– Чуєте звук? – Так, щось свистить. – Це наша красунька працює. Так розпочалася розмова телефоном з нашим земляком з Гайворонщини, села Хащуватого, механіком-водієм САУ 2С1 «Гвоздика» Валерієм Ратушняком, який боронить Україну на харківському напрямку.
– Валерій, зрозуміло, що всього ви сказати не можете, але все-таки: чим ви зараз займаєтеся?
– Готуємося до зміни дислокації. Щойно відбудеться переміщення, багато хто почує, як наші красуньки працюють.
– Вас називають богами війни. «Арта» – це дійсно боги?
– Не завжди. Коли є снаряди, то ми – боги. А коли немає…
– Коли ви пішли на війну?
– Пішов з перших днів 22-го року. До цього ще в 14-му був. Під час мирного життя працював трактористом, крановиком, ким тільки не був. Займався одноосібництвом – була в нас сільськогосподарська фірма.
Рішення йти воювати прийняв швидко. Мені зателефонувала дочка 24 лютого о шостій ранку й показала відео, як горить село біля Умані. Вона ніколи так рано не дзвонила, я одразу зрозумів: щось трапилося. Потім вже по телевізору новини подивився. Пішов на роботу, ніхто ще не знав, що робити. О дев’ятій мені зателефонували з військкомату, я все покинув і пішов.
Приїхали в Одесу, там формувалася 61-ша бригада. На той момент вона була піхотна, після Миколаївщини і Херсонщини стала називатися степовою механізованою.
– Було якесь навчання на початку війни? Медкомісію проходили?
– Яке навчання! Запитали, що вмієш. Досвід 14-15-го був, був і заряджаючим, і механіком-водієм. А щодо комісії – про що мова? Біля воєнкомату і всередині був такий ажіотаж, що підступитися не можна було. Пішов, як кажуть, в наглу, бо знав, куди і що. Зайшов до «світлиці», а там ті самі обличчя, що в 14-му…
Спочатку мене хотіли залишити в Голованівську в територіальній обороні, але знайшлося троє однодумців, і ми домовилися, щоб нас відправили в бойову частину. Переконали, що ми все знаємо і вміємо, і нам змінили маршрут. Так опинився в 61-й і досі в ній.
– Сьогодні дивно, що ви домовлялися, використовували зв’язки, щоб потрапити на фронт. Зараз ви ж знаєте, що відбувається.
– Знаю. Є в мене побратим, який прийшов до нас у 23-му. Він так рвався на фронт, всьому хотів навчитися: покажіть, розкажіть. Потім я взнав, що він з Угледара, в нього не залишилося ні сім’ї, ні хати. Це трагічна, але мотивація.
Люди різні. Може, я по-іншому ставлюся до свого військового обов’язку, бо був в АТО, все бачив. А зараз кажуть: тут болить, там свербить. Половина таких. А взяти хоча б наш екіпаж: командир, заряджаючий – старші за 50, навідник на рік старший за мене, а мені 47.
– Запрацює новий закон про мобілізацію, і вам пришлють нових бійців. Що ви з ними будете робити?
– Я не знаю. Навчити – навчу, все поясню. А щоб взяти до свого екіпажу… В нас було двоє толкових заряджаючих, ми по них судимо, такого рівня спеціалісти потрібні. Мають знати, чого гармата не стріляє, що з нею треба робити. Навіть в посадці чи в полі все розбиралося, чистилося, милося, знову збиралося, і далі вона працювала.
Вони вчилися на ходу, практично в бою. А так були в нас такі, що по півтора-два місяці на курсах навчалися. Судячи з того, що вони розказували, я б тим інструкторам руки повідбивав би, голови також. Вчили, як їздити, а нюанси ремонту… Мабуть, думають, що за нами тут бігають цілі рембригади, і якщо болтик відкрутився – хтось його поставить на місце. Ні, так не буває.
От ми позавчора всім екіпажем майже цілий день амортизатор міняли. Такі речі в лісі не робляться, потрібна рембаза, але в нас вийшло. Як завжди.
– Ви не знаходитеся на одному місці, переміщуєтеся. А що ви їсте? Де спите?
– Коли знають, де ми, підвозять харчі. Зараз змінюємо позиції, хлопці там вже на нас чекають, готують сховище. Так що спати буде де – вириють якусь ямку, накриють.
Можемо приготувати їсти на газовій горілці. Балони купуємо. На крайній випадок маємо паяльну лампу з триногою. Якщо є можливість – і суп, і борщ можемо зварити. З собою в ящику з-під снарядів возимо запаси тушонки, сала, горіхових батончиків і всього, що нам присилають. Солодощі, зрозуміло, одразу з’їдаємо. Звісно, бувало таке, що останню банку квасолі на всіх ділили і з хлібом з’їдали.
Коли є час відпочити – лягаємо хто де. Каремати, туристичні одномісні намети. Командир на броні, бо він гадюк боїться. Хоча краще, звісно, заритися в землю і накритися, щоб уламком не зачепило.
– Дивне запитання до бійця, але все-таки чого найбільше хочеться?
– Щоб це все закінчилося. Щоб вони, загарбники, залишили нашу територію, сиділи в себе вдома, і нехай там у себе б’ються один з одним, хоч всіх поперебивають. Ми ще на кордоні постоїмо, поспостерігаємо, щоб не передумали. А потім я додому. Привіт всім землякам! До зустрічі!
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...