«Тихо, з мамою говорю»

Гайворонець Богдан Рудий уклав контракт із Збройними силами 2021 року. Брав участь у бойових діях на Луганщині, відзначений медалями «Ветеран війни», «За оборону країни». Коли росіяни вдалися до повномасштабної агресії, воював на бахмутському, куп’янському напрямках – мінометником, оператором дронів. Де б не був – не забував зателефонувати чи написати мамі. Загинув двадцятитрирічним 12 січня 2025 року, повертаючись з позиції під Вовчанськом. Поховали з почестями в Гайвороні.

Бодя, Бодик. Так називає сина Тамара Анатоліївна. Розмовляємо з нею телефоном напередодні річниці загибелі Богдана.

– Приїхали родичі пом’янути нашого Бодика. Поряд ось – моя сестра молодша, Вікторія. Десятого числа обід робитимемо, а зранку підемо до могили.

Прошу передусім розповісти про синове дитинство.

– Бодя народився у моєму першому шлюбі. Тоді ми в Голованівську мешкали. Я – на двох роботах, і ростити Бодика дуже допомогла свекруха, Людмила Іванівна. Ми й тепер з нею в хороших стосунках. Яким, питаєте, вдався Бодя? Добрий, хоч, бувало, й бешкетував – хлопець же. Компанійський. Коли інші діти сварилися, намагався помирити, в мене вдався. Синульці сім років було, коли в Гайворон перебралися. У другому шлюбі в мене народилася дівчинка, Настя. Бодя її повсюди за собою тягав. Настя каже, що навчилася ходити швидко завдяки братові. У них чудові стосунки. Після дев’яти класів школи Бодик вступив в аграрний ліцей у Гайвороні. Вивчився на тракториста.

– Пишуть, що Богдан юнаком захопився спортом. Футболом, напевно?

– Ні. Тяжким спортом. Штанги, гирі. А як прийде з тренування, допоможе господарстві.

– З ким дружив?

– Приятелював з багатьма. З найближчих друзів – Богдан, Діма, Назар, Віка, Софія. Движкували, як тепер каже молодь.

Сильно допізна не затримувався. Казав друзям: «Іду додому, мама переживає». Він й з війни коли дзвонив мені, просив своїх хлопців: «Тихо, з мамою говорю». Я це чула, було приємно.

– Мабуть, вам не дуже сподобалася його ідея стати професійним військовим у такий тривожний час.

– А яка мама захоче, щоб дитина на війну пішла? Відмовляла його, та марно. Уклав контракт. Підготовку проходив на полігоні «Широкий Лан» в Миколаївській області. Звідти їх на Луганщину відправили. Брав участь у боях, нагороджений медалями. Розповідав мені, як у Сєвєродонецьку на них, військових, з балконів плювали. «Нас тут не поважають», – сказав.

– Богдан змінився у війську?

– Різко подорослішав. Як і всі, хто армії, візьміть будь-кого. Борідку запустив. Хотів мати велику бороду, а воно не росло.

Перед Новим 2022 роком Бодю відпустили додому. Нагодувала, викупала, постригла, випрала речі. Провела на фронт. З Харкова до своїх хлопців він добирався пішки «сепарськими» полями. Навмання ішов. О четвертій ночі написав мені: «Ура, мамо, своїх знайшов».

– Звісно, пам’ятаєте початок великої війни.

– Пам’ятаю. Бодя на Луганщині був. Зателефонував: «Мамо, спали мої військові речі. Не дай Боже, прийдуть вони. Щоб не дізналися, що твій – син військовий». Я не стала палити.

Бодя в найгарячіших точках був. Борівське, Тошківка, Новотошківка. Дзвонив мені, писав. Кожного ранку писав: «Ку», таке його привітання. Спочатку мінометником воював, потім вивчився керувати БПЛА, це йому подобалося і вдавалося. Розумник. Умів дрон вести сільськими вулицями на висоті метр від землі, щоб розвідати обстановку. А якось Бодя показав мені по відео подвір’я, де розташовувався зі своїм підрозділом, після обстрілу. Літало пір’я з подушок, які хлопці хотіли просушити надворі. 23 року їх вивели на Донеччину. Бодика там поранило в спину.

– Про це син вам повідомив, мабуть, з госпіталю.

– Ні, в госпіталь його не поклали. Але згодом стався забій нирок, виникло ускладнення, і Бодю відпустили ненадовго додому.

– Змарнілий приїхав?

– Так.

– Чим частували сина, коли приїздив з війни?

– Бодик любив мамин зелений борщ і мамині голубці. Готувала, частувала. Одного разу сюрприз мені зробив. Я ще спала, аж Бодя дзвонить: «Вийди надвір, мій друг до тебе прийшов, щось приніс». Вийшла – синуля стоїть.

31 січня 2024 року, у мій день народження, замовив для мене букет троянд і мій улюблений торт. Приїхати додому не зміг. Настя вручила букет і торт. 2025 року Бодя збирався приїхати на мій день народження. Хлопців своїх пропускав поперед, щоб на мій народження приїхати додому. Але не судилося.

– Коли ви поспілкувалися востаннє? Про що говорили?

– Завжди говорили на буденні теми. А останнє повідомлення мені переслав 12 січня о п’ятій тридцять п’ять. «Ку», – написав. Я сердечко поставила. А через кілька годин – повідомлення від командира. Прочитала, і все поплило перед очима… Поховали в Гайвороні, на Алеї Героїв. Там уже сорок сім чи сорок вісім наших героїв лежать. Це – крім тих, яких у селах поховано.

– На похорон приїздили військові?

– Дякую їм, приїздили. Мама привезла мені гостинці, то я їх хлопцям віддала. Про Бодю говорили. Усі кажуть: Бодя – хороша людина. Командир його поважав.

Спілкуюся з хлопцями, з якими воював Бодя. Коли оголошуються збори на дрони, на РЕБи, допомагаю. Не можу звикнути, що Боді немає. Дивлюся фото, відео і не вірю. Рік уже минув, а до тями не можу прийти. Могилу провідую. У теплу пору – частіше: відробила на роботі чотири дні, сіла на мопед і поїхала. Кладу цукерки, троянди. Кажу: «Ти мені дарував троянди…» Поговорю, і легше стає.