Лікар Малий. Пост’ювілейна розмова

17 січня своє 55-ліття відзначив Костянтин Анатолійович Малий – завідувач відділенням хірургічної стоматології Кіровоградської обласної лікарні. Наступного дня ми зустрілись з ним, аби поговорити про життя, про роботу, родину…

– Костянтине Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Як ви прийшли в медицину?

– Я місцевий, народився в Кіровограді. Батько у мене був військовим медиком, свого часу закінчив Київське вище командне медичне училище, служив у Німеччині, а потім попав під «хрущовське» скорочення. Він повернувся на батьківщину, працював на аптечному складі, закінчив П‘ятигорський фармацевтичний інститут, багато років працював завідуючим другою аптекою, що на вулиці Леніна. Потім його запросили до обкому партії, він курував медицину, фармацію, військкомати… Мати в мене педагог, спочатку працювала в 33-й школі, а потім – у так званому Домі санітарної просвіти. Зараз це Центр здоров‘я. Я завжди бачив поряд медицину, білі халати, тож питання, ким бути, у мене не виникало.

– Тобто у вас, можна сказати, династія?

– Не те щоб династія… Дідусь і бабуся до медицини не мали відношення. Дідусь, Гаврило Кирилович, усе життя пропрацював на заводі Ельворті, двічі був депутатом Верховної Ради України від безпартійних. Якось ми з Саінсусом розмовляли, то він казав, що знає мого дідуся.

Я закінчив 8 класів і вирішив, що не піду до 9 класу й буду вже навчатись більш предметно. У мене товариші вчились у медучилищі, і я вирішив теж туди вступати. Закінчив, трошки ще під час навчання працював і на аптечному складі, і санітаром у нас в реанімації. Не стільки підробляв, скільки придивлявся, чи моє це, чи зможу. Дивитись на білий халат по телебаченню – це одне, а побачити кров, страждання, помираючих людей – це зовсім інше. Потім попрацював на швидкій допомозі, бо, починаючи від інфарктів, інсультів, травм, дебошів, п‘яних, – там ти бачиш усе. Відслужив в армії, і питання, куди йти, вже не ставало.

– Чому ви обрали саме щелепно-лицьову хірургію?

– Це не було випадково. Завжди хотілось піти в хірургію. Є такий жарт: для проктолога я дуже смішливий, а для гінеколога – дуже влюбчивий. Десь так. (Сміється.) А якщо серйозно, то на лікувальний факультет не вийшло, а на стоматологічний зміг вступити. Коли прийшов навчатись, подобалось усе – і терапія, і ортопедія, але все ж тянуло до хірургії. Там вже познайомився з легендами медицини – Малевичем, нашим Юхимом Ароновичем Маргулісом покійним, Світловським – заввідділом, а потім головлікарем у Кривому Розі. Так я і вирішив зупинитись на хірургічній стоматології. Хотілось залишитись на кафедрі, але мені порекомендували йти в практичну медицину.

– Хто були вашими вчителями? Розкажіть про них.

– Їх було багато, і від кожного я брав потрошку і професійного, і духовного. І в амбулаторній хірургії теж непроста стезя: коли ти стоїш 6 годин, не присідаючи, і маєш обслужити за зміну 32 хворих, у кожного з яких свій біль і свій характер… Це все треба пережити. Колись ми навіть рекорд поставили: прийняли 72 хворих, бланк, який ми заповнювали під час роботи, був списаний вздовж і впоперек з двох сторін. Люди ж приходять зі своїм болем, і ти не маєш права відмовити, бо в тебе закінчився робочий день. Тобто поліклініка – це чудове місце, це гарна школа для напрацювання професійної майстерності в умовах обмеженого часу, бо за дверима твого кабінету сидять у черзі люди. Вчителі в мене були гарні – і Посулько Саша покійний, і Олександр Михайлович Дубовий, тут, в обласній лікарні – це Маргуліс Юхим Аронович, теж уже покійний… Це взагалі була легендарна людина! У нього до кожного був свій підхід: з лікарями він був лікарем, з вчителями – вчителем, з музикантами – музикант, з автомобілістами в гаражах – автомобіліст. І головне – це був великий, талановитий Лікар від Бога. Але йому теж дуже пощастило – до нього тут завідував Ісак Семенович Корчемський, він стояв біля витоків нашого відділення, по суті створив його таким, як воно є зараз. Але Юхим Аронович прийшов сюди вже теж досвідченим лікарем, і Ісак Семенович передавав вже йому свій досвід. Кожен з цих лікарів віддавав нам, молодим лікарям, не тільки свій досвід, але й часточку своєї душі. Люди були дуже високопрофесійні, про кожного можна навіть книжку окрему написати. Взагалі у нас гарна наступність: хочеш вчитись – вчись, бери все, віддавали все – фах, досвід, серце і душу. Кажуть, головне – навчити ходити, літати сам навчишся. А тут давали ще крила, навіть підтримували за крило, щоб не впав.

Я тут працюю з 2000-го року. Здавалося б, я ж ще геть молодий, а дивишся в дзеркало – і все частіше бачиш свого батька… Взагалі лікарня – це наш другий дім: зранку приходиш – і до пізнього вечора, правильно кажуть, що ми не бачимо, як ростуть наші діти.

– Діти ваші не продовжують вашу справу?

– Хоче молодший бути лікарем. Донька спочатку хотіла, але трохи боялася, тож пішла в корективну педагогіку, вона логопед. А син ще вчиться в коледжі, але каже, що хоче бути як тато.

– Тобто є надія, що буде династія лікарів Малих?

– Сподіваюсь. Це буде гарно. Аби була щаслива доля і вони не розчарувались у своїй професії. (Сміється.)

– Повернемось до хірургічної стоматології, як зараз по-новому називають вашу спеціальність. З якими проблемами найчастіше до вас звертаються?

– Це гнійні процеси – флегмони, абсцеси, слава богу, їх не так багато, а також травми – переломи, забиття, зараз бойові травми, поранення… Нас зараз звели з лор-відділенням в одне, тож хворих у нас зараз до сорока при тридцяти ліжках. Дуже багато біженців, у яких загострення хронічних процесів на фоні двох років війни, ми їх лікуємо, допомагаємо, у тому числі й амбулаторно, бо не всі можуть лежати в стаціонарі – вдома є діти, лежачі чи просто стареньки батьки, ми йдемо їм назустріч.

До нас навіть з інших областей хворі звертаються. Зараз це можливо. Люди десь бачать в інтернеті інформацію, читають відгуки і приїздять. Навіть діток ми лікуємо й госпіталізуємо, для цього треба звернутись до керівництва лікарні за дозволом.

У нас дуже фахові спеціалісти, постійно навчаються, удосконалюються. Це ж як горизонт – не можна за нього заглянути, а хочеться: а чи можу я ще щось? А таке можу? А хіба так можна? Лікар вчиться все життя, інакше не можна, інакше ти не лікар.

– Щелепно-лицьова хірургія – це дороге «задоволення» для хворих чи якусь частину такої допомоги оплачує Національна служба здоров‘я?

– Усе зараз за рахунок НСЗУ – і ліки, і операції, і перев‘язувальний матеріал. Ми всім забезпечені. Якщо щось потрібно – ми подаємо заявку і отримуємо все зі складу. А де це там береться – це вже справа Лариси Миколаївни Андреєвої, нашого директора. Не знаю, як вона крутиться, як їй це вдається, але ми зараз проблем майже не відчуваємо. (Сміється.) Це на початку війни були проблеми, а зараз усе нормалізувалось.

– Чи можуть до вас звертатись люди, які просто бажають щось змінити у своїй зовнішності – наприклад, форму носа чи обличчя?

– Усе можна. Тільки це не до мене, а до лорів. Вушка, носики – це робить Колосовський В‘ячеслав Станіславович. Він дуже гарна людина й високопрофесійний спеціаліст. Тобто з питань краси – теж до нас: ми зуби ремонтуємо й складаємо, щоб гарно було, а лори обличчя коректують.

– Костянтине Анатолійовичу, чи є у вашій практиці випадки, які найбільше запам‘ятались?

– Тут кожен день ідеш як у бій, бо не знаєш, що привезуть. Але був у нас випадок з розряду «і сміх, і гріх» – страшний, але трохи кумедний. Це були дев‘яності роки, коли було тяжко і з грошима, і з їжею, і картоплю люди саджали, і академіки на базарі торгували… У нас тут поблизу міста на дачах один чолов‘яга почав красти їжу – відкривав будиночки і брав тільки їжу, більш нічого, бо мав купу дітей і не було чим годувати. І повадився він на дачу військового. Той розсердився і зробив пастку – щось на кшталт арбалета з саморобними вилами, який спрацьовував при відкриванні дверей. Крадій вчергове приходить по протоптаному за продуктами – і цей арбалет спрацьовує. Страшновато попало: пробило око, щоку, шию, але, на щастя, життєво важливих органів не зачепило. Він полежав трошки, встав і потихеньку пішов до дороги. А далі – як у Гоголя: уявіть собі: темно, їдуть машини, світло фар, а посеред дороги стоїть зомбі, проткнутий вилами, і намагається зупинити машину! Ніхто чомусь не зупиняється! І він чимчикує в бік міста. А тоді ще були пости ДАІ. І він до такого посту постукав! (Хохоче.) Вони теж ледь не вмерли від такого зомбі. Добре, що хоч не підстрелили. Розібрались, привезли його до нас у лікарню, наша Світлана Анатолійовна Черненко тоді ургентна була й надавала йому допомогу. Ті вила в нас досі десь як музейний експонат лежать! Ось таке було!..