Сьогодні з нами одна з найкращих виконавиць ролей циганки Ази, Сільви та багатьох інших, провідна актриса театру корифеїв Олеся Бушмакіна.
– Якою була ваша найперша роль в театрі?
– Мені було вісімнадцять. Я була молода, недосвідчена, не вміла ні грати, ні співати. Попри все, мій перший режисер Михайло Васильович Ілляшенко певно щось в мені побачив і повірив у мене. Тоді я зіграла головну роль у виставі «Сільва».
– Нині це вже легендарна вистава. І я чув від багатьох ваших шанувальників, що вони хотіли б її побачити знову.
– Господи, ми теж дуже шкодували, що «Сільву» зняли з репертуарного плану. Але кожній виставі колись настає фінал…
– То певно цей, зіграний вами, образ найдорожчий?
– Я люблю всі ролі. Але найдорожчий – циганка Аза. Вона дуже близька мені. І мабуть, вона була найскладнішою.
– Розкажіть, будь ласка, про роботу над цією роллю.
– По-перше, я сама просила режисера: «Хочу зіграти циганку Азу». Євген Васильович Курман погодився. І ця вистава ставилась на мене і на Сашу Ярошенка. По-друге, спеціально для цієї ролі композитор під мене написав пісні. Але коли почалися репетиції, я не одразу змогла зрозуміти, як грати, як розкрити цей образ. Треба було навчитись не тільки танцювати, але й ходити по-циганські. Плюс ромська мова. О, скільки тоді було сліз! Євген Васильович на мене кричав. І що він тільки не робив. Тому після кожної репетиції я приходила у гримерку і ридала. Це була роль на подолання. У ті мої двадцять два не було в мені тієї пристрасної жінки, яка з’явилася згодом. Та все ж вистава стала знаковою і любимою глядачами.
Зрозуміло, коли ми дізналися, що Олександр від нас іде, і ми грали цю виставу востаннє, я потім просто ридала. Я розуміла, що другої такої циганки Ази не буде, тому що Олеся Бушмакіна без Олександра Ярошенка – це вже не та вистава. Тому нехай вона залишиться в пам’яті глядача у такому вигляді, яка вона є.
– З ким з режисерів вам було найцікавіше працювати?
– Це дуже складне питання. Тому що кожен режисер – це особистість. У кожного є своє бачення, якісь свої «фішки» і «прибамбаси»… Дуже цікаво, але і водночас складно, було працювати з Сергієм Павлюком. Це майже вулкан, зі своїми непередбачуваними виплесками. В тому плані, що ти ось ліпиш образ і робиш фіксацію за його вказівками, а він раптом: «Ні! Робимо навпаки. Міняємо текст. Оцей уривок беремо з фіналу». Мозкова напруга, звичайно, величезна. І ти після репетиції ледь стоїш, бо вижатий, як лимон. Але згодом розумієш, що це все класно.
Євген Курман, не буду приховувати, взагалі моя любов. Та спочатку у нас були дивні відносини. Він же прийшов у театр з Києва, такий центровий, норовливий. А я ж теж така горда ходжу. Мабуть з місяць не віталися. Він дивився на мене так, наче я якась малявка. А на репетиціях: «Ти не так ходиш, не так говориш. Ти взагалі не артистка». Був період, коли я боялася ходити на роботу. І от через усе це він мене реально виховував. Таким чином він в мені виховав і відшліфував справжню артистку. Пройшов час – і Леся вже так ходить, так розмовляє, робить все, як треба. І от якось Євген Васильович і каже: «Серденько моє, Лесюнічка, балуйся». Тоді я зрозуміла, що можна видохнути.
– Розкажіть про якійсь веселий випадок з акторського життя.
– Ой, у мене їх стільки було, що важко навіть вибрати… Я дуже люблю імпровізувати на сцені. Спасибі режисеру та помрежу, що дозволяють нам це робити. Ага, ось роль Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями». Я дещо змінила на сучасний лад кілька реплік у класичному тексті. Наприклад, замість «Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або серка!» я кажу «Не то шо ваша “Аврора”!». Дві секунди пауза – і глядацький зал вибухає сміхом.
Коли Райкович з Дроздом вручили мені «медаль», я її один день носила на жакеті. Наступного дня «Зайці». Сиджу в гримерці у тому весільному платті, з лебедем на голові і думаю, що мені іще причепити. А на мене ота коробочка дивиться. Беру «медаль» і на грудь. Звісно, колеги на сцені не залишились осторонь і почали імпровізувати: «Бронзолєти… сережки… Боже, Пронічка, а що це у вас за мєдалька така? Чи справжня?». А я у відповідь: «Звичайно, справжня. Мені учора Дрозд і Райкович подарували!». Публіка була у захваті.
– Про яку роль ви мрієте? Кого хотіли б зіграти в найближчій чи в далекій перспективі ?
– Я про це не думала, тобто про роль. А мрія мого життя нещодавно збулася – це сольний концерт «Одна з нас». Вісімнадцять років я приходила до кожного директора і запитувала: «А можна мені зробити сольний концерт?». Відповідали: «Так. Можна». Але в план ніхто не ставив. Постійно щось заважало. Знаходилися якісь інші справи, важливіші. Я вже майже поховала цю ідею. І тут раптом підходить до мене Олена Горбунова і каже: «Лесю, давай зробимо твій сольний концерт». А Леся каже: «Що? Я сплю?.. Давай!». Виявилося, це набагато простіше, ніж здавалося. Мені як вокалісту простіше, у мене ж багато пісень.
– Зрозуміло. Але ж вам допомагала велика команда…
– Так. Це величезний “айсберг”, який більшою частиною ховається в глибині океану. Колеги зробили величезну роботу просто за «дякую». Я вдячна всім. Це дитяча танцювальна студія «Авангард», якою керує Марина Опря, це її чоловік Андрій Громов, який зробив увесь відеоряд. Це монтувальники Кирил Ликов та Максим Колос. Це звукорежисер Артем Колюка. Це наші славні костюмери, освітлювачі, це шваля, моя чарівна фея, котра за тиждень зшила дві такі прекрасні сукні. Це скрипалька Олена Кротова. Велика подяка за підтримку головному режисеру Антону Меженіну.
– Тепер про невеселе… Якими були ваші перші думки та емоції на початку широкомасштабної війни?
– Як і більшість, я була шокована. Можливо, навіть розгублена. Моїй Віталіні тоді ще не виповнилося і пів року. Я дуже боялася за неї. Навіть сказала їй: «Вибач мене, дитино, що я народила тебе в такий час». Мені було в душі дуже боляче. Посміхаюся їй, а всередині усе розривається від болю. «Я ж тебе народжувала для щастя, а не для того, щоб ховатися від ракет і дронів, – ось про що думала. – Не дай Боже, щось страшне трапиться і…». Ми ж з нею тільки удвох. Ні, є у мене тато, мама, брат. Але вони живуть окремо, у них своє життя.
– А думки поїхати за кордон не було?
– Ні, такої думки не було. Та й грошей на це не було… Куди їхати, кому ми там треба?.. Доня дуже маленька, не можна ризикувати її здоров’ям. Та настала мить, коли я вже втомилася боятися. У нас був чатік, де під час тривоги ми обмінювалися інформацією де хто переховується і хто як себе почуває, де підтримували один одного. І от під час чергової тривоги я там пишу: «Вже нікуди не піду. Не хочу. Я вже змирилися з тим, що якщо мені буде така доля, то нехай буде, як буде». Але, слава Богу, ми всі живі. Дякую нашим оборонцям з ЗСУ. Зараз я лягаю спати з думкою: «Наші захисники нас врятують. Все буде добре».
– Розкажіть трохи про своїх батьків.
– Мама родом з Бердичева. Через те, що дідусь був військовим, потім вони довго жили в Узбекистані. За освітою вона фізик-ядерник. Потім всі осіли у Жовтих Водах, де я і народилася. До речі, я певно пішла в бабусю. Вона в молодості гарно співала. Особливо полюбляла італійську пісню «Amore».
– А яким ви бачите майбутнє своє доньки? Ким вона може стати?
– Віталінка сама вже прямо говорить: «Мамо, я буду артисткою, як ти». Перепитую: «Ти впевнена?». Відповідає: «Так!». Вона має вже свою думку щодо всього: і як я граю, і що я кажу, і що співаю. Робить свої критичні, часом дуже кумедні зауваження. Але я завжди серйозно їй відповідаю: «Сонечко, ти ж мені покажеш, як треба?».
– Що б ви порадили тим молодим акторам, які прагнуть професійно опановувати акторську справу?
– Не бійтеся. Ідіть до нас в театр. Ми вас радо зустрінемо і навчимо всьому, що знаємо і уміємо. Бажаю вам натхнення у цій справі.
– Як ви оцінюєте ту молодь, що прийшла у театр імені Кропивницького за останні, скажімо, п’ять років?
– Я їх обожнюю всім серцем. Вони ростуть просто на очах. Як можу, я їх підтримую, підказую. Треба вчити. Мене теж так вчили. Просто деякі забувають, якими вони прийшли в театр. Я допомагаю, чим можу. Це ж класно – спілкуватися з молоддю! Вони мене люблять, а я люблю їх.
– Чого ви бажаєте і що очікуєте в новому році?
– Очікую, щоб скоріше скінчилася війна, щоб наші діти побачили новорічні феєрверки, а не ракети. Щоб спокій огорнув наші серця. А поки бажаю усім терпіння.
Проїхали