Це (не)наша війна

У перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну на центральній площі одного невеликого містечка поблизу Берліна почали збиратися люди на автомобілях. Вони були стривожені, розгублені, але рішуче налаштовані їхати в сторону кордону з Україною та зустрічати і забирати біженців, котрі залишили рідну землю, рятуючи себе, дітей та домашніх улюбленців від бомбардувань.

Групи людей, які збиралися у десятках, сотнях містечок по всій Європі, були різного віку, різної статі, національності, рівня достатку та віросповідання. Їх об’єднувало те, що власне і є однаковим для кожної людини – емоції, доброта, відчуття несправедливості скоєного. Про те, як починалася і як продовжується підтримка України в країнах Європи, наш спеціальний репортаж із Берліну.

Медіа підтримка без кордонів

Не тільки українці поїхали до Європи, рятуючи життя і шукаючи допомоги. Сотні, якщо не тисячі європейців вирушили в Україну – журналісти, громадські активісти, медики, волонтери, священики, політики, підприємці. Вони везли гуманітарні вантажі, консультували, надавали послуги, проводили дослідження.

Чи не першими на Кіровоградщині ми побачили представників та представниць організації “Репортери без кордонів”, один з головних офісів якої знаходиться у Берліні. Ця інституція не тільки опікується захистом журналістів, які перебувають у гарячих зонах нашої планети, але й проводить своєрідне дослідження та визначає рейтинг, що називається “Індекс свободи преси”.

Очевидно, що вплив війни на свободу слова в Україні є суттєвим чинником, котрий визначатиме місце нашої держави у цьому рейтингу на довгі роки. І як професійній спільноті, так і читачам та читачкам нашої газети потрібно бути готовими до того, що, наприклад, обмеження дії російських телеканалів в Україні та закриття редакцій московських ЗМІ міжнародні організації визначають як негативний фактор впливу на рівень свободи слова. Яким би доцільним та виправданим не вважали такий крок ми з вами.

Це викликало дискусію під час спілкування українських журналісток, котрі завітали до Берліну на запрошення фонду “Гендер Зед”, і прес-офіцера організації “Репортери без кордонів”, бо виникає справедливе питання: якщо міжнародні експерти не оцінюють змісту публікацій, не враховують маніпуляцій та пропаганди, що їх поширює, наприклад, “раша тудей”, як можна говорити про об’єктивність такого рейтингу? Окремі питання – про визначення, котре згадана організація дає “професійним” та “непрофесійним” журналістам, враховуючи їхній рівень підготовки та участь у висвітленні бойових дій. Наприклад, у всіх медіа Кіровоградщини працює чимало людей, які не мають у дипломі чи трудовій книжці позначки “Журналіст\Журналістка”. Але їхня робота в інформаційній сфері, у тому числі щодо протидії російським фейкам, є визначальною для свободи слова у нашій державі.

Втім, війна – це вікно можливостей і для медіа також. Чимало міжнародних новинних агенцій, які висвітлювали події в Україні, сидячи у своїх офісах у Москві, нарешті відкрили представництва у Києві чи Львові. Сотні репортерів, які ніколи не бували в Україні, приїхали до нас, або почали редагувати тексти та сюжети своїх колег про події у Харкові, Запоріжжі та Одесі, вивчили імена українських політиків і назви населених пунктів на Херсонщині. Вони шукають історій, котрі можна розповісти на шпальтах своїх газет та у випусках новин, щоб пояснити аудиторії, що відбувається в Україні. І так історії можуть та мусять збирати громадські активісти.

Лесбійки, коти та велосипеди

Драгана Тодорович є співзасновницею Євроцентральноазійської лесбійської спільноти. У перший день вторгнення вона скликала термінову нараду з колежанками і вирішила разом зі своє партнеркою сісти в машину та їхати на кордон з Україною, щоб зустрічати і допомагати лесбійкам, котрі шукали прихистку в Європі. Поки дівчата їхали до кордону, вони поширили номер свого телефону через мережі організацій, котрі підтримують людей з ЛГБТІК-спільноти, і вже за кілька годин зустрічали дві перші родини з дітьми, велосипедами і домашніми тваринами. Як запхати велосипеди і людей в одне авто? Це був виклик. Довелося орендувати ще кілька машин. І ще кілька будиночків. Бо поки у першому орендованому неподалік кордону домі на біженців чекала їжа, постіль і медикаменти, нові і нові люди телефонували та потребували підтримки.

Протягом кількох місяців Євроцентральноазійська лесбійська спільнота орендувала чотири будинки поблизу кордону, в яких отримували спочинок, їжу і допомогу перед тим, як вирушити далі у Європу, сотні людей. І ще більше їхніх тварин. “У нас було два будиночки, де зупинялися ті, у кого алергія на тварин, і два будиночки, де зупинялися родини з тваринами, зокрема з котами. Бо, якщо ми говоримо про лесбійок, то це переважно про котів”, – жартує Драгана.

Вона розповідає, що організація досі підтримує зв’язок з усіма, кому допомогла. “Вони телефонують нам, пишуть, і пропонують свою підтримку іншим людям, кому потрібна допомога”, – ділиться Драгана. Можливо, ці лесбійки-біженки з України саме зараз починають займатися активізмом, бо отримали допомогу від своєї спільноти у момент, коли найбільше її потребували. Це зовсім різні жінки – вчительки, працівниці супермаркетів, ріелторки, – котрі до початку Великої війни роками жили у великою мірою гомофобному суспільстві, не розкривали своєї гендерної ідентичності чи сексуальної орієнтації, не брали участі у прайдах. Як зміниться їхнє життя по поверненню в Україну після перемоги, чи будуть вони так само активно відстоювати свої права на щасливе життя з тими, кого люблять, і як реагуватимуть на це у своїх програмах та діях політики, нам ще належить побачити.

Суспільство має діяти так, щоб кожен був щасливим

У тому, що для України відкривається вікно можливостей щодо захисту прав вразливих категорій, переконані і народна депутатка України від партії “Голос” Інна Совсун, і депутат від Партії зелених та голова Німецько-української парламентської групи Робін Вагнер. Коментуючи стосунки, які мають сьогодні парламенти обох країн, пан Вагнер каже, що постійно зустрічається із українськими колегами, і питання захисту прав таких груп, як люди з інвалідністю, жінки, національні групи, ЛГБТІК спільнота так само важливі у їх порядку денному, як і енергетичні питання, чи питання постачання зброї для України.

Цю думку поділяє і пані Совсун, наголошуючи, що термін “консервативне українське суспільство” зазнає сьогодні значного випробування на міцність. Щодня ми бачимо людей і чуємо історії, які не вкладаються у норми “звичайності”, котрі існували до 24-го лютого. Геї та лесбійки беруть участь у війні і стають героями та героїнями. Люди з інвалідністю вивозять на своїх візках з-під бомбардувань дітей та тварин. Тендітні, як комусь може здатися, жінки, збирають сотні тисяч доларів і чудово розбираються у якості бронежилетів та оптики, котру замовляють військовим.

Не існує поняття “права людини” окремо для якоїсь групи – більш заможної, молодшої, краще захищеної юридично або ліпше підготовленої до зими. Але існує поняття більшої уваги до тих людей, які мають особливі потреби у плані мобільності, медикаментів, безпеки. І виклики, з якими стикаються мешканці і мешканки українських міст, змушені шукати прихистку на території України чи в Європі, однакові. Це безпечне житло для одиноких небінарних людей, це доступ до гормональної терапії для транс-людей, це захист від булінгу та нападів для людей, чий зовнішній вигляд відрізняється від того, до якого звикла більша частина населення. Якими мусять бути стандарти у цій сфері, знають організації, що роками допомагають “дивним” біженцям в Європі.

Дивовижна невідкладна допомога

Назву організації “Bündnis Queere Nothilfe Ukraine” можна перекласти як “Альянс допомоги для квір людей з України”. Словом “квір” позначають всіх ЛГБТІК людей, котрі не є гетеросексуальними або цисгендерними. Дослівно з англійської в українську слово “квір” перекладається як “дивний”. Але з огляду на ті історії, які розповідають в “Queere Nothilfe”, я б перекладала це слово, як “дивовижний”.

До Альянсу входить чимало різних організацій – і малих, і великих, – котрі працюють кожен у своєму напрямку. Хтось проводить культурні заходи для спільноти, інші надають юридичні послуги, треті – це просто клуби за інтересами. А от організація “Schwulenberatung Berlin” допомагає квір людям із прихистком, адмініструючи кілька місць тимчасового та постійного проживання за кошти приватних благодійників та уряду Німеччини.

Станом на початок повномасштабного вторгнення у шелтері для квір людей, яким керує “Schwulenberatung Berlin”, було 30 вільних ліжок зі ста двадцяти двох. І організація відразу вирішили віддати ці місця біженцям з України. Але, що цікаво, їм не дозволяв це зробити федеральний уряд, котрий і так надавав суттєву фінансову допомогу українцям в інших форматах. Таким чином, кризовий досвід “Літа Міграції”, з яким Євросоюз стикнувся у 2015-2016 роках під час приїзду великої кількості сирійських біженців, зараз Німеччина переживає заново, не поборовши бюрократичні процедури всередині себе. Внаслідок цього чимало українських біженців в холодну пору березня-квітня все ще перебували у тимчасових притулках, а також чекали на вулицях у довжелезних чергах, щоб отримати гроші чи направлення на проживання.

Тож, зважаючи на найбільш вигідну та дружню до ЛГБТІК спільноти конфігурацію політичних сил на рівні влади у місті Берлін та у федеральному уряді, яка склалася за останні роки, організація “Schwulenberatung Berlin” вирішила ризикнути, і віддала місця у шелтері (це теж саме, що гуртожиток) квір людям з України. Справа в тому, що у звичайних гуртожитках живуть переважно родини, тоді як у квір шелтері – переважно одинаки або пари. І їм потрібне не тільки житло, але й психологічна та психосоціальна допомога. Вони тікають не тільки від війни, але й від травми, від років життя у гомофобному суспільстві.

“Квір люди, які знаходяться під нашою опікою, залишаються у Берліні, тоді як решта біженців отримує житло у сільській місцевості. Ми вважаємо, що квір людям легше сформувати коло спілкування і не почуватися одинокими тут, у великому місті. Багато з них роками жили у страху, і тільки у Берліні відкривають іншим свою ідентичність”, – каже Стефан Джекель, спікер від “Bündnis Queere Nothilfe Ukraine”.

Ще один виклик, з яким стикається організація, це зменшення кількості пожертв, що їх роблять благодійники, на підтримку біженців із різних країн. Навесні було дуже багато донатів, але й витрат було чимало. Зараз пан Джекель радить громадським організаціям, волонтерським ініціативам та групам політику, коли 50% зібраних коштів витрачаються на допомогу цільовим аудиторіям, а 50% донатів відкладаються на потім, тому що війна потребує стратегічного планування і щодо підтримки вразливих груп. Очевидно, це актуально і для українських благодійницьких проектів.

Війна, в яку багато хто не хотів і не міг вірити, триває не один місяць. І до багатьох людей у країнах Європи тільки зараз приходить усвідомлення того, що це не тільки російсько-українська війна. Це війна їхня. Не дарма у написах на стінах “Das ist nicht unser Krieg”, які означають “Це не наша війна”, активісти замальовують слово “не”, залишаючи як нагадування слова “Це наша війна!”.

Вікторія Талашкевич – спеціально для «УЦ» з Берліну.