За землю, за гроші…

22:49
0
410
views

9 червня у Кіровоградському прес-клубі реформ відбувся черговий «круглий стіл» на тему «Формування ринку землі в Україні. Міфи та реальність», модератором на якому був директор департаменту агропромислового розвитку Кіровоградської ОДА Сергій Коренюк. На відміну від попередніх заходів інших аграріїв на тему земельної реформи, які виступали категорично проти продажу землі, майже всі учасники цього зібрання – за впровадження механізму продажу землі, правда, з деякими уточненнями та зауваженнями.

Зрозуміло, що влада підтримує концепцію, яку в обласному центрі не так давно озвучив прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, – землю таки потрібно продавати, але лише громадянам України і не більше 200 гектарів в одні руки. Офіційна позиція, викладена у матеріалах для журналістів: впровадження ринку землі дозволить активізувати сектор самозайнятого населення за рахунок зростання кількості «професійних товаровиробників», що спричинить створення нових робочих місць та розвиток сільських територій «завдяки трансформації агропромислового комплексу до сприяння розвитку малого фермерства й малого бізнесу на селі, де наразі домінують агрохолдінги» – кінець цитати. І вже ця сентенція змушує задуматися про справжню мету впровадження ринку землі.

Малоймовірно, що у нас знайдеться багато охочих безробітних придбати сотню-другу гектарів земельки для організації «самозайнятого професійного товаровиробництва якісної продукції», які до того ж поставлять на коліна агрохолдинги. Скоріше навпаки – це агрохолдинги якось залучать власників двохсотгектарних паїв для фізичного і юридичного володіння земельними ділянками. Якось – скуплять ці землі в нинішніх власників паїв чи їхніх спадкоємців, чим значно спростять процес оренди і розрахунків за землю. Хтось із власників паїв опиниться у виграші, правда, кажуть, що насправді наша земля теж коштує десятки тисяч, і якщо потерпіти, то можна буде отримати справжню ціну. Ці розмови ведуться уже не один десяток років, і земля таки росте в ціні, але все більше охочих продати її за кілька десятків тисяч гривень зараз, бо журавля в небі можна й не дочекатися.

Сільські голови, які брали участь в дискусії, говорили, що ринок начебто і потрібен, але краще дати громадам право розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, що в умовах нинішньої ідеології ринку землі виглядає не зовсім логічно: як розпоряджатися, якщо це буде куплена земля? З іншого боку, вони кажуть, що масив одноосібників, які використовують свої паї як підсобні господарства, ніяк не сприяє наповненню бюджету, тому тягар  утримання інфраструктури села несуть якраз великі господарства. Дійсно, поки далекі від села міські мешканці обговорюють хід земельної реформи, в Україні з’явився достатньо солідний прошарок майже підпільних фермерів, власників одного-двох паїв, які знайшли механізм обробітку своїх гектарів і отримують з цього непоганий зиск. Принаймні отримують за вирощений урожай набагато більше, ніж за зданий в оренду пай. Ця категорія населення закриває свої проблеми, а держава залишається практично ні з чим, бо не отримує повною мірою податків за використання землі. Справу могла би вирішити обов’язкова й однакова плата за гектар, але у нас скоріше обкладуть непідйомним податком одноосібників, ніж введуть повну звітність за використання всієї землі у великих господарствах.

Учасники круглого столу наголошували, що в такому вигляді, без наведення ладу в сфері земельних відносин і власності, запроваджувати ринок землі не можна – і з ними важко не погодитись. Але ще більше від ринку землі застерігають результати сільськогосподарських реформ, які проводяться в Україні ось уже майже чверть сторіччя! Складається враження, що ми реформуємо село, але не бачимо кінцевої мети реформування. За логікою, кожен етап реформи повинен позитивно впливати на розвиток села і сільськогосподарського сектору економіки, а фактично – все з точністю до навпаки.

Візьмемо навіть дані від організаторів круглого столу: 87% молоді залишають села, кількість сільського населення Кіровоградщини за 10 останніх років скоротилася на 50 тисяч – до 359 тисяч осіб! Читач сам зможе розрахувати настання кінця українського села з такими реформами. Постійно скорочується і поголів’я ВРХ, що видно навіть на околицях обласного центру: ще кілька років тому на Завадівці було стадо в кілька десятків корів, торік – не більше десятка, а в нинішньому – жодна корова не пасеться на березі Інгулу. І це не статистика, а сумна реальність.

Дуже чітко результати реформування українського села видно в навколишніх селах. Днями довелося проїхати Нововолодимирівкою Кіровоградського району (практично околиця Аджамки). Покинуті дворища… При цьому ми знаємо рівень доходів зернотрейдерів і обсяги продажу зерна, вирощеного на землях цього та інших сіл, що невпинно гинуть. Бачимо і рівень забезпечення продовольством, який за роки Незалежності змінився до невпізнання в якісно і кількісно кращий бік. Однак на селі в цілому це позитивно не відбивається.

Виходить, що ділити вже нічого, залишилася тільки земля, і боротьба йде не за збереження українського села, а за контроль над головним ресурсом країни.

Впровадження ринку землі як чергового етапу проведення реформи на селі ні до чого хорошого не призведе. Більше того, село просто зникне, а на місці кількасотенних населених пунктів чи громад залишаться в кращому випадку по кілька будинків, чиїм власникам пощастить працювати в аграрному комплексі, чи як він там буде називатися.

Якщо стоятиме завдання зберегти або навіть відродити село, то потрібно розпочинати не з останнього переділу землі, а з побудови там реальних, а не міфічних об’єктів малого і середнього бізнесу, тобто малих виробництв всього того, що ми зараз купуємо в Китаї. Бо, знищивши колгоспи як неефективну модель виробництва, яка потребувала постійних дотацій, ми нічого навзамін так і не створили. Просто забирали землю в одних, потім – в інших, тепер – у третіх…

Сергій Полулях, спеціально для «УЦ»

Сергій Полулях

Сергій Полулях

Начальник відділу ЗГ та ЗМІ Інгульської шахти, журналіст.