«Є концерти, на які люди ходять за культурою, а є – на які за шоу»

14:45
0
366
views

У рамках свого ювілейного туру Кропивницький уже вчетверте відвідав відомий український секстет «Піккардійська терція». За час свого існування піккардійці створили немало якісного авторського продукту та переспівів світових хітів, об’їздили півсвіту – від Європи до Америки. 15 альбомів, 12 мов, тисячі підкорених сердець.

Зал кіровоградської філармонії не був заповнений так, як його заповнюють, коли приїздять Вінник, Полякова, «Квартал» – сісти ще було де. Але та публіка, яка прийшла, чітко знала, куди вона прийшла й за чим. Люди підспівували улюблені пісні дослівно, сміялись (особливо під час епатажних хореографічних етюдів невгамовного Ярослава Нудика) та просто відпочивали душею. Як упродовж тривалого часу зберігати свою унікальність та утримувати увагу шанувальників, «УЦ» в ексклюзивному інтерв’ю розповів художній керівник колективу Володимир Якимець.

– Фантастика – чверть століття шість чоловіків тримаються разом. Розпадаються дуети, тріо, десь губляться виконавці-солісти. Що вас тримає докупи? У чому секрет?

(Сміється. – Авт.) Пожартую – дітей шкода. Ми мали мету. Ми ж десять років фактично билися головою об стінку – ми не мали великої популярності, нам пощастило, що це був початок дев’яностих, коли все українське забиралося з руками й ногами. Нам казали – записуйте хоч щотижня пісню, навіть якщо буде не дуже добра – ми її все одно заберемо. Так було десь до 1999-2000-го років. Ми тоді заробляли по 5 доларів за сольний концерт півтори години. Це не були дуже великі гроші, але ми знали, що нам це подобається. І, знаєте, жодної хвилини не шкодуєш за тим. Тому що от зараз нам 25 років. Є 15-й альбом. Нема бажання розпастися. Десь більше народу – десь менше приходить на наші концерти, але вони приходять. У когось в залі взагалі по 5-10 чоловік. Це теж факт. Я завжди говорю: могло бути краще, але слава богу, що не гірше.

– Здається, що вас малувато на телебаченні. Чому?

– Ми би з радістю. Але проблема в тому, що, наприклад, у нас є дуже багато відзнятих концертів. Я точно знаю, що беруть на супутники дуже багато, «Інтер+» бере. Це показують в цілому світі, але не в Україні – лише частково десь там в регіонах. На 20 років до Дня незалежності показали нас на «Еспресо». А стосовно кліпів, то я вам скажу, що кліпи знімати набагато дешевше, ніж потім їх транслювати по телебаченню. Але часто час доводить, що далеко не всі, кого щодня транслюють по телебаченню, мають можливість збирати більші зали по гастролях, ніж ті, кого взагалі не показують по телевізору, які більше концертують і до яких люди приходять вже не перший рік.

– Чому у вашій концертній діяльності акцент на українській музиці? Це вимога часу чи ваші внутрішні львівські переконання?

– А хіба в нас щось помінялося? В нас так було 25 років.

– Але здається, що світової класики поменшало.

– Просто був період, коли ми з нею об’їхали багато – і в кожній програмі і «Єлисейські поля» Джо Дассена були, і Sole mio, і т. д. She’s Got It до цих пір присутня, бо це такі хіти, на які люди реагують. Але, знаєте, не можна кожного року приїжджати з тим самим матеріалом – слава богу, є на що міняти, є щось новеньке.

– Зараз люди масово повертаються до всього українського. Ваш глядач/слухач змінився, його побільшало, він став трохи іншим?

– Не забувайте, що попри те, що люди почали дійсно масово переходити на українську мову, відвідувати концерти українських виконавців, в Україні економічна ситуація настала ще гірша від попереднього часу. Тому навіть не всі ті, які раніше мали можливість прийти на концерти, зараз приходять. Так що публіка кожного року буде мінятись. Навіть ті, хто з нами починав ходити на наші перші концерти 25 років тому, - то їм зараз можете уявити скільки. Хтось має дітей, хтось, може, вже й внуків – так що публіка міняється. Але вона залишається від маленьких до людей такого досить дорослого віку, за що ми в принципі й дякуємо.

– Ось ви в мене з язика просто зірвали наступне питання. Дійсно є мова про те, що в людей мало можливостей, щоб ходити до театрів-філармоній і т. д. Але, як показує практика, Оля Полякова – аншлаг. Той же «Вечірній квартал» – аншлаг. Квитки на них дорогі, навіть дуже – майже півмінімалки. З чим ви це пов’язуєте?

– Я не бачу в цьому нічого особливого. У кожній країні світу є концерти, на які люди ходять за культурою, а є – на які за шоу. Але кожна людина мусить мати своє. Через те я вже скільки років говорю про це в інтерв’ю – не тільки від артистів це залежить. Є ж дуже багато того всього. Але кожна людина собі сама вибирає.

– Ваша творчість не передбачає фанери як такої. Бачу з афіш, що у вас дуже щільний графік – майже щодня нове місто. Чи є у вас якісь секретики – як не видихнутись (типу там стереотипних речей на кшталт сирих яєць натщесерце чи коньяку)?

– По-перше, це дійсно стереотипи. По-друге, коньяк помагає тільки перших 10 хвилин, а потім стає ще гірше на сцені – не в плані алкоголю, а в плані власне горла, воно потім ще гірше звучить. Це в кожного індивідуальне. Для басів одне, для тенорів інше. Треба просто вийти, зробити свою роботу, сісти в бус – і все. Ми самі собі вибрали таку стезю. Можна, звичайно, відмінити концерт, коли є якась там жахлива ситуація. Хоча ми виходили на сцену – Славко з температурою 39, а Роман – з двома поламаними руками. І нічого – концерт відбувся.

– Пісня-доля для вашого гурту чи якийсь доленосний випадок.

– Розумієте – пісні виділяти артисту не можна. Якщо він якісь пісні виділяє – значить, інші просто не любить. Тоді нема чого їх виконувати на концертах. Питатись про якусь найкращу пісню в колективі теж не можна, бо тоді вже можна казати, що все – вже 25 років, можна закриватись. Далі краще не напишеш. Знаєте, усі 25 років це є один великий момент. Я дякую долі, що колектив себе почуває на 5 років, а не на 25. То дай Бог. Може, ми ще через 25 років вийдемо такі вже з паличками, станемо й скажемо: «Ми колись тут теж співали» (сміється. – Авт.). А там подивимось, як піде.

Фото Олега Шрамка, «УЦ».

Марія Ларченко

Марія Ларченко

Журналіст «УЦ».