Більше ніж історія

15:26
1679
views

Черговий випуск «Історичного календаря Кіровоградщини» присвячується 265-й річниці заснування Фортеці Св. Єлисавети та 80-річчю утворення Кіровоградської області, але насправді ідеологія видання, якщо так можна сказати, набагато ширша й глибша. Причому це не концептуальне завдання автора, а об’єктивна реальність, що полягає в нерозривності історичного процесу та життя на території, попри історичні чи політичні умовності.

«Історичний календар Кіровоградщини на 2019 рік. Люди. Події. Факти» Володимира Боська нещодавно був надрукований у видавництві «Імекс-ЛТД». Це вже 14-й том унікального в Україні проекту, підготовлений методистом КЗ «КОІППО ім. В. Сухомлинського», лауреатом кількох престижних краєзнавчих премій і виданий за фінансування обласної програми з підтримки книговидання та книгорозповсюдження 2016-2020 рр.

Будь який з 14 томів настільки багатий на імена, факти та події, що проект недарма називають енциклопедією життя Кіровоградщини. Наприклад, у 14-му випуску маємо дані про життя 400 осіб, причому автор не обмежується біографічними даними, оскільки більшість героїв показані в контексті подій і явищ, тобто інформативна цінність збільшується в рази.

Володимир Босько відкриває перед нами такі факти про історичні постаті, які жили чи працювали на теренах Єлисаветградщини-Кіровоградщини, що більшість із них могла б стати сюжетами чи темами для написання авантюрних романів, постановки драматичних п’єс чи зйомки гостросюжетних телесеріалів. І це – окрім дивовижних і несподіваних фактів, якими з нами щедро ділиться кожна з 14-ти книжок «Історичного календаря» і про які нагадує автор. Наприклад, 2-го січня потрібно відзначити 130-річчя з дня народ­ження Олександра Козакова, випускника Єлисаветградського кавалерійського училища, який став одним з найкращих льотчиків Першої світової, збивши 17 німецьких літаків і загинувши у повітряному бою над Верденом! 2-го лютого відзначимо 160-ту річницю з дня народження людини трагічної і героїчної долі – генерала Олександра Самсонова, одного з начальників ЄКУ, командуючого 2-ю армією. Неймовірно, але його тіло німці передали дружині для поховання на Батьківщині (Маловисківський район) практично в розпал бойових дій, переломного моменту Першої світової! А ось ще приклад неймовірних пригод єлисаветградців на фоні історичних катаклізмів – 15 березня потрібно відзначити 130-річчя ще одного випускника ЄКУ, який пізніше став льотчиком, штабс-капітана царської армії Олександра Єгорова. У 1917 році він перейшов у авіазагін армії Центральної Ради, потім був командувачем авіації армії УНР. З 1919 року воював у складі Білої армії, а в 1920-му, після потрапляння в полон, служив уже в Робітничо-селянській! Це приклад не лише неймовірного перевтілення, але й дивовижного порятунку, бо льотчик хоча й потрапив під репресії (що не дивно з такою біографією! – Авт.), але був звільнений з-під арешту та працював на радянську авіацію аж до своєї смерті в 1961 році.

А як можна вилучити з історії грецьку сім’ю Фундуклеїв, «царських сатрапів», один з яких, Юрій Фундуклей, у своєму бажанні «гнобити народ» дійшов до того, що заповідав частину «своего громадного капитала назначить на оплату податей всех мещан Елисаветграда»? Це ті Фундуклеї, що на їхніх подарованих місту землях сьогодні розташована облдержадміністрація. Нерозривність зв’язку поколінь видно й на прикладі сім’ї нотаріуса Антона Якубовського, українця, засновника громадських бібліотек в Єлисаветграді та Олександрії. Трагічна доля не оминула його синів у «щасливій» Країні Рад, але які біографії! Молодший син, Олександр Антонович, був морським офіцером, мужньо воював у Російсько- Японську та Першу світову, мав безліч бойових нагород і поранень, а ще був одним з перших підводників Російської імперії, «ходив у похід» на підводному човні «Піскар» ще в 1907 році.

Неймовірна доля спіткала, інакше й не скажеш, дітей поліцмейстера Олександра Родкевича (того, що допоміг викупити будинок Громадського зібрання, де в 1875 р. театральним гуртком Івана Тобілевича було поставлено «Вечорниці»). Його діти, теж генерали, і їхні діти, офіцери, були одними з небагатьох, хто пішов служити більшовикам, за що пізніше й були «віддячені» репресіями. Трагічні долі цілих поколінь, які не вміщуються в прокрустове ложе нинішніх «істориків». Саме така постановка питання стосовно «колишніх», яких більшовики прирікали на знищення та забуття, попри заслуги перед країною та громадами, фактично стерла пам’ять про таких видатних діячів, як брати Ельворті чи Сергій Калачевський, які діяли в один час. 10 липня ми будемо відзначати 145-річчя з дня заснування заводу Ельворті в Єлисаветграді (1874), а півтора десятиріччя згодом урод­женець Олександрійського повіту лікар Калачевський відкрив біля села Веселі Терни (тепер Кривий Ріг) залізорудну копальню. Це були підприємці нового формату, які більше турбувалися про соціальну захищеність робітників, ніж про власні прибутки, і, можливо, саме це дозволяло їм бути успішними й багатими. Вони будували лікарні, їдальні, школи, робітничі селища, клуби. Між іншим, у Тернах для робітників часто виступали наші корифеї – Марія Заньковецька та Панас Саксаганський. Можна сказати, що спадку братів Ельворті поталанило більше – збереглися завод і навіть мікрорайон Новомиколаївка, тоді як у Кривому Розі більшовики знищили все, створене Сергієм Калачевським, який помер ще в 1911 році. Народу не дістався навіть його неймовірний спадок у розмірі 30 мільйонів царських рублів, залишений на благодійність для заснування вищого сільськогосподарського училища. Між іншим, це вдвічі більша сума, ніж виділив Нобель на заснування фонду імені себе.

І таких історій у проекті В. Боська – чи не на кожній сторінці. І кожна історія свідчить, що головною умовою існування нації та успішної трансформації країни може бути лише повага до здобутків попередників, коли головним мірилом оцінки виступає не ідеологія чи політична доцільність, а інтелектуальна чи матеріальна спадщина, яку потрібно берегти як зіницю ока.