«Попереду має йти сапер»

Серед журналістів якось не заведено брати інтерв’ю у своїх колег. Та якщо він захищає всіх нас, ризикує життям, коли щодня його згадуєш, хвилюєшся, чекаєш звістки, то всі ці неписані правила – нічого не варті. Тому саме в першому новорічному номері газети й має бути розмова зі старшим сержантом, мінером Геннадієм Рибченковим, якого, сподіваюсь, читачі зі стажем добре пам’ятають як провідного оглядача «УЦ».

– Для тих, хто не знає: скільки часу ти вже в ЗСУ?

– 21 лютого буде три роки.

– Раніше ми з тобою листувалися досить часто, а тепер виникають тривалі паузи. З чим це пов’язане?

– Це тому, що я тепер по 25 днів сиджу на позиції, а там немає мобільного зв’язку, тільки по Вотсапу спілкуємося. Ми на кордоні з росією, тут глушиться все.

– Розкажи, як проходить твій день на вахті.

– Зазвичай встаємо вранці, о сьомій вже виходимо. В полях я або ставлю міни, або прокладаю дорогу для «єгози». Це колючий дріт, хлопці його ставлять, а я йду попереду, маю перевірити, щоб не було мін під ногами, і вони тільки за мною йдуть. Такий протокол, так має бути, інакше неможливо. Без сапера хлопці не виходять, не мають права навіть. Тому, це моя робота така, попереду повинен йти сапер… Або міни ставлю, буває, що по 40 на день. Раніше ми встановлювали радянські, потім дуже багато чеських, а тепер вже українського виробництва – красиві і легкі. Чеська міна важить десь 11 кілограмів, а я їх по дві тягаю, іноді з ними по кілометру бігаю. А наші, десь кілограмів із сім, такі симпатичні міни, дуже прості…

– Симпатичні… Стосовно мін це якось звучить… Гено, поставили міни, і що далі?

– Все, і назад, в бліндаж, і сидиш там, не вилазиш, тому що на той час, коли ми працюємо, вмикається РЕБ. Ми тільки з РЕБом працюємо, бо дрони – це пекло… Там взагалі вони весь час висять, і не зрозумієш, це наш чи ні. Доводиться під найближче дерево бігати, коли дрон якийсь летить, бо хто його знає, що на ньому, він може скид на тебе зробити… Дронів там взагалі просто неміряно навколо… Буває, йдеш, – о, ждун стоїть на дорозі, чекає мішень, і все – оператор піднімає його і намагається тебе вбити. Вони в основному по транспорту працюють, але можуть і тебе вбити, тому що ти сапер з міношукачем, а саперів мало, тому ти теж мішень хороша.

– І так всі 25 днів вахти?

– Так, щодня виходимо. Іноді буває, коли пекельна погода зовсім, злива якась, то просто відсидишся в бліндажі. Вибачте, пляшка та пакетик – наш туалетик, вийти неможливо: ти з входу в бліндаж піднімаєшся назовні, а над тобою щось дзижчить, і ти не знаєш, це наш дрон чи ворожий…

– А з харчуванням як протягом 25 днів?

– Нормально. Ой, там харчів… Привозять же. Головне, що періодично, серед ночі треба виходити, – прийняти посилку. Завозять або міни, або колючку, і зрозуміло, що їжу, воду, і запаси там різні… Я на тушонку дивитися вже не можу просто.

– Розкажи про побратимів.

– Нас, саперів, дуже мало на бригаду. Мій товариш, псевдо Херсон, Андрюха, ми з ним працюємо зазвичай в парі.

– Ну, сподіваюся, там не всі журналісти…

– Та ні (сміється), я один такий. Ось Херсон, хороший хлопець, ви здогадалися, з якого він міста родом. Він навіть під окупацією трохи був. Ще Нірвана. Чувак дуже непоганий. Він з Донбасу, з Мар’їнки. Його будинок розгромлено. Він у відпустку в Київ їздив і в Одесу. Йому просто нікуди їхати. Це мені – у Кропивницький. А у нього… у нього немає дому.

– А хто вас контролює на вахті?

– Ніхто. Ну а як там проконтролюєш? Це чисте поле, посадка поруч. Ми там самі по собі. Ну, зв’язок, зрозуміло, радіо, тому що треба ж доповідати щогодини про ситуацію. А буває, коли тривожно, то кожні 20 хвилин доповідь. Про небо доповідаємо, літає щось чи ні… А так, ну як нас проконтролюєш? Який офіцер приїде туди, там трошки страшно, там вбивають.

– Є у мене таке запитання, дилетантське. Ви ставите міни, розтягуєте колючку. Як вважаєш, чи зупинять вони просування орків, якщо ті вирішать наступати на вашій ділянці?

– Ні, але якщо буде техніка йти, то вони пригальмують. Побачать міни, зрозуміло, вони зупиняться, вони ж не ідіоти. Це як мінімум загальмує їх на якийсь час, відфіксується ця ситуація, і по них можна буде валити. Він навіть якщо на хвилину зупиниться, статична мішень – це краще, ніж рухома. І відразу налетять наші дрони і міномети і почнуть по них працювати. Так що це працює.

– Скажи, як на твоїх очах змінюється війна? Згадай, як було на початку, як тепер.

– Ну, початок це, коли я був на Донбасі, Кліщіївка, Бахмут, там ще були стрілецькі бої. Сидиш в окопі, в активній обороні, а по нас гатять міномети і арта. Зараз цього взагалі майже немає, зараз тільки дрони, і у ворога, і у нас… Вони нас вираховують. Ворожий «мавік» висить, він цинкує десь в радіусі кілометра півтора. Головне – не рухатися, бажано під якийсь кущик, дерево сховатись… Там програми так прописані – вони на рух реагують. А якщо ти прикинувся грибочком, він тебе швидше за все не помітить.

– Гено, ще одне дурне запитання: чи можна взагалі якось звикнути до постійної небезпеки?

– Так, я вже загалом давно звик… Ми там вже фаталісти всі.

– Скажи, а ви там на ЛБЗ (лінія бойового зіткнення) чекаєте якогось перемир’я чи взагалі не думаєте про це?

– Там взагалі про це не думаєш. Просто рахуєш дні, щоб дожити до ротації. Все. Це єдине, що тебе хвилює. Ну, зрозуміло, ще як поставити міни і колючку. Коротше, завдання треба виконати… Найбільше думаєш про те, щоб помитися. Ну, уявляєте – 25 днів жити під землею з мишами… Окопні свічки смердять страшно. У тебе одна думка, щоб тебе вивезли на ротацію і щоб потрапити в цивілізацію. Вивозять нас в селище вночі, ротація завжди вночі. А зранку – душ і пральня. Прання коштує 200 гривень, душ – 100. І все, ти помився, і ти щасливий.

– Черговий Новий рік знову зустрічатимеш на фронті.

– Ну так, буду прямо на позиціях…

– Ви з хлопцями там навряд шампанське відкриєте, це зрозуміло, але якось Новий рік зустрінете. Скажи свій новорічний тост. Думаю, його буде кому підтримати серед колег, друзів і твоїх читачів.

– У мене простий тост: бажаю, щоб нарешті встановили термін служби. Я свої три роки відвоював – все, відпустіть мене, призивайте інших. Я ж бачив у відпустці – є кого призивати. Мій тост – про те, щоб був чітко визначений термін служби.

– Дякую, друже.