«Рубаємо не своє»…

14:10
2545
views

Лише окремі величезні сосни, дуби та ясені, які височіють на території Оникіївського лісгоспу, показують нам, яким міг би бути ліс зараз, якби його нещадно не вирубували кілька останніх сторіч. До речі, дуб чи ясень досягають зрілості, тобто стають придатними в якості ділової деревини, аж у 120-130 років. Саме через стільки років наші наступники зможуть використати ліси, насаджені нашими сучасниками. А доглядати за деревами потрібно не менше 80 років, тобто цим займаються з покоління в покоління, не пропускаючи циклів догляду, які вимірюються десятками років. «Садимо не собі, рубаємо не своє», – кажуть лісівники.

Однак вважати, що зараз небезпеки для існування лісів в Україні, зокрема на Кіровоградщині, не існує – дуже хибна думка. Саме в цьому журналістів намагалася переконати під час спеціалізованого прес-туру начальник обласного управління лісового та мисливського господарства Наталія Ревенко.

У лісі – тривожно

На перший погляд, лісове господарство області функціонує стабільно, про що свідчить і зовнішня атрибутика – дизайн адміністративних центрів і порядок у виробничих приміщеннях, дотримання технологій, починаючи від заготівлі насіння 30 видів дерев і чагарників (бо ліси таки сіють!) до проведення рубок і реалізації готової продукції. Лише за перші 8 місяців реалізовано майже 60 тисяч штук саджанців на півтора мільйона гривень, та й взагалі, фінансові результати діяльності лісгоспів обліковуються десятками і навіть сотнями мільйонів гривень.

Наразі на діяльність лісгоспів дуже суттєво впливає клімат. В області частина їх перебуває, якщо так можна висловитись, у зоні ризикованого лісоробства, тобто в степовій, посушливій зоні. Та й взагалі, ліси Кіровоградщини на 80 відсотків – рукотворні, що робить їх більш вразливими до хвороб чи інших негативних факторів. Що казати про наші південні райони, коли в Оникіївському урочищі, через яке пролягав стародавній Шпаків або Чорний шлях у Крим, нам демонстрували результати зміни клімату – тобто початок засихання масивів ясеню, який видно по чорним верхівкам практично всіх дерев масиву. Його в будь-якому випадку доведеться прибрати, бо інакше дерева просто перетворяться на сухостій, але тут на лісівників підстерігає інша небезпека – активісти!

Шкідники…

Прості лісники не підбирають слів, вони кажуть, що людям, тобто активістам, нічим зайнятися, вони вештаються без діла й кричать про те, у чому не розбираються, тобто звинувачують лісівників у масових вирубках, контрабанді лісу та в інших корупційних діяннях. Хоча насправді це обов’язок лісників – боротися з хворобами дерев, як у цьому конкретному випадку з усиханням значних масивів. При цьому активісти звинувачують лісівників, що вони… нічого не роблять для заліснення площ вирубок, хоча просто не знають, що кожна вирубана ділянка практично відразу засаджується. Просто такі ділянки не прибирають від дрібного галуззя, щоб малесенькі саджанці не погоріли на пекучому сонці. Нам їх показували – стоять рядочками, тільки потрібно знати, що вони там є. Підготовані лісові ділянки постійно засаджують саджанцями у відповідності до технологій, і це дуже добре видно – поряд з ділянками кілька великих дерев, є ділянки з річними чи 15-річними, міцненькими дубками – процес заліснення не припиняється.

Є ще одна хвороба, яка напряму впливає на зменшення частки здорового лісу, – це пошкодження хвойних дерев верхівковим короїдом. Ця загроза, яка прийшла до нас з Черкащини, набирає розмірів епідемії, бо вже пошкоджено майже 250 гектарів, які потребують безумовної вирубки, але й цього не можна зробити, бо потрібні чисельні дозволи на санітарні вирубки, а короїд, між тим, поширюється. Грошей на дослідження та боротьбу держава не виділяє, як не виділяє коштів і на заліснення. Ситуація, каже Наталія Ревенко, настільки складна, що люди погоджувалися на відрахування одноденного заробітку, щоб допомогти окремим лісництвам паливно-мастильними матеріалами.

Ліс – наше майбутнє

Заліснення – це єдиний засіб, окрім охорони та збереження лісів, збільшити відсоток лісів Кіровоградщини. Здавалося б, все зрозуміло; держава виділяє кошти на заліснення, а лісівники стрімко збільшують лісистість як запоруку боротьби з наслідками неминучої зміни клімату. Однак цього не відбувається, бо за останні три роки держава не виділила жодної копійки на заліснення області, за винятком трьох мільйонів гривень від обласної ради, але це крапля в нашому зеленому морі. Більше того, хтось неначе свідомо зв’язує лісгоспи по рукам і ногам, обмежуючи їхні спроби займатися розведенням лісу за рахунок власних коштів. Завдяки новому закону лісівники мають сплачувати не лише податок з гектара вирубаного лісу, але й з кожного гектару займаної площі, а це і чагарники, і болота, і балки. Директор Оникіївського лісгоспу Сергій Слюсаров каже, що після сплати цього податку підприємству потрібно оголошувати про банкрутство, бо коштів на заробітну плату й господарську діяльність вже не залишається.

А останнім часом виникають труднощі зовсім непередбачуваного характеру. У лісівників елементарно немає вільних земель для заліснення, тому вони очікують землі від місцевих громад. Але можна сказати, що процес передачі земель під заліснення стримується на рівні територіальних громад. Скоро дійде до того, що для лісів земель просто не залишиться. Все це можна було б врегулювати на законодавчому рівні, але законо­творець, він же політик, абсолютно не розбирається в проблематиці галузі, як і в справі з оподаткуванням площ лісгоспів.

До того ж, як і раніше, бажаючих погріти руки чи поживитися в лісі вистачає. Маються на увазі несанкціоновані вирубки, з якими лісівники теж повинні боротися. Але схоже, що й браконьєри мають надійний дах у правоохоронно-суддівській системі, інакше чим пояснити, що на Кіровоградщині за останні десять чи й більше років до кримінальної відповідальності притягнуто лише одну особу за незаконну вирубку лісу, хоча такі злочини потрібно прирівнювати до злочинів проти держави чи людяності? Лише повною байдужістю трьох основних гілок влади до майбутнього, до змін клімату, які насуваються з невідворотністю пустелі. До речі, дослідження показують, що територія Сахари, найбільшої пустелі світу, не завжди була пустелею. Десять тисяч років тому там буяло життя. Доки люди не вирубали ліси…