Біль і слава Клинців

Спілкуючись з рідними і знайомими загиблих воїнів, щоразу ловиш себе на думці: яких людей втрачаємо! Розумних, роботящих, совісних. Тільки в Клинцях Кропивницького району, де населення – кілька сотень, з початку великої війни поховано чотирьох її учасників, чоловіків у розквіті сил.  

«Дитина для нього була понад усе»

Першим загинув Олександр Платонов. Це сталося 28 липня 2022 року на Донеччині.

–  Йому було сорок шість. У нас працював з 1995-го, оператором на очисних спорудах. Добросовісний, відповідальний. Брав участь в АТО. У перші дні повномасштабної війни його мобілізували, – каже очільниця кропивницького підрозділу ОКВП «Дніпро – Кіровоград» Валентина Давидчук.

Наталія Платонова, вдова,  розповідає, що Олександр народився у Клинцях, закінчив місцеву школу,  ПТУ в тодішньому Кіровограді, після строкової служби в армії повернувся у рідне село, влаштувався на очисних спорудах водоканалу, розташованих в обласному центрі, а мешкав у Клинцях. Там, у Клинцях, Олександр і Наталія й знайшли одне одного.

– Разом ми – з 2001 року. Розписалися 2009-го. 2010 року народилася донечка, назвали Олександрою. Чоловік її дуже любив. Дитина для нього була понад усе. Працюючи у водоканалі, устигав хазяйнувати вдома –  були і корови, і свині. Дитині виповнилося три роки, коли чоловіка мобілізували – розпочалася АТО на Донбасі.  Рік і два місяці служив.  Про пережите там розповідати не любив. Минулого року чоловікові знову довелося стати на захист країни. Повістку отримав  у перший день війни, зранку. Зібрався і пішов. Як учасника АТО його відразу відправили на Донбас. Телефонував з війни додому, але ні разу не приїхав – не відпускали. Загинув 28 липня 2022 року у селі Невельському на Донеччині. Мені повідомило про це  командування. Сказали, що загинув він під час виконання бойового завдання. Ворожий снаряд влучив у машину, вона зайнялася, Олександра сильно обпалило. Поховала я чоловіка в Клинцях, де його мати похована. Батько чоловіка помер 3 грудня 2023 року.

«Якщо не вб’ють, подзвоню через тиждень»

24  грудня 2022 року Клинці прощалися з 32-літнім Олександром Семидєтним.

З офіційної довідки про Олександра Семидєтного: народився 16 жовтня 1990 року у Клинцях, закінчив місцеву школу, потім – Бобринецький агрономічний технікум, служив строкову службу в ракетно-зенітній частині на Харківщині, працював на металобазі «Альянс» у Кропивницькому, мобілізований до ЗСУ у липні 2022 року, загинув від вибухової травми 12 грудня того ж року під Бахмутом.

Розповідаючи про нього, Анастасія Семидєтна, молодша сестра, час від часу переходить на плач.

– 2004 року померла наша мама, ми залишилися з батьком. Мені  – дев’ять років, Сашкові – майже тринадцять. Тяжко було. Дві корови – треба і подоїти, і погодувати, і сіно заготовити. Після дев’яти класів школи Саня поїхав у Бобринець, вчитися на агронома. Вивчився. У Клинці повернувся, коли я закінчувала школу. Потім служив в армії. Відслуживши, влаштувався в місті на металобазі. Там і працював весь час. На роботу добирався автобусом або велосипедом. 

Саня захоплювався мотоциклами. Коли ще підлітком був, батько віддав йому свого мотоцикла, «Іж-Планета-5». Сашко доглядав за ним. По дрова їздив, на риболовлю. Не курив, не пив. Зустрічався з дівчиною, та не склалося в них. Добре ставився до мого сина Артема. Коли Тьомі було шість років, Саню мобілізували. 18 липня 2022 року брат уже служив у ЗСУ. Спочатку у Чернігівській області. Там їх вчили з «Джавелінів» стріляти. Саня мені скинув фотку, де з гранатометом стоїть. Попросив не показувати нікому, не любив фотографуватися.  Потім його  відправили у Миколаївську область.  Недалеко від «нуля» був. У середині листопада 2022 року приїхав додому на кілька днів. Я помітила, що брат дуже змінився. Серйозний став, впевнений у собі, подорослішав. Великий такий у тій формі. Я дивувалася про себе: невже це наш Саня? Чотири дні побув удома і поїхав. Згодом зателефонував, сказав, що їх відправляють на Донеччину. Потім ще декілька разів дзвонив. Востаннє – четвертого грудня. «Якщо не вб’ють, подзвоню через тиждень», – пообіцяв. Так і не зателефонував. Ми чекали, чекали… Тим часом Саня мені приснився. Ніби зайшов у хату і посміхається. «Саня, ти чого не подзвонив? Я тебе приб’ю», – кажу. А він мовчить, посміхається. Мабуть, тоді його й убили. Бо раніше ніколи не снився. 15 числа мені подзвонили з військкомату: так і так, Саню вбили. Пішла до нашого батька, поділитися страшною звісткою. Поховали Сашка в Клинцях. У Кропивницькому не захотіли –  далеко. Батько хворіє. Нічого не хоче. А Тьома часто згадує дядька. Ми йому відразу сказали все як є.  

«Йому Зеленський медаль вручив»

15 червня 2023 року на клинцівському кладовищі знайшов останній притулок 43-літній Роман Лєпшеєв.

83-річна Клавдія Лєпшеєва розповідає про загиблого сина, ледь стримуючи сльози. 1 березня 1980 року у неї з чоловіком Петром, нині покійним, народилася друга дитина, знову хлопчик, нарекли Романом. Закінчивши клинцівську школу, Роман вступив з другом у сільськогосподарський технікум на «п’ять-п’ять» у тодішньому Кіровограді – захотіли стати агрономами. Здобувши освіту, Роман пройшов строкову службу в армії. За спеціальністю працював недовго – перекваліфікувався в охоронники і далі працював у цій сфері. Про Романове сімейне життя  Клавдія Іванівна тільки й каже, що воно було недовгим і що дочку Віолету, яка народилася 2010 року, він узяв на виховання. Так і жили вчотирьох у Клинцях – баба Клавдія, дід Петро, Роман і Віолета. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в ЗСУ призвали їхнього близького родича Владислава Лєпшеєва – Романового племінника, сина його старшого брата Віталія.

– Владик перед тим з армії повернувся. Його і ще кількох хлопців з нашого села мобілізували в перші дні. З лютого 2023 року про Владика – ніякої звістки.

Роман же, за словами Клавдії Іванівни, на початку великої війни вступив до клинцівської тероборони. Там йому й вручили повістку.

– Рома, коли отримав її, сказав, що піде нас захищати. Хоча міг стовідсотково залишитися вдома, – каже мати, маючи на увазі не тільки свій і чоловіка поважний вік, а й ту обставину,  що Роман виховував неповнолітню дитину.

Улітку 2022 року Романа поранило в бою під Піщаним Харківської області.

– Наш Рома тягнув тяжко пораненого  командира на собі. Не кинув, а тягнув в укриття. Тоді Рому побило осколками. Лікувався на заході України, не скажу, в якому місті. З місяць лікувався, і знову відправили  на війну.

Восени 2022 року Роман відпросився з фронту, щоб побачитися з тяжко хворим батьком.

– Прибув 15 листопада увечері. Побачився з батьком, поговорили.16 листопада батько помер. Рома повернувся на війну. Під Бахмутом воював. Йому там Зеленський медаль вручив, – Лєпшеєва має на увазі медаль «За оборону Бахмута».  – У травні 2023 року Рома подзвонив з госпіталю у Дніпрі: «Мамо, руки-ноги цілі, підлікуюся і приїду додому». Що йому боліло, так і не сказав.   У середині травня йому дали відпустку «за станом здоров’я». 10 червня мав  повернутися на війну.  Худющий, бачу: тане з кожним днем. Кажу, в лікарню треба. А він – «ні» та й «ні».  Я просила, сільрада просила, всім селом просили, ледве умовили. Він у лікарні і тижня не прожив. Перед тим Віолета йому зателефонувала: «Тату, зараз готую їсти, приїдемо до тебе завтра». Він сказав: «Приїжджайте, я вас дуже чекаю». Наступного дня, 9 червня, сапаю на городі, аж Віолета біжить з телефоном: «Бабусю, тебе питають». Взяла я трубку і почула, що сина вже немає. Ось така трагедія у мене. Поховала сина в Клинцях, поряд з батьком. На похороні були військові, з прапорами. Усе як належить. Як з воїном, як з героєм попрощалися. Віолета сумує за татом. Вони міцно спілкувалися. Рома любив її, і вона його любила. Коли сорок днів Ромі справили, я купила Віолеті самокат на пам’ять про нього. Дитина давно хотіла мати самокат, а Рома був проти. Казав, мала ще, неуважна. І от підросла.

Хай буде провулок імені Сандула

9 листопада 2023 року Клинці знову були в траурі – прощалися із 27-літнім Владиславом Сандулом.

– Золота дитина була, – каже Володимир Сандул про загиблого сина. – Так жаль, що з дружиною не дочекалися онуків.

Батько розповідає, що народився Владислав 22 листопада 1995 року. Тоді їхня сім’я в Кіровограді мешкала, на вулиці Фісановича. Владислав успішно закінчив школу №7,  машинобудівний коледж. Вищу освіту здобув у технічному університеті, отримав «червоний» диплом. Строкову військову службу проходив у навчальному центрі «Десна». Працював в «Епіцентрі», на інших підприємствах. Останнім часом мешкав у Києві зі своєю Оленкою, а познайомився з нею в Кропивницькому. У Клинцях  теж бував, куди батьки перебралися десять років тому.

– Я в селі займався пасікою, столярством. Влад приїздив і допомагав мені. У листопаді 2022 року йому подзвонили з Кропивницького ТЦК і сказали, що має прибути до них.  Влад був у Києві. Приїхав. Його одразу й мобілізували. Воював на лиманському напрямку. 31 грудня 2022 року його контузило. Підлікувавшись, відпросився додому – одружуватися з Оленкою. У Кропивницькому відгуляли невелике весілля.  Потім Владислава відправили на двомісячне навчання у Німеччину. Він став командиром «Мардера», це німецький бронетранспортер. Отримав машину і – на війну. Служив командиром відділення. Загинув на сватівському напрямку, під Новоселівським Луганської області. Пишуть, що це сталося 2 листопада 2023 року. Але побратими, які приїздили на похорон, розповідали, що Влад після 2 листопада ще день чи два був живий. Він поранений лежав, не було можливості його витягнути. Я дізнався про загибель сина, служачи у Збройних силах.

Коли сина мобілізували, я не зміг залишатися вдома. Хоча Інгульська шахта дала мені бронь до квітня 2023 року. Я закінчив інститут з військовою кафедрою, на обліку в ТЦК був як офіцер запасу. Звернувся до воєнкома: «Мені п’ятдесят дев’ятий рік, знайдіть якусь посаду». Дізнавшись про мої болячки, сказали почекати. Через місяць зателефонували: «Є посада командира інженерно-саперного взводу». Нині я в іншому підрозділі, в автомобільній службі. Про загибель Влада повідомили його побратими. Лікар дав мені заспокійливих пігулок, і командир повіз мене в Київ, до Оленки. Під вечір були в Клинцях. Там чекали дружина Інна і дочка Надя.  Поховали Влада в Клинцях, біля рідних.

Володимир Сандул каже, що проситиме Кропивницьку міську раду перейменувати на честь Владислава провулок Вузький, яким той часто ходив.

–  Гадаю, усі, хто знав Влада, підтримають мене.

26 грудня загинув на Донеччині Олексій Жалоба, уродженець Клинців. Він теж захищав Україну.