Авіньйонському фестивалі у Франції. Були ви на виставах у минулому сезоні чи ні, поговоримо про театральну кухню.
Ми свідомо обрали за співрозмовницю Олену Горбунову, заступницю директора театру. Не були знайомі до цього, бачили її прізвище на афішах та у програмках на виставах. Олена була здивованою пропозицією дати нам інтерв’ю. Проте відповідала відверто. Ми вдвох намагалися відійти від штампів, але коли вона говорила «в театрі треба любити театр», не було сумніву в щирості її слів.
– Пані Олено, коли ви долучилися до театру? Як це було вперше?
– Вже 34 роки я працюю в нашому театрі. Мене запросила моя мама, Жанна Дмитрівна Олійниченко-Бобровницька, солістка ансамблю «Ятрань». Вона була в театрі балетмейстером. Я ходила на репетиції, і одного разу мама запропонувала мені підмінити артистку балету. Я з п’яти років танцювала в «Проліску», танцювала в театрі оперети тодішнього клубу Калініна. Михайло Ілліч Барський ставив «Сільву», не вистачало артистки балету. Я як стала туди, так і залишилася. Спочатку на пів ставки, потім влаштувалася повноцінно як артистка балету.
– Довго танцювали?
– Вийшла на пенсію, протанцювавши 24 роки. А вистачило б 20-ти. Коли режисером театру був Євгеній Васильович Курман, перевів мене в артистки, бо я вже грала ролі. Закінчила Олександрійський фаховий коледж культури і мистецтва за спеціальністю «режисер». Але, якщо чесно, не думала, що буду ставити вистави. Була тісно пов’язана з танцями, при цьому любила бути присутньою на репетиціях. Казнадій, Дейнекін – ними треба було надихатися, всотувати їх. А ще Мартинова, Бабич, Кравцов, Литвиненко…
– І ви почали працювати за здобутою спеціальністю.
– Так. Коли на посаді керівника театру був Євген Лавренчук, мені запропонували поставити легку, веселу виставу, з якою можна їздити по області. Мені було цікаво, але боялася – це ж моя режисерська прем’єра. Людині завжди дається шанс, і я ним скористалася. Це був «Бракований рай».
До цього ще була програма «Казкова лісова пригода». Ми їздили по дитячих садочках, це була моя проба, і театру треба було рухатися. Дітям потрібна увага, наше мистецтво.
А ще ми започаткували проєкт «Мистецтво лікує». Дякую депутату облради Олександру Горбунову, який нас підтримав. (Горбунови – однофамільці. – Ред.) Хотілося допомогти військовим ще значніше, по-мистецькому. На початку повномасштабної війни ми, як багато містян, різали овочі, готували їжу хлопцям на блокпостах. А за ідею «Мистецтво лікує» я схопилася, військові читали з професійними акторами п’єси. Дуже тепла атмосфера була. І це було потрібно і їм, і нам. Важко говорити, але двох хлопців з цього проєкту вже немає в живих.
– Як ви, творча людина, стали адміністраторкою?
– Мене попросили. Я не відмовилася. Стала кризис-менеджеркою, бо це треба було театру. Коли мене призначили, я зібрала колег і закликала підтримати театр, бо ми були в дуже скрутному матеріальному становищі.
А ще був розпач. Навколо колективу були нехороші розмови. Комусь це було вигідно – створювати поганий імідж театру, тільки не нам, хто залишився вірним. Напередодні новорічних свят не поясниш дітям, які в нас внутрішні проблеми, хто кого любить або ненавидить. Дітям потрібно дійство, диво. Антон Миколайович Шурпік (в.о. директора театру. – Ред.) підтримав мою ідею поставити «Казковий дивосвіт». Це були нульові вкладення, бо не було що вкладати. Зробили з того, що є.
– Не так все гладко було.
– Певна частина акторів відмовилася брати в цьому участь. Говорили, що я не професійна. Був момент, коли хотіла звільнитися, так мені було важко. Але частина колективу, яка в мене повірила, надала сил і впевненості. В той час в театрі з’явилася моя дочка. Соня підставила мені плече і чудово зіграла.
– Актори, творчі люди, інколи заздрять один одному. Це так?
– Мені здається, що це істина. У поставленій мною виставі «Алло» грає Іра Ликова, яка до цього не мала головних ролей. Вона себе показала зовсім в іншому світі. Старші актори говорили, що я Іру відкрила. «Іронія долі» – це моновистава. Це рівень, до якого не кожен актор готовий. Женя Канівець вразила не тільки мене і глядача, а, напевно, і себе.
В кожному колективі є свої проблеми. Вважаю, що не можна виносити їх за межі колективу. Посварилися – обговорили – примирилися. Головне – розмовляти, комунікувати. До речі, саме такий Антон Сергійович (Антон Меженін, директор театру. – Ред.). Всіх закликає говорити, обговорювати, вирішувати будь-яке питання.
– Місто в нас невелике, всі про всіх знають. Тим більше є соцмережі. Є таке враження, що глядачі, приходячи на виставу, оцінюють не тільки акторську гру, а й те, що вони прочитали про ту чи іншу людину.
– В будь-якому театрі, і не тільки в театрі, є свої підводні течії. Це люди, це людський фактор. І є ті, які не ходять в театр, але все знають про акторів. Прикро.
Попри негативну ауру, яка створилася навколо нашого театру, до нас просяться знані актори хоча б на пів вставки. Мене особисто це дуже тішить. Я тут майже все життя. Працювала тут, коли зарплата була десять відсотків, решта – борошном, олією, цукром. Пішки ходили на роботу, при цьому була творча, дружня атмосфера.
– У вашому (нашому) театрі багато різних течій. В чому причина?
– По-перше, часта зміна керівників. Це нікому не на користь. По-друге, актори ображаються. Чому їх не беруть на ті чи інші ролі. Але це бачення режисера, його право. Актор, який задіяний лише в масовках, творчо деградує. Йому необхідно давати можливість показати себе. Не всі це розуміють. І від цього починаються внутрішні образи, які не можна виносити назовні.
– Попрошу вас все-таки дещо винести. Що сталося навколо костюмів до «Дюймовочки»?
– І ви про це знаєте? Намагалися не розголошувати. Якщо запитали, відповім: на жаль, є серед нас люди для яких творчість не на першому місці. Напередодні прем’єри «Дюймовочки» звільнився весь швейний цех. Дівчата казали, що не встигають, але від допомоги відмовлялися. Йшло мова про психологічний тиск, але якщо я питаю, коли будуть костюми, це не тиск. Дедлайн існує в будь-якій роботі. Я звернулася до Людмили Шебістої, яка колись працювала у нас, яка втратила на війні сина, вона відгукнулася і допомогла.
І наші актриси шили костюми. Женя Канівець пошила неймовірну Ластівку. І Мишку дівчата шили. Є люди, які в такі моменти об’єднуються, а є ті, хто становиться в позу. Ми не можемо виправдати те, що не встигли, своїми проблемами. Це наші проблеми. Глядачу, тим більше дітям, це не цікаво. А ми вимушені виправдовуватися за анонімки.
– Анонімки? Зараз?
– Так, вони, на жаль, є. Нещодавно директор на загальних зборах читав таку, текст на 4 сторінки. Там такий бруд на всіх нас! Я не тішу своє «его», як пишуть,. Чекайте нашу «Летючу мишу»!
– Не можу не запитати: чи були ви хоч на одній виставі «Кропиви», альтернативного театру?
– Ні. Це принципово. Я поважаю наших акторів, які грають там і залишилися у нас. Вони поводяться чесно.
– Яким був сезон, який ви завершили?
– Складним. Було майже дев’ять прем’єр. Одна з вистав – «Танго на трьох» – була не наша, але за участі нашої актриси Люди Швець. Наступного сезону це буде наша повноцінна прем’єра. В нас були шикарні гастролі в Києві і Львові. Від нас пішли актори і до нас прийшли нові. В театрі треба любити театр, а не себе, чи режисера, чи директора.
За час моєї роботи в театрі змінилося багато керівників, акторів. До нас прийшов режисер В’ячеслав Жила-молодший, до нас прийшла художниця-постановниця, до нас прийшов актор з Дніпра з шикарним тенором, до нас прийшов відомий кіноактор Артем Позняк.
А ще наші актори Олександр Тесля і Юрій Тушевський. Саша – справжня людина театру, чи Крота грає в «Дюймовочці», чи Батька в «Містечку». Я його в цій ролі обожнюю, його відношення до доньки у виставі схоже до відношення до мене мого батька, якого я втратила.
Запрошую вас на виставу «Емігранти», яка розпочалася з прекрасного Муніципального театру сатири. Саша і Юра будуть грати цю актуальну річ на великій сцені театру корифеїв.
– Додамо нотку Франції у нашу розмову.
– Із задоволенням. Коли ми грали «Ніч перед Різдвом», до нас завітав французький репортер, який робив репортаж про українські театри під час війни. Все бачив, знімав, був настільки враженим нашим театром, що фото з вистав були опубліковані у французькому журналі. Після цього нас запросили на фестиваль, куди ми веземо «Моє ім’я Мольєр». Ми замовили футболки з написом «Кропивницький», будемо презентувати наше місто. Нам обіцяли дві сцени, і це для нас честь. В листопаді покажемо цю виставу в нашому театрі.
Вносив зміни в «Оберіг»