Ми зустрілися на території лікарні в Кропивницькому. Катерина Коцур, мати загиблого на війні Героя України Івана Коцура, працює тут молодшою медсестрою, у відділенні, де лікуються поранені військові. Розташовуємося на лавці. Недалечко – декілька молодих і не дуже молодих чоловіків у цивільному одязі, але взуття – військове. Деякі – на милицях. Курять, розмовляють про своє. Покуривши, заходять всередину, виходять інші. А у нас – своя розмова.
Готуючись до неї, Катерина Іванівна взяла з дому синові фотографії, грамоти, посвідчення до нагород. Я теж підготувався – прочитав в Інтернеті декілька текстів про її сина, загиблого 33-річним, зокрема й петицію про присвоєння йому посмертно звання Герой України. Усі пишуть, що він був справжнім військовим – хоробрим, відповідальним, чесним, патріотом. І справді, був би іншим – не присвоїли б таке високе звання.
– Що хочете почути від мене? – питає його мати.
– Якщо можна, спочатку розкажіть про вашу родину. Пишуть, що ви – з Молдови, що там і народився Іван.
– Так, до 1993 року ми в Молдові проживали. Я – гагаузка. Чоловік, Анатолій Іванович, нині покійний, – українець. У їхньому селі в Унгенському районі – майже всі українці, розмовляють чистою українською. Познайомилася з Анатолієм, навчаючись в технікумі. На агронома вчилася, він – на електрика. Одружилися. 1986 року народилася дочка, назвали Тетяною. 1990-го, 2 лютого, народився син. Пообіцяли чоловіковому батькові: народиться хлопчик – назвемо Іваном. Він усе сумнівався, я заспокоювала: «Не переживайте, тату, Ваня буде». Так і назвали. Дід Іван задоволений був. А через три роки змушені були залишити домівку…
Катерина Іванівна каже, що рятувалися від війни в Придністров’ї, але в подробиці не вдається – видно, це для неї болісна тема.
– В Україні треба було десь влаштуватися. Чоловік дізнався, що в Іванівці, недалеко від Кіровограда, колгоспу потрібен енергетик, щоб запустити олійню. Голова колгоспу Денисенко сказав: «Запустиш олійню – отримаєш із сім’єю будиночок, литий». Чоловік запустив ту олійню. Толковий у мене чоловік був. Я теж влаштувалася в колгоспі, спочатку дояркою, а в Молдові дитсадком завідувала.
За словами Катерини Коцур, на новому місці вона з чоловіком обзавелася чималеньким хазяйством, а доглядати за ним довелося й дітям.
– Тримали водночас по три корови, по три свиноматки, ще й поросят, бичків, курей, гусей, індиків. Роботи багато. Таня й Ваня допомагали заготовляти корм, годували худобу, корів пасли. Навчання Вані легко вдавалося, добросовісний, а пам’ять – чудова. Ніколи від учителів зауважень не чула. Однокласники прислухалися до нього. За характером – лідер, це від тата й мами. І міцний, плечистий – як тато. 2001 року у нас народилася третя дитина, назвали Анатолієм. Коли Толику було чотири роки, Ваня почав брати його із собою в школу. Вчителі не заперечували, та й учнів у класі було мало, місця вистачало. У п’ять років Толик пішов у перший клас. А Ваня, закінчивши школу, вступив до ЦНТУ. Там уже навчалася Таня. Вона – на агронома, він – на інженера. Студентом захопився боксом.
Далі – про те, як Іван став військовим.
– Закінчивши університет, Ваня продовжив спілкувався з одногрупниками, які служили строкову. Вони розповідали, як класно служити у морській піхоті. І Ваня вирішив послужити. «Ма, це моя мрія», – сказав. «А якщо щось станеться?» – запитала його. Ваня відповів: «Ма, все буде нормально, я фартовий». Ми, батьки, не стали йому заважати. Змалку був направлений на це. Дід Іван схвалив би вчинок онука. Дід воював, до Берліна дійшов. Служити Ваню відправили у Новомосковськ (теперішній Самар. – В.К.) Дніпропетровської області. Ми з чоловіком поїхали до нього на присягу. Це було 2015 року. Прослуживши дев’ять місяців, підписав контракт. Присвоїли звання старший солдат. 2017 року закінчив курси лідерства в Харківському національному університеті повітряних сил імені Кожедуба, присвоїли перше офіцерське звання – молодший лейтенант. Служив у частині, розташованій у Вознесенському районі Миколаївської області. Йому подобалося. Був впевнений у своїх силах. Ішов до мети, не бачив перешкод.
Катерина Іванівна показує грамоти й відзнаки, якими нагороджено Івана – як до повномасштабного вторгнення, так і під час великої війни. Одна з найвагоміших – відзнака командувача Об’єднаних сил «Козацький хрест», її Іван Коцур отримав 2020 року як учасник Операції Об’єднаних сил (у 2014 – 2018 роках ця операція називалася АТО).
– Про свою участь в бойових діях Ваня нам не сказав. Щоб не переживали. Складно було до нього додзвонитися. Ваня пояснював: просто там, де він, зв’язку немає. Якось чоловік випадково побачив його по телебаченню, в програмі ICTV. Погукав: «Катя, іди подивися, нашого Ваньку показують». Справді, сина показували серед таких же військових на донецькому напрямку. Ваня був у балаклаві і відводив обличчя від камери. Та хіба не впізнаєш рідної дитини! Зателефонували йому: «Де ти? Бачили тебе по телебаченню». А він: «То не я. Ви переплутали». Ваня нічого про службу не розказував. Бувало, приїздив додому зненацька, без попередження. Дзвонить: «Мамо, відчиняйте ворота». Дивлюся у вікно і бачу його машину. Зустрічаю, готую його улюблені домашні пельмені (завжди в морозильнику були на такий випадок), олів’єшку. Він до нас, батьків, звертався «на ви». Таня й Толик теж кажуть «ви».
І знову – про молодшого сина Анатолія.
– Після восьмого класу віддали Толика в ліцей «Сокіл» у Кропивницькому. Там – посилена військово-фізична підготовка. Толик сам попросився в «Сокіл», бо хотів стати військовим, як старший брат. Ваня не заперечував: «Хай Тошка іде в “Сокіл”, така його натура». Толик закінчив ліцей шістнадцятирічним, бо в школу пішов у п’ять. Хотів вступати у виш, де є військова кафедра. А туди не беруть до сімнадцяти років. Довелося вступити в ЦНТУ. Через місяць приїхав додому Ваня. «Як навчання, Тошка?» – «Ваня, не подобається, хочу у військовий». Згодом Толик вступив у Харківський національний університет повітряних сил імені Кожедуба. Закінчив. Брав участь в обороні Харкова, у серпні 2022 року нагороджений відзнакою «За оборону України». Відзнаку вручив особисто Зеленський.
– А ось Ваня з дружиною, з донечкою, – Катерина Коцур показує фотографії. – Він з Олесею познайомився у Вознесенську. Коли вирушав в зону ООС, сказав їй: «Дочекаєшся – поженимося». Дочекалася. Одружилися. Красива пара. 2020 року народилася донечка, назвали Веронікою. Ваня на пологах був. Дуже радів дитині. Називав принцесою. Нічого не шкодував для Веронічки. З Олесею і донечкою приїздив до нас в Іванівку. Рік Веронічці у нас відзначали. Перед війною я захворіла – ковід. Ваня удень – на службі, а ночами ліки шукав для мене, привозив сюди. Батька підтримував як міг, коли він захворів.
Катерина Коцур пам’ятає початок великої війни.
– Одразу зателефонувала синам. Вони заспокоювали нас. Мовляв, усе в них нормально, а війна недовго триватиме, ворога буде швидко розбито. І ніяких подробиць про себе, про свою службу.
Уже після загибелі Івана мати дізналася, де він воював. На початку повномасштабного російського вторгнення старший лейтенант Коцур зі своєю ротою брав участь в обороні Вознесенська, не допустив проникнення ворожого десанту на аеродром. За мужність і самовідданість його нагороджено нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня. Того ж 2022 року Івана підвищено в званні – став капітаном. 2023-го його перевели в 35-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, служив заступником командира роти – інструктором з повітряно-десантної підготовки роти морської піхоти. Брав участь в обороні Авдіївки, у визволенні села Сторожевого Донецької області.
– 24 червня 2022 року помер наш тато, – Катерина Іванівна має на увазі чоловіка, Анатолія Івановича. – А через рік, 13 червня 2023-го, загинув Ваня. Перед тим заїжджав додому на Великдень. Зателефонував: «Ма, скоро буду. Приготуйте поїсти». Я кинулася до коптильні – накоптити сала, м’яса. Наварила борщу, приготувала пельмені, олів’є, картоплі натушкувала. Ваня приїхав зовсім ненадовго. Нічого про себе не розказував. І раніше був скритний, а під час війни ще скритнішим став. Провела його в дорогу. «Сподіваюся, на два-три дні вистачить їжі», – кажу. Ваня тільки усміхнувся: «Я ж не сам, зі мною двісті чоловік». Потім спілкувалися телефоном, а переважно він мені повідомлення надсилав. Усі зберігаю. Все заспокоював: «Не переживайте, мене нічого не бере, я фартовий». На початку червня 2023 року зателефонував: «Мамо, не переживайте. Тиждень не буду на зв’язку». Остання наша розмова…
За словами Катерини Іванівни, з рідних першим про загибель Івана дізнався молодший брат, він деякий час не міг наважитися сказати про це їй, матері.
– Я розмовляла з Толиком телефоном, він наказував мені, щоб трималася, не переживала. А на дах нашого будинку сіла сова і дивилася на мене.
Про обставини загибелі сина Катерина Коцур знає, що це сталося поблизу Старомайорського Донецької області, в ході літнього контрнаступу ЗСУ. Очолювана капітаном Коцуром тактична штурмова група морської піхоти, рухаючись на броньованій машині, опинилася під обстрілом з гармати ворожого танку. Зазнавши тяжкого мінно-вибухового поранення, командир наказав вцілілим побратимам відійти у найближчу лісосмугу, а сам лишився біля підбитої машини прикривати їх, чим привернув на себе шалений ворожий стрілецький та мінометний вогонь.
– Поховали Ваню в Іванівці, біля батька. Приїздили військові. Казали, що таких командирів, як Коцур, – пошукати.
На запитання, що пояснили Івановій доньці, Катерина Іванівна відповідає:
– Уже розповіли все як є. А до того Веронічка, коли їй купували кіндерсюрпризи й іграшки, все питала: «Тато купив?» Їй уже майже п’ять років. З мамою в Одесі проживає. Брали її на кладовище, де тато похований. Кожного разу, коли провідуємо, на хрест сідає пташка. Його душа. У моїй хаті – його фотографії. Дивлюся, розмовляю як із живим. Залишилася як без одного крила.
Якби не ця робота, було б ще важче. Колега, операційна сестра, каже: «І не думай звільнятися. Ти тут серед людей, а сама здурієш». Тут військові лікуються. Є хлопці важко поранені. Хто без руки, хто без ноги. Спілкуюся з ними. Іноді чую: «Навіщо жити?» Кажу: «У тебе є життя. Я усе віддала б, якби син був живий. Нехай без руки чи без ноги, аби тільки живий».
Безплатний сир