Картопля як національна ідея

Всі знають, що «осінній день рік годує», тому навіть далекі від сільського господарства люди переймаються якщо не кількістю, то ціною овочів, адже саме восени ми робимо запаси на зиму. Ми ще не звикли, що ситуація змінилася й складові борщового набору можна придбати будь-коли та в будь-якій кількості в торговельній мережі. Нам спокійніше, коли в нас повні засіки, тому якщо не вирощуємо самі, то закуповуємо на зиму в достатній кількості і капусту, і цибулю, і буряки, і, звичайно, картоплю.

Перша страва

За давньою традицією картоплю називають другим хлібом, підкреслюючи її важливість, але насправді все трішечки не так. Для нас це зовсім не другий хліб, а перша їжа, тому що хлібом лише закушують, тоді як картоплю – їдять, адже вона є основним інгредієнтом страв для українців усіх соціальних прошарків і майнового стану. Картопля й городи, заготівля на зиму були супутниками українців із самого малечку, в усякому разі практично всі мої олександрійські сусіди разом зі своїми дітьми були втягнуті в цей процес.

На початку 60-х років, коли розрахунок на колгоспне забезпечення населення Радянського Союзу харчовими продуктами не виправдався, влада вирішила перекласти питання харчування бажаючих на… самих бажаючих. Для працівників підприємств почали активно роздавати ділянки землі, так звані городи, бо слова «дачі» ще не знали. На них народ і вирощував овочі, у першу чергу – картоплю. Весна починалася масовим виходом дітей і батьків «на степ», бо ділянки нарізали досить далеко від міста, дійсно в степу. Наприклад, городи працівників Олександрійської ТЕЦ 1/2 були аж під Головківкою, кілометрів за 15, куди потрібно було діставатися здебільшого пішки. Зрозуміло, що для доставки на місце посадкового матеріалу наші батьки в складчину організовували транспорт, тобто наймали вантажівку, але сапати чи підгортати здебільшого ходили пішки. Коли наставала осінь, працівники ТЕЦ, брикетної фабрики та навіть шахтарі цілими сім’ями виходили копати картоплю. Пам’ятаю, що для мене, найменшого в сім’ї, це було справжнім святом, адже «на степ» готували тормозок, а оскільки працювати мене ще не змушували, я й байдикував, очікуючи, коли ми сядемо обідати на розстелені ще порожні мішки. Під вечір, коли біля кожного наділу стояло по кілька десятків повних мішків (обов’язково підписаних) з картоплею нового врожаю, звідкілясь з’являлася вантажівка, чоловіки завантажували свої мішки та допомагали іншим, а водій розвозив картоплю по домівках, маючи при цьому троячку чи п’ятірочку з двору. Далі картоплю висипали у дворах на купи для просушки та сортування, а потім її опускали в погреби. Картопля в погребі – ознака стабільності.

Принагідно зазначу, що кілька десятиліть тому агротехнічні терміни посадки й збирання картоплі були зовсім не такими, як зараз. Це зараз картоплю намагаються посадити ледь не після танення снігу й збирають вже в кінці липня, а тоді картоплю садили в травні, а збирали у вересні. В усякому разі, так було в нас, можливо, тому, що на степ ми могли вибратися лише у так звані довгі вихідні, бо батьки працювали позмінно, тобто тоді, коли вихідний співпадав зі святами: 1-го чи 9-го травня. Зате у вересні масова відсутність учнів на уроках пояснювалася батьківськими записками: «Мій син чи дочка не були в школі, тому що копали картоплю», і це вважалося поважною причиною для пропуску занять.

Усвідомлена необхідність

Така масовість у вирощенні національного продукту № 1 не була даниною моді, а обумовлювалася цілком конкретними причинами – відсутністю достатньої кількості картоплі в торговельній мережі, а також українською традицією землеробства. Окрім чисто економічних чинників, українцям просто подобалося працювати на землі! Недарма ж імениннику бажали, окрім всіляких гараздів, ще й «город до річки».

Картоплі споживали так багато, що навіть наявність городу чи невеликої присадибної ділянки не вирішувала проблеми, тому її доводилося ще й закуповувати. Особливо дивним це виглядало в епоху розвинутого соціалізму, тобто в 70-ті чи 80-ті роки минулого сторіччя, коли начебто й зарплати були достатньо високими, і курс долара стабільним, і дачі стали масовим явищем і їх перейменували у фазенди. До речі, поширення дач не дуже вплинуло на традиційне землекористування, адже спочатку ці шість соток розглядалися як можливість вирощувати городину.

Наявність дачі змушувала займатися картоплею навіть тих міських мешканців, хто був далеким від цього. Траплялися й анекдотичні випадки. Згадують, що, коли група інженерів кіровоградської «Акустики» виїхала влітку на свої наділи, хтось при вигляді картопляних кущів продемонстрував свої знання: «А картопля в цьому році гарно заколосилася»…

Так от, дефіциту картоплі в Україні не могли подолати ні колгоспи, ні торгівля, ні масове розповсюд­ження дач і присадибних ділянок. Тому щоосені на промислових чи наукових підприємствах Кіровоградщини формувалися цілі бригади, які відправлялися в північні чи західні області «на заготівлю». Така народна логістика існувала всюди. Робилося це так. Відповідальна особа збирала з працівників підприємства гроші, начальство виділяло вантажний автотранспорт, і бригада їхала, скажімо, в Черкаську чи Вінницьку область. Там, рухаючись від села до села, домовлялися або з колгоспами, і це було краще, бо картоплю можна було завантажити за один раз, або по дворах. Тоді доводилося витягувати картоплю з погребів, міряти відрами й завантажувати на кузов вантажівки з нашитими для збільшення місткості бортами. Це було важко, але заготівельники отримували й зиск у вигляді купівлі картоплі для себе особисто «за цінами виробника» або й за рахунок нескладних маніпуляцій з цінами, такий собі податок на додану вартість. Причому ці експедиції не завжди були успішними, бо інколи влада тієї чи іншої області забороняла «експорт» картоплі в сусідню область до забезпечення власної продовольчої безпеки, тому машини з картоплею могли й арештувати. А може, це даїшники збирали свій «урожай» у вигляді данини, і таке траплялося. В усякому разі, відповідальним за фінансову частину експедиції інколи було досить складно звітувати перед громадськістю з приводу невідповідності між вартістю та кількістю привезеної картоплі, мовляв, ми вам здавали по два карбованці за відро, а ви привезли по три п’ятдесят.

Незважаючи на масовість вирощення картоплі, особливих агротехнічних знань народ не застосовував, садили та збирали, як колись. Ніяких попередників і сівозмін. Де садили картоплю кілька десятиліть, там і садили. Ніякої еліти чи першої репродукції не знали, хіба що вдавалися до
обміну посадкового матеріалу з сусідами, і це інколи приносило свої результати. Історії про справді неймовірні врожаї передавали з покоління в покоління. Мама, Лідія Григорівна, часто згадувала, як у голодний 1947 рік моя бабуся працювала в колгоспній їдальні й за зиму назбирала рукав жіночої вишитої сорочки картопляних очисток з вічками, якими на весні й засадили город біля хати. Восени зібрали аж п’ять тонн картоплі, якої вистачило і їсти, і на… податки, які людинолюбива держава не скасовувала ніколи. Нехай це й виняток, але картопля дійсно не лише рятувала українців від голоду, але й забезпечувала цілком пристойне існування.

Білоруси про це казали так: «Бульба є, вода радом. Дров нарубим, и порадок». Тобто наявність картоплі завжди була мірилом достатку або й запорукою існування основної маси радянських людей.

І де воно береться?

Радянська статистика переконувала, що в СРСР продуктів харчування вироблялося на душу населення більше, ніж ця душа могла спожити. Зрозуміло одне, що забезпечення картоплею основ­ної маси населення відбувалося за рахунок самозабезпечення, але про які цифри може йти мова, адже скільки з’їдалося картоплі – невідомо. Якось один колишній керівник постачального відомства відкрив мені очі на взаємозв’язок сезонів і забезпечення продуктами харчування: «Ось я знаю, що влітку потрібно для міста не вагон солі на місяць, а більше». «Чому?» «Тому що достигли помідори, а помідори добре йдуть з салом. Якщо люди беруть на тормозки помідори й сало, значить, треба різати більше свиней, а сало потрібно солити». Не знаю, чим керуються відповідальні за продовольчу безпеку особи, але схоже, що питаннями харчового забезпечення взагалі ніхто, окрім самої торговельної мережі й населення, у нас не переймається. Навіть статистика точно не знає, скільки й звідки взагалі завозиться в область картоплі, але її повно в супермаркетах і на ринках. Продавчині з ринку кажуть, що картоплю до нас завозять з інших регіонів, тому й тримається досить низька ціна. Наші сільські виробники, тобто селяни з ділянками в кілька десятків соток, хоча й обзаводяться мотоблоками, одначе картоплю на продаж практично не вирощують. Урожай не багатий, та й той ділиться на кілька купок: на їжу для себе, на годівлю домашніх тварин, на посадку та на допомогу дітям, які живуть у містах. Урожайність, навіть за українськими мірками, у нас невисока, не кажучи вже про Європу. Багато міських мешканців перейшли на покілограмову купівлю картоплі – лише для забезпечення денної чи тижневої потреби. У розрізі виробництва можна сказати, що на Кіровоградщині практично припинилося великотоварне виробництво картоплі, оскільки на всю область сільськогосподарські підприємства вирощують картоплю на ТРИДЦЯТИ ДЕВ’ЯТИ гектарах, зате населення сапає та підгортає бульбу на площі 43,5 ТИСЯЧІ гектарів! В області є кілька районів, де великі виробники взагалі не вирощують картоплі, проте населення не здається й продовжує традиції картоплярства, незважаючи на зміну клімату та глобальне потепління.
Складно щось сказати й про урожайність. Але дивно, що озброєні технікою та агрономічними знаннями сільгосппідприємства області демонструють урожайність на рівні 83,5 центнера з гектара, тоді як населення «видає на горА» значно більше – по 111 центнерів з гектара. В Європі врожайність вчетверо вища – 400 і більше центнерів. Хто обраховував наші врожаї і як – теж невідомо, бо ніхто ніколи населення про урожайність не запитував і не запитує, але, згідно статистичних даних, Україна входить у п’ятірку найбільших світових виробників картоплі з результатом близько 20 мільйонів тонн! Чому держава собі привласнила цей цілком достойний результат, теж незрозуміло. А ще кажуть, що в нас просто неймовірні перспективи для вирощування картоплі, але схоже, що це особливо нікому й не потрібно – ні світові, ні Україні. Собі вистачає, ну і слава Богу.

Народ все більше покладається на власні сили, і, можливо, це краще, що може зробити держава, – не заважати, хоча здається, що зовсім пускати справу вирощення картоплі на самоплив, теж не варто. Все-таки це продовольча безпека. Знову ж таки, вартість картоплі неначе й регулюється ринком, і вона на разі доступна – 6–10 гривень за кілограм, але ж може бути й неврожай, коли вартість картоплі може зрости в п’ятикратному розмірі. Держава якось думає про це? Поки що не видно.