Вспоминая год уходящий…

Владислав Сташок: «Треба жити!»

Одним з перших місцевих лікарів про особливості лікування ковід-19 на сторінках «УЦ» розповів інфекціоніст Центральної міської лікарні Владислав Сташок. Це було майже рік тому, а яким для нього був рік 2021-й?

– Рік пройшов хвилеподібно, з одного боку, весна закінчувалася багатообіцяючими перспективами, що ковід стихне, і якщо восени буде спалах, то слабкий. У березні почалася вакцинація, ми думали, що це, а також те, що багато людей перехворіло, зробить наступну хвилю слабкішою, та й по своїй природі вірус з часом слабшає, тому надіялися, що восени нам всім буде трішки легше.

Літо пройшло дуже добре в плані фізичного й морального навантаження. Мені з родиною вдалося навіть побувати на морі, на День Незалежності були в Києві, дивилися парад на Хрещатику, а ще здійснили мандрівку в Хотин, там старовинна фортеця – враження найкращі, і сама атмосфера регіону дуже подобається. Поїздили, набралися позитивних емоцій, потім кум умовив, хоча діти й малі, побувати на сплаві по Південному Бугу.

Десь у вересні почалося збільшення кількості хворих, а в жовтні вся третя лікарня була забита. Знову пішли пневмонії, знову стало дуже важко фізично й морально працювати, і в кінці жовтня мене, як анестезіолога, забрали в перший стаціонар, на Вали, де відкрилася друга реанімація, там я зараз і працюю добу через дві. Морально втомився, тому прошу повернути мене в січні в міську лікарню. Я читав в «УЦ», що й колеги мої хочуть бачити мене там, згадують добрим словом.

Хочу сказати, щоб звернули увагу ті, хто ще не вакцинувався. У нас 9 з 10 хворих – це невакциновані, і процент смертності в реанімації вищий, ніж був навесні. «Дельта»-штам дуже важкий, наголошую, що це стосується невакцинованих, а якщо потрапляють вакциновані, то вони переносять хворобу значно легше.

За цей рік я дізнався про себе, та і про всіх інших, що межі людських можливостей немає, отак би я сказав. Здається, що вже нема куди, але витримуємо, а попереду можуть чекати нові випробування, маю на увазі лікарів.

За цей рік я багато передумав і зрозумів, що потрібно жити за девізом: «Роби, що маєш, і нехай буде те, що повинно бути». Тобто кожен повинен якнайкраще виконувати свою роботу на своєму місці, бо ми любимо критикувати когось, а про себе забуваємо. Інколи здається, що все це дарма, а потім зрозумів, що є проста відповідь на філософське запитання про сенс чи мету життя – він у самому житті. Головне – жити, бо найгірше – це не жити, не існувати взагалі. З цього виходить, що в кожному віці й періоді життя є свої принади – кохання, праця, спілкування, природа, робота, діти… Тобто це й є те, для чого ми живемо.

Хочу в новому році побажати банальних цінностей – впевненості, добробуту, здоров’я й все-таки сподіватися на краще, бо, як би не було важко, добро завжди перемагає.

Владимир Лебедев: «Рады за тех, кто встал на ноги»

Поводом для публикации месячной давности о кропивничанине Владимире Лебедеве и его команде стал такой случай: их благотворительная организация «Дом милосердия» приютила бездомного парализованного мужчину, который несколько месяцев провел на свалке. На днях мы снова обратились к Володе – спросить, каким для него и его товарищей выдался уходящий год в целом. Вот что он рассказал:

– В этом году мы много сделали. Правда, в связи с карантином переживали: будет ли работа для подопечных? Напомню, наше заведение задумывалось как приют для бездомных. Потом выяснилось: привыкшие бродяжничать будут вести такую жизнь и при наличии бесплатной крыши над головой. Поэтому мы решили спасать прежде всего тех, кто желает трудиться. Если содержать человека, который не работает, – он деградирует.

Мы рады за Диму, который пожил некоторое время у нас, потом устроился на работу, снял жилье, познакомился с девушкой. Словом, встал на ноги. Часто вижу Диму на автомойке, где он работает. Он предлагает услугу бесплатно. То есть готов помыть мою машину за свой счет. Разумеется, отказываюсь. Что я сделал для него? Только и всего, что предоставил койку и показал, где еда.

Два месяца у нас проживала женщина с тремя детьми, не выдержавшая издевательств мужа. Пришла она к нам совсем замученная. Проживая здесь, успокоилась, к ней вернулся нормальный сон. Говорила, что у нас хорошая атмосфера. Недавно мы ее с детьми отправили в другой город. Рады, что у нее все складывается хорошо.

Подобных историй – много. Семейное насилие – распространенное явление в Кропивницком. В этом году мы купили помещение, в котором будем размещать женщин, пострадавших от семейного насилия, – отдельно от бездомных. Помещение в ужасном состоянии, будем делать ремонт.

Много людей, которым мы раньше давали приют, к сожалению, умерло. Их знакомые звонят нам: помогите! И помогаем. Например, недавно похоронили Аллу. Она, слепая, попала к нам, потому что оказалась на улице, и виной тому – сын-наркоман. Мы помогли вернуть Алле зрение. Но женщина беспокоилась: что будет с сыном, когда она умрет, кто ее похоронит? Сына отправили на реабилитацию. Мать поехала его проведать. Переволновалась, умерла. А сын подает надежды на излечение.

Денис Богуш: «В Кропивницком войны не будет»

Богуш – известный украинский политтехнолог, руководитель пиар-агентства, президент Ассоциации политконсультантов Украины. Снялся в тизере к сериалу «Президент мира», где играет президента по фамилии Шильд. Уходящий год для нашего земляка был сложным, но насыщенным.

– В плане бизнеса, различных проектов год для меня был сложным, неравномерным. Но была пара «бешеных» проектов, один из которых – съемки в кино.

Было и продолжается разочарование властью. Я не думал, что так по-глупому будет развиваться наша страна. Мое прозрение окончательно закончилось на пресс-конференции Зеленского: люди исчезли, осталось ощущение того, что страна идет не туда.

С другой стороны, есть понимание, что новый мир, в который мы вступаем, вообще другой. И нужно меняться вместе с ним. И мой проект «Казак-характерник» стал неожиданно развиваться. Появилось много людей, которые разделяют мою философию, вслед за ними появились денежные потоки и возможность продвигать проект.

После съемок в «Президенте мира» я «вспомнил себя», и у меня родился еще один проект, связанный с медициной. То есть я вспомнил, что я врач, подумал, чем бы хотел заниматься много лет, и чтобы это приносило мне удовлетворение, ощущение того, что я делаю что-то хорошее в этой жизни. И я решил построить один из лучших в Восточной Европе медицинских центров долголетия.

Словом, в этом году были «качели», вспышки, достаточно неординарные события. Плюс еще напряжение, связанное с возможным началом полномасштабной войны. Были даже разговоры об эвакуации. Это стало элементом окончания года. Когда спрашивают мое мнение по поводу начала войны, я говорю: «В Кропивницком ее точно не будет»…

Асмик Петросян: «Мне тут нравится»

Асмик – известный в Кропивницком детский гинеколог. Работала в детской поликлинике и в отделении гинекологии детской областной больницы. «УЦ» публиковала интервью с доктором, а позже – с ее молодым человеком. Ираклий Панцхава живет в Германии. Он был намерен забрать свою женщину к себе. О том, что из этого получилось, рассказала Асмик:

– Я переехала в Германию. Уже получила свои документы и готовлюсь к экзамену на апробацию для работы доктором. Ираклий мой все так же ходит в море, ловит рыбу. Вот недавно пришел из рейса, и это будет наше первое Рождество вместе за почти пять лет. Завели кота, зовут нашего мальчика Казимир.

Поскольку Германия – страна очень большого колеса бюрократии, мне долго не могли предоставить языковые курсы без вида на жительство. А теперь они не могут определиться, кто мне их оплатит: мэрия или служба занятости. Вот с этими вопросами до сих пор езжу и разбираюсь. Курсы мне эти нужны, чтоб меня допустили до экзамена, без которого не смогу получить термин на еще один экзамен, который нужно сдать для апробации.

Но я же учила язык в Кропивницком с Ниной Романовной Воронковой в «Гете-институте». Свободно разговариваю с немцами, без проблем посещаю все организации, начиная со службы занятости и заканчивая оформлением страховок и счетов в банке.

Многим приходится заниматься самой, так как Ираклий в море, и помочь мне некому. Чем больше общаюсь с немцами, тем больше улучшаю свой немецкий. Люди тут очень интересные, и в нашей земле говорят на литературном немецком, что очень облегчает жизнь.

Перспективы тут классные, просто нужно иметь терпение и получить апробацию. Врачи тут живут очень хорошо. И я говорю не только о деньгах, но и об отношении в целом людей и правительства к этой специальности. Их ценят, уважают, много всяких «плюшек» – от счетов в банках и предложений страховок до кредитов без первых взносов.

Мне тут нравится. Бывает иногда тоска по друзьям и родным, но тут мой самый родной в мире человек, мой муж, а он и есть мой дом. Да, любимый – это главная причина переезда. Но он был согласен ради меня в Украину вернуться. А подумав вместе, мы поняли, что лучше для нас будет оставаться в Германии.

Віктор Лапай: «Рік – гірше нікуди…»

У статті «Якщо красти – то мільйони», «УЦ» від 9 лютого 2021 р., йшлося про спробу рейдерського захоплення державного (!) сільськогосподарського підприємства в Долинському районі. Про минаючий рік у своєму житті розповів директор господарства Віктор Лапай:

– Як пройшов 2021-й? Гірше нікуди. Наше підприємство розігнали, усіх працівників скоротили, я досі суджуся за заробітну плату. Хто зібрав урожай – ніхто не знає. Мушу сказати, що як господарство Кіровоградська філія «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в Червоному Озері Долинського району Кіровоградської області припинила своє існування. Мене відсторонили 10 березня, безпідставно відсторонили, до цих пір суджуся через незаконне відсторонення, але суть питання ще й у іншому. Вони ж забрали насіння соняшника на 20 мільйонів гривень, зібрали врожай, який ми сіяли, озиму пшеницю в 2020 році, наголошу – держава сіяла! Не знає ніхто, хто зібрав урожай, куди вивезли, скільки… Контролювати було нікому, мене немає, ніхто не бігав на поле скандалити з чужими комбайнерами. Людей усіх звільнили з 1 серпня, і всіх ІТР також. Одного мене не звільнили, з людьми не розрахувались по заробітній платі, Моєму заступнику Юлії Василівні винні 75 тисяч гривень, а загальна заборгованість – більше мільйона гривень, люди майже рік без копійки.

 Фактично відбулося рейдерське захоплення державних земель, зверталися, і не лише наша філія, і в СБУ, і в прокуратуру, і до президента, і до Данилова (секретар РНБО), до всіх, і до міністра сільського господарства, але він не має до нас стосунку, бо нас раніше передали до Фонду держмайна. Таким чином у нас забрали 1778 гектарів орної землі, тепер держава з них нічого не має. Ми сплачували податки в сільську раду, вона теж залишилася без цих грошей. Ми в рік платили 800 тисяч гривень в орган місцевого самоврядування, 22% з нарахованої працівникам зарплати єдиного соціального внеску втратив Пенсійний фонд, тобто держава буде шукати кошти для виплат пенсії. Але це не все! Наші звільнені працівники пішли в Центр зайнятості, а там кажуть, що ми вам не можемо платити допомогу, бо ви не отримували заробітну плату! Їм нічого не платять. Одним словом, усюди свавілля. Одні сльози. Такого підприємства, як наше, в області не було, але це нікого не цікавить. Відповідачі на суди не з’являються або пишуть відписки, різну ахінею, ніби Вінниця мені нічого не винна, але до чого Вінниця до Кіровоградської області? Зате суддя починає з’ясовувати, і справа гальмується.

Таке було підприємство! На минулий Новий рік всім працівникам зробили подарунки, школа давала концерти, пенсіонерам допомога, у нас же було 18 мільйонів гривень прибутку за рік!

А людям, все одно, бажаю в новому році не втрачати надію на краще й здоров’я.

Подготовили Виктор Крупский, Елена Никитина, Сергей Полулях, «УЦ».