По той бік війни, або Чому не вчать в учебках

Здається, всі вже знають, що після мобілізації на фронт не кидають одразу, спочатку бійця навчають. Та чи повноцінне це навчання?

Автору цих рядків довелося проходити курс молодого бійця неодноразово, в різних арміях. У радянській, українській та певною мірою американській, на базі НАТО в Баварії. Всі вони дуже відрізнялися, звісно. Хочеться висловити кілька міркувань щодо початкового навчання у сучасній українській армії, яке, на жаль, на суб’єктивну думку автора, не зовсім сучасне й реаліям війни-2024 не адекватне. Як і війні зразка 2023-го року (вона була геть інша, ніж сьогодні, повірте). Система підготовки відстає від сучасних потреб не менше, ніж, скажімо, виробництво власних боєприпасів.

Із позитивних відмінностей від Радянської армії – майже повна відсутність стройової підготовки, дурацької шагістики, якою в Радянській армії займалися в учебці майже щодня, іноді по декілька годин. Хоча, насправді, трохи не завадило б, у нашому підрозділі зокрема. Багатьох з тих, хто не служив строкової служби, вкрай складно було навіть за кілька тижнів навчити шикуватися по відділеннях у взводі та в чому відмінність колони від шеренги.

Непогано в українській армії навчали такмеду. Ми багато разів накладали турнікети на себе та інших, обов’язково до болі і синців. Тільки так можна зупинити кровотечу при пораненні. Американці не вимагали робити це так жорстко, як в реальному бою. Але найбільше часу в українському початковому вишколі, напевно, затвердженому десь у Міноборони чи Генштабі, займала й займає вправа, сумно відома усім бійцям як «крию-йду» чи «крию-біжу». (Не буду казати за штурмовиків та спецназ, а всі інші таке проходять, здається.)

Два бійці в окопі. Команда «Вперед!». Один біжить чистим полем на ворога кроків п’ять-сім і падає. Другий в цей час стріляє, прикриваючи рух побратима. Потім перший волає «крию!», другий кричить «йду!» і біжить свої п’ять-сім кроків. Впавши, другий оре «крию!», партнер кричить «йду!» – і так вони переміщуються до умовного ворожого окопа. Вправа виконується також четвірками, групами, які називаються «вогнева» та «прикриття». Усе це в бронежилетах, шоломах, з автоматами. І багато-багато разів, і через день, якщо не щодня. Варіанти є – не з окопу, а з висадкою на полі з БМП. Це святе святих початкової військової підготовки в нашому війську.

Жодного разу ні я, ні знайомі з інших бригад в такі атаки полями не ходили. Бо це вірна смерть, абсолютно не потрібна до того ж. Майже всі поля в зоні бойових дій заміновані. Прострілюються з усіх боків. Для численних дронів ти простіше за ціль у дитячому тирі. Тебе буде вбито вже на третій-четвертій перебіжці «йду!» міною під ногами, чи міною з 78-го або 120-го калібра міномету, чи скидом з дрону. Окрім як посадками, біля посадок, балками та лісами ніхто на війні не рухається. Піхотні атаки з командиром з пістолетом в руці на чолі загону залишилися у радянських фільмах. Хоча й у голлівудських також. І з американськими інструкторами ми робили те ж саме! Тільки в нас були напівавтоматичні гвинтівки М-16, а не АК-47, десантувалися ми з «Бредлі», а не з БМП-1, і четвірки наші звалися «Альфа» і «Браво», і фінал був з підрахунком залишків БК, води та чи є вбиті та поранені з доповіддю командуванню (в Україні ми просто уходили з «захопленого» окопу). Ще за американськими правилами бігти треба не 5-7 кроків, а 30-40! Вони вважають, що солдат – найкраща мішень саме коли піднімається з землі, тому краще довше бігти. Повторюся – не знаю жодного бійця, якому в реалі доводилося подібним займатися. Немає цього в сучасній війні!

Ні, ці тренування мали користь. У першу чергу як тренування витривалості. Вже за два тижні цього «крию-йду» перестаєш відчувати вагу броні й шолома. (А це, залежно від моделі, 8-11 кілограмів.) Це розумієш вже на першому виході на «нуль», коли в тебе ще кілька сотень патронів, окрім чотирьох повних магазинів, гранати, запаси їжі, води, спальник і каремат та інше на десятки кілограмів. І йти з цим… У мій перший вихід на передок до позиції йшли десь 13 кілометрів через порізаний ярами ліс в дощ вночі. Ми ледь не мертві дійшли. «Подяка» дронам: кожен раз, коли він десь поблизу, треба завмерти, і це був перепочинок, ну і ще падати чи присідати, коли в твою сторону летить міна, її чути, або десь неподалік лягає снаряд. Ну і без щоденних вправ на полі в амуніції ми точно б не дійшли, запас витривалості згодився.

А ось багато чому вкрай необхідному нас геть не вчили. В Радянській армії нам розповідали різницю між окопом і траншеею та вчили копати ячейку для себе лежачи саперною лопаткою, в українській цього не було. Ніхто не вчив, як правильно облаштувати бліндаж (має бути два виходи і т.ін.), це дуже згодилося б. Майже не було корисної топографії. Коли ми попали в місиво, контактних боїв майже не було, а коли випало, ніхто не міг чітко дати нашим мінометникам інформацію, де саме на нас їде ворожа беха. Ну хіба що «на 11 годину від нашого окопа». Якого окопа?! «Позиція “Пепсі”! – та вона ж розтягнута!» Ніхто, крім американців, не казав нам, що найважливіше, коли виходиш на «ноль» – це не БК, його там полишено ворогами і нашими ящиками. Вода – найголовніше! Самому доводилося лазити по посадках і ямах (в нас будь-який окоп, щілина, бліндаж називається ямою) з трупами і шукати воду. І пили рашистські «Святой источник», «Троицкий посад» і ще яку знайдеш, бо літо, спека, і ти напередодні віддав пляшку побратимам, у яких ні краплі не лишилось. І їжу москальську їли, консерви як консерви, і цигарки палили.

У Радянській армії ми проходили обкатку танком, це коли ти в окопі, і над тобою проїжджає сталева махіна, а потім навздогін їй кидаєш гранату. Дуже корисна з точки зору психологічної підготовки річ. В українській армії такого не було. Вкрай необхідно кожному воїну давати хоча б початкові поняття поводження з дронам, до речі, під час таких занять одразу буде видно тих, хто має хист до роботи з безпілотниками.

У кожного, звісно, свій досвід щодо того, чому його даремно вчили, а чому важливому – ні. Та зі спілкування з іншими з дуже різних бригад знаю, що і їх вчили не завжди тому, що треба.