Наше завтра

11:01
1010
views

Если правда оно, ну хотя бы на треть, Остаётся одно: только лечь помереть!

В.С. Висоцький

 

Скажу одразу: тема сьогоднішньої колонки – вибухонебезпечна й токсична. Говорити про те, як може змінитися національний склад України у найближчі 5-10 років, у нас категорично не заведено. Простіше промовчати, ніж отримати ярлик від націонал-патріотів або від лібералів. Але проблема за всієї нашої толерантності нікуди не зникне.

Рано-вранці ми з другом прогулювалися Берліном. Практично всі зустрічні демонструють різний ступінь смуглявості облич. «Де німці, Мишко?» – питаю. «Де-де, сидять по хатах. Переважно за містом, у навколишніх селах та котеджних містечках. А в місті – турки, пакистанці, африканці, кавказці, поляки, індонезійці. Тепер-от українці приїхали».

Практично така сама картина і в столиці Франції – Париж просто заполонили вихідці з Північної Африки та Близького Сходу. Та хіба тільки Берлін і Париж! Усі країни Західної Європи, колись мононаціональні, перетворилися на яскраву ковдру з різних громад і етнічних кварталів. Обличчя міст можна впізнати лише за архітектурою минулих століть. Глобалізація – об’єктивний та незворотний процес, ні суворі міграційні закони, ні колючий дріт на кордонах зупинити його не в змозі.

А що ж Україна? У нас, як завжди, такий клубок проблем, що весь європейський бедлам раєм здається. Почнемо з того, що протягом останніх чотирьох років в Україні різко скоротилася середня тривалість життя. Чоловіків – з 66,4 року до 57,3, жінок – з 76,2 до 70,9. Про це повідомляє Мінсоцполітики України. Жахливі цифри, погодьтеся. Але вони – офіційні, а отже занижені. Реальність, мабуть, ще гірша.

Те ж саме Мінсоцполітики інформує: на підконт­рольних Україні територіях проживає 31,5 мільйона осіб. Не 52 млн, не 45 і навіть не 36 млн!

Перше, що спадає на думку, – війна! Вона викошує тисячі українців, яким би жити та жити. Але, на думку чиновників, справа не лише у війні. Зниження тривалості життя пов’язане «з масовою зайнятістю у шкідливих та небезпечних умовах, потраплянням у ДТП, зловживанням алкоголем, психоактивними речовинами та курінням, недостатністю інформування населення про навички здорового способу життя, низькою доступністю та якістю медичної допомоги у сільській місцевості, низьким рівнем добробуту та підвищенням рівня бідності».

З цього переліку я виділив би два останніх фактори. Якщо самі чиновники нарешті визнали очевидне, а саме «низьку доступність та якість медичної допомоги у сільській місцевості», то це звучить як вирок медичній реформі Уляни Супрун.

Систему відносно доступної медицини у сільській місцевості зруйновано, люди змушені їздити на прийом до лікаря за 100-150 км. А точніше – не їздити зовсім. Панове реформатори, хочете, щоб сільська Україна не вимерла до 2040 року? Виправляйте помилки!

Впоратися з «низьким рівнем добробуту та підвищенням рівня бідності» ще важче. Цей процес вимагає стратегічних рішень, реалізувати які під час війни неможливо в принципі. Але є чимало питань, які цілком вирішуються й у наші дні.

З подивом спостерігаю за дискусією на тему «Як повернути на Батьківщину хоча б частину з 6 млн українців, які виїхали від війни за кордон?». Серед найпопулярніших пропозицій – матеріальне стимулювання тих, кого пропонується повернути. Гроші на це хочуть клянчити у країн, де проживають вимушені мігранти. Мовляв, і їм щастя – позбудуться нахлібників, і нам добре – не треба витрачатися.

Так і хочеться запитати авторів цієї світлої ідеї: хлопці, а ви не охрініли? А може, спочатку подбаєте про тих, хто лишився? Хто працює та сплачує податки. Чиї годувальники воюють. Про тих, хто, за даними Мінсоцполітики, не має шансів дожити до пенсії?

…Війна неодмінно закінчиться, і країну треба буде відновлювати. Знадобляться сотні тисяч робочих рук, і до нас неминуче хлине потік мігрантів із найбідніших, найголодніших країн, і якщо не думати про це сьогодні, не готуватися до цього вже зараз, то цей потік перетвориться на руйнівний сель, який розмиє все українське та перетворить країну на ще один типовий штат Європи.