«Життя в Шанхаї – наче в ХХІІ столітті»

14:16
1
1988
views

Якось, вчергове зайшовши до галереї «Єлисаветград», я зустріла там віце-секретаря українсько-китайського центру обміну культур (центри знаходяться в Києві та Шанхаї). Цю поважну особу звати Марина Пилипишина, їй 26, і вона вже встигла об’їздити пів земної кулі, вивчити китайську та підкорити Китай. Про Піднебесну сьогодні, про її стиль, побут, традиції, кухню, моду й багато іншого – далі в матеріалі.

  – Марино, розкажи трохи про діяльність вашого центру та про те, як ви опинились у галереї «Єлисаветград».

– Ми займаємось всім, що стосується мистецтва, навчання, просування будь-яких культурних акцій. Наприклад, зараз центр підписує між містами України та Китаю угоду про те, що це – міста-побратими. Таким чином через бізнес і владу між собою познайомляться культурні амбасадори. Інший напрямок роботи пов’язаний з мистецтвом, з проведенням виставок українських художників, які живуть у Китаї, і китайських художників з України. І третій напрямок – кіновиробництво. Працюємо над проведенням в Україні кінофестивалів.

Нещодавно ми провели виставку понад 70 дитячих робіт конкурсу «Щаслива дитина – квітуча Україна» у Китаї. Виставка пройшла досить успішно, завдяки Миколі Цуканову китайці вперше побачили, як малюють українські діти. Далі консул України в Шанхаї Дмитро Георгійович Пономаренко надіслав ці дитячі роботи на міжнародний конкурс, і вони здобули там призові місця. Коли дитина перемагає й отримує сертифікати англійською та китайською мовами, це надає їй великий поштовх працювати й надалі. Я не очікувала, що з цього проекту може вирости така дружба. Взагалі-то я – з Кропивницького. Тут народилась, навчалась у 6-й школі.

  – А як ти з Кропивницького до Китаю потрапила?

– Це довга історія. Мій тато, коли вперше поїхав у Париж, вирішив, що його діти будуть знати французьку мову. Тому нас з братом без зайвих сумнівів віддали до «французької» шостої школи. Там ми з першого класу постійно вивчали французьку. Готували нас дуже сильно. Подружжя Чеховських – Віктор Олексійович та Валентина Михайлівна – надавало учням таку потужну базу знань, що багато наших перемагали в конкурсах. У мене було третє місце по Україні на олімпіаді з французької мови та третє місце в Малій академії наук (перемогла робота, яку ми писали саме з Чеховськими). За рік до того, як вступати до університету, я поїхала в Європу. Це був подарунок від батьків. Думаю, це найкращий вклад – показувати дітям світ (у Китаї, наприклад, навіть є така телепрограма «Куди поїхав тато», в якій показують, як діти подорожують з батьком). Тодішній мій тур проходив через Польщу, Чехію, Німеччину, Францію, Люксембург і Бельгію. Подорож пройшла доволі швидко. Але я встигла тоді зрозуміти, куди хочу рухатись. У Франції ми відвідали Париж і Етрета. Мене тоді дуже вразило, як можна завдяки знанню мови переміщатися з однієї культурної площини в абсолютно іншу. Після того як я побувала в Азії, в Європі, у мене виникла ідея як можна більше заохочувати наших дітей, добирати їм спеціальні програми для подорожей. Після мандрів їхнє мислення буде інакшим. Тому що, коли бачиш інше мистецтво, іншу архітектуру, у тебе відкривається інший погляд на світ. В Європі дітей одразу вчать мислити глобально, дивитися на світ як на свою сім’ю. Після тієї мандрівки якраз перед вступом до університету я познайомилася з китаїстом (моїм другом та наставником) Сергієм Замуруєвим. Коли він показав мені, як набирати ієрогліфи, як писати їх, я серйозно зацікавилася китайською мовою. Мене завжди тягнуло на Схід – та література й мистецтво дуже подобаються.

Так я вступила на перший курс до Київського національного лінгвістичного університету. Там можна обирати фах філолога або перекладача. Іноземним мовам навчають на такому рівні, що студент одразу може працювати.

  – Як тобі давалося вивчення китайської?

– Складність у тому, що китайська тональна: від тону, яким ти вимовляєш склад, залежить зміст сказаного. Тобто потрібно знати ієрогліф, його вимову, написання, який тон і як читається. Відсутність алфавіту – ще одна особливість, яка відрізняє китайську від усіх інших мов. Тому, наприклад, коли «корейці» на моєму потоці вчили по 800 слів на день, ми просто постійно повторювали одні й ті самі ієрогліфи, постійно вчили, як писати їх, як читати. У китайській – особливий порядок слів. Так само, як, знаєте, німці чекають, поки скажуть nein в кінці, китайці чекають складнопідрядне речення, а потім починають його перекладати з кінця. Тому для мене будь-які китаїсти – це просто неймовірні люди, тому що швидкість мислення, яка в них повинна бути при перекладі з китайської на українську чи з української на китайську, у чомусь прирівнюється до швидкості комп’ютера,

Згодом я почала навчатись ще й в Інституті Конфуція. Це – міжнародна організація, яка сприяє вивченню китайської мови та культури. На даний момент в Україні їх існує вже близько десятка. Це – не просто мовні центри, у них відповідають саме за те, щоб люди вчили і мову, і культуру, і щоб відбувався обмін студентами. Тобто будь-хто може почати вивчати китайську мову – не потрібно бути студентом. Ти можеш сам прийти, заплатити за курси та вивчити китайську мову. Інститут Конфуція хороший тим, що в ньому є безкоштовні програми, за якими можна по обміну поїхати навчатись у Китай від місяця до року.

  – Який має бути рівень знання китайської, щоб можна було їхати за кордон?

– Всього є шість рівнів акредитації. Для того, щоб подаватися на поїздку, потрібно здати четвертий. Китайська мова – найскладніша. Скільки знатимеш ієрогліфів – настільки зможеш говорити. Всього їх 80000. Для того, щоб спілкуватись у побуті, вистачить, звичайно, рівня дитини – 3-4 тисячі ієрогліфів.

  – А ти скільки знаєш?

– Я не знаю. Я здала китайську на найвищий шостий рівень. Це було п’ять років тому. Мені дуже допомогло у вивченні мови те, що в мене були хороші друзі-китайці. Ми з першого курсу постійно спілкувалися. Якби було просто навчання в університеті, де ти сам собі, не було б того поштовху й такого рівня. Завдання кожної людини, яка хоче освоїти мову,– просто бути в середовищі. За допомогою Інституту Конфуція я отримала стипендію на рік навчання в одному з найкращих університетів Китаю – Чжецзянському університеті. Він входить в топ-3 вишів Китаю. Під час навчання я зрозуміла, що місто Ханчжоу – одне з найпрекрасніших у Китаї. Місто-сад можна сказати – там озеро Сіху, гори, чайні плантації. Саме місто невеличке, звідти 3 години машиною до Шанхаю або 50 хвилин швидкісним потягом. Часто Ханчжоу називають «садом Шанхаю», сюди люблять приїжджати на вихідні, щоб побути біля озера, сходити на чайні плантації, погуляти на природі. Парки там одні з найкрасивіших, які тільки можна уявити. Ханчжоу – також і мистецький центр Китаю, там знаходиться Академія мистецтв. Прийнято вважати, що вся еліта художників або в Пекіні, або в Ханчжоу. Я провела там прекрасний рік навчання, після цього повернулась до Києва закінчувати бакалаврат (тобто перервалась після третього курсу на один рік навчання в Китаї й потім уже 4-й курс закінчила в Києві).

  – Чи працювала ти паралельно з навчанням?

– Звичайно, ти постійно працюєш, шукаєш різні можливості, як використати мову. Я працювала вже з другого курсу.

  – Тобто фактично ти вивчила китайську за два роки?

– Ну ні. Я так не можу сказати. «Вивчити» і «китайська мова» – так не можна говорити. Ти вчиш її все життя. Для того, щоб мінімальну базу освоїти, потрібно хоча би три роки. У кожного просто різне сприйняття. Там складність ще в тому, що це і візуальна мова, і аудіо. Тобто потрібно візуально запам’ятовувати багато. У найскладнішого ієрогліфа може бути по 52 риски. А ще є порядок їх нанесення.

  – Що ж було вже після четвертого курсу?

– Я отримала стипендію китайського уряду на навчання в магістратурі в Шанхаї. У бізнес-школі при Східно-китайському університеті я обрала спеціалізацію «Маркетинг». Маючи підготовку «Філологія. Китайська мова», я вирішила дізнатись більше й повчитись ще в бізнес-школі. Там моїми однокласниками були китайці (іноземців на потоці разом зі мною було всього троє), тому в нас все було китайською. Предмети, які доводилось здавати китайською (менеджмент, фінансове управління та інші), були самі по собі складні – їх нелегко здавати й українською. У Шанхаї життя було насичене й цікаве – чотири роки пролетіли дуже швидко.

  – У них що, магістратура чотири роки?

– Так, три-чотири. Китайці закінчують навчання в 25-26 років. Чотири курси вчаться на бакалавра, а після цього – три роки магістратури. Термін ще залежить від того, ким хочеш стати. Крім того, у Китаї є така тенденція: щоб бути успішним – треба бути PhD (науковий ступінь у більшості країн світу, зокрема в Україні, який запровадили з липня 2016 року замість наукового ступеня кандидат наук. Доктор філософії – це освітній і водночас перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра.Авт.). Китайці переконані: якщо ти – PhD, у тебе буде вища зарплата й, відповідно, соціальний статус. Тому дуже багато китайців їдуть за кордон навчатись на PhD. Тобто в 25 закінчують магістратуру та їдуть ще на чотири роки в Америку або до Європи – куди зможуть. Наприклад, зараз в Америці 300 тисяч китайців навчаються. І вони в цьому зробили великий ривок прямісінько на моїх очах. За твою магістратуру ти на півроку обов’язково повинен поїхати за кордон. Держава спонсорує твою поїздку за кордон, щоб ти півроку понавчався та постажувався в іншій країні. Якщо в тебе не було такого стажування – тобі можуть не видати диплом. Це – як одна з великих змін. Уявіть, якби в нас, щоб видати диплом, вимагали поїхати за кордон. Для такого навчання потрібні дуже великі інвестиції, але китайці з цим справляються. У них дуже велика конкуренція – наша молодь навіть не уявляє, яка. Там кожен просто бореться за місце під сонцем. У Китаї чоловік не може одружитись, якщо в нього немає квартири й машини. А квартира або машина може коштувати мільйон юанів.

  – Оце такі запити на шлюбному ринку?

– Китаянки дуже прагматичні – вони не хочуть виходити за когось біднішого за себе. У них головна вимога до сім’ї полягає в тому, що чоловік повинен бути матеріально забезпечений. Китаянок набагато менше, ніж китайців, тому вони мають шанс обирати.

  – А ти сама хочеш заміж за китайця? Можеш припустити таку перспективу?

– Ну ні. Це інша ментальність. Ти можеш мати такий шлюб, але при цьому поступитись доведеться дуже багато в чому.

  – Чим вони тобі подобаються, а чим – ні?

– Українських чоловіків порівняти й китайських? (Сміється.) Китайці відомі насамперед тим, що вони дуже хазяйновиті та дуже сімейні. Тим жінкам, яким подобається, щоб все було в сім’ю, підходить такий варіант. Це такий ідеал. Багато в чому вони ідеальні. Хоча є різниця між північчю та півднем Китаю. На півдні жінки або на рівні з чоловіками, або в чомусь навіть матріархат проявляють, наприклад, в Шанхаї. Вони можуть управляти фінансами в сім’ї, демонструвати свій статус. На півночі шлюби більш традиційні, патріархальні. У китайському суспільстві із цим зараз також великі зміни, тому що жінки починають завойовувати керівні посади й ролі. І якщо раніше кар’єра жінки залежала багато в чому від її вроди, зараз поступово вони починають виборювати своє місце на політиці гендерної рівності. Мовляв, ми можемо також управляти, як чоловіки, ми можемо бути власницями інвестиційних фондів. Моя знайома в Шанхаї в свої 25 років займається інвестиційними фондами в Шанхаї та Нью-Йорку. Тобто в Китаї жінки часто можуть проявляти себе в «нежіночому» бізнесі.

  – А до чого доведеться звикати, якщо хтось із читачів таки захоче одружитись з китайцем або китаянкою?

– Дуже багато іноземців хочуть одружитись з китаянкою, тому що вбачають, що вона менш феміністична, ніж західні жінки. І в цьому вони дуже помиляються. Насправді доведеться повністю слухати те, що скаже китайська жінка. Є така приказка навіть: ти одружуєшся не з китаянкою, а з її сім’єю. Сім’я буде багато в чому контролювати ваше життя. Ти повинен розуміти, що ти одружуєшся не з жінкою, а що ти цілу родину береш на себе. Крім того, почнемо говорити про таке питання, як старіння нації. Чому, наприклад, зараз дозволили мати двох дітей? Був же закон, згідно з яким можна було мати лише одну дитину, а вже за другу – штраф. Так намагались контролювати народжуваність. Зараз, через декілька десятків років, може бути так, що половина нації Китаю буде похилого віку. То хто буде працювати?

Старіння нації – це дуже велика проблема. Якщо ми поїдемо з вами у великі міста, ми побачимо дуже багато молодих людей. Але, якщо ви поїдете в глибинку, то побачите, що там буде в основному похиле населення. Тому що вся молодь відтікає у великі міста й там заробляє. У цей час їхні діти можуть знаходитись на вихованні у бабусь і дідусів. Є велика проблема в нестачі молодого населення, тому дозволили мати двох дітей.

– Порівняй сам навчальний процес в Україні та в Китаї.

– Там дуже велика повага до вчителів, і авторитет вчителя просто непохитний. Мені дуже подобається навчання в Китаї тим, що є доступ до всесвітніх матеріалів. Коли пишеш наукову роботу, ти повинен мати безкоштовний доступ до будь-яких публікацій наукових робіт. Китайські університети цим забезпечують. У тебе є доступ до будь-якої бази даних інститутів світу. Тобі потрібно скачати, наприклад, для своєї наукової роботи останнє дослідження. Люди, які не мають доступу, повинні платити за скачування наукових робіт. В університеті є неймовірна можливість дивитися все необхідне безкоштовно. Багато можна про навчання говорити, але якщо коротко, то треба розуміти, що це – абсолютно інша планета. Те, до чого ми звикли в Україні, у Китаї не пройде.

– Хабарництво?

– Ні. Особливо, якщо ти іноземець.

– Тобто «своїм» і там можна «порєшать»?

– Не знаю. Я з таким там не стикалась.

– Чим ще там займалась, окрім того, що вчилась і безкінечно виписувала ієрогліфи?

– Дуже багато подорожувала. Життя в Шанхаї доволі інтенсивне. Постійно в тебе є можливість спілкуватись не тільки з китайським світом, а й з людьми з усього світу. Можна знайти друзів, бізнес-партнерів, втілити будь-які ідеї. У Шанхаї зараз дуже-дуже розвивається стартап-середовище. Є «американська мрія», а є «китайська». Як заохотити населення краще працювати? Дати якусь ідею. Ця ідея полягає в тому, що успіху можна досягнути у великому місті. Тому до Шанхаю з усього Китаю приїжджають дуже талановиті й дуже пробивні люди. Місцевого населення орієнтовно 13 мільйонів. Це шанхайці, які вже чогось досягли й можуть відправляти своїх дітей на навчання за кордон. Звичайна ситуація – ти їдеш, скажімо, у таксі, говориш з таксистами – вони дуже відкриті люди. Шанхаєць або шанхаянка працює в таксі, при цьому в нього/неї є будинок. Це означає, що вона – вже мільйонерка, а в неї ще ж є вілла, яку вона здає. Орієнтовно за рахунок нерухомості в такої жінки може бути три-чотири мільйони.

– Мільйонер таксує?

– Так (сміється).

– Що б ти запозичила з Китаю в Україну? Щось реальне тільки.

– Мені дуже не вистачає в Україні технічних новацій. У Китаї я майже три роки не користувалась готівкою. Постійно платила через мобільний телефон. Там будь-де можна заплатити телефоном. У тебе є електронний гаманець, і ти просто його скануєш. Коли виходиш з дому, просто береш з собою телефон. Поняття звичного гаманця немає. І за допомогою телефона можна робити всі операції. Настільки в них online retail зараз розвинений, що мало хто заходить у Мережу з ноутбука. Все – через смартфони. Будь-який бізнес, який розпочинаєш у Китаї, ти зобов’язаний інтегрувати через смартфони й при цьому думати, щоб сайт виглядав відповідно та щоб людині було зручно платити просто одним кліком. Зараз у китайців також дуже популярна sharing economy – дослівно «економія ділитись»: люди дивляться, що в них є, що вони можуть здавати в оренду, і здають це. Наприклад, у тебе є прикраси, ти хочеш заробити на них. Виставляєш їх через веб-сайт – і це може створити ще додаткові накопичення.

– Тобто я можу заробити на своїх каблучках і сережках?

– Так, ти можеш для фотосесії, наприклад, їх здати. У нас таке вже теж є – у Києві, в Одесі. Навіть парасольки можна взяти напрокат. Біля метро стоять з парасолями. Це теж стартап. Іде дощ, а ти без парасолі. Скачуєш application, скануєш, після цього сплачуєш депозит (наприклад, 15 доларів). Тобто, якщо залишиш цю парасолю в себе, все одно в тебе депозит там буде зніматись. Це саме стосується й велосипедів. Зараз по всьому світу китайські application, які полягають у тому, що ти можеш брати велосипед будь-де. Здається, близько двад­цяти компаній зараз займаються чисто шерінгом велосипедів. У тебе є application на телефоні, ти скануєш і за один юань можеш поїхати будь-куди. Відсканував, заплатив і залишив велосипед, де тобі зручно. Але з’явилась інша проблема: великі міста заповнені велосипедами, бо компанії між собою конкурують, по тротуару вже не можна пройти – стільки всюди велосипедів.

– Детальніше про китайський туризм.

– Китай дуже різний. Кожна провінція в Китаї – як окрема держава. Потрібно знати про меншини. Є більшість, це – хань. 96% китайців хань. А всі інші – 56 різних меншин, які відображають свої особливості культури. І, відповідно до географічного розташування цих меншин, можна побачити неймовірне розмаїття культури.

– Китайці – вони які? Італійці пристрасні, японці добрі, а китайці?

– Це все стереотипи. Я не хочу про стереотипи говорити. Це нічого не скаже. Як ти скажеш, які українці?

– Працьовиті. Всі знають, що українці можуть «впахувати» по 14 годин поспіль.

– Питання стереотипів для мене дуже важливе, тому що в Китаї ти бачиш різних людей із різних країн і вже мислиш критично. Набридає, що тебе постійно запитують, звідки ти. Відповідаєш – з України. Після цього тебе можуть запитати, чи ти модель, тому що українські жінки в Китаї вважаються найкрасивішими в світі.

– До тебе багато залицялись?

– Як і зазвичай.

– Відчувала до себе більше уваги, ніж, скажімо, у Києві на вулиці?

– Якщо ти іноземець, у Китаї на тебе дуже звертають увагу. У Шанхаї вже звикають до того, що дуже багато іноземців. А в менших містах дуже багато уваги. Ти себе можеш відчувати зіркою – фотографуватись з людьми, роздавати автографи, тобі навіть будуть давати дітей сфотографуватись. Там можна захворіти зірковою хворобою, а після цього приїхати в Україну й думати «а чого зі мною ніхто не фотографується?».

– Ти фотографувалась там?

– Автографи не давала, але фотографувалася. Це нічого мені не коштувало, і я розуміла, що людям буде приємно. З часом воно, звичайно, набридає, і в тебе посмішка стає вже не дуже такою сяючою, і думаєш: «Ммм-да… Це вже десята дитина за день» (сміється). Але просто потрібно розуміти, чому це роблять. Тому що Китай був країною доволі закритою, і відкрився він, можна сказати, з вісімдесятих, коли до них почали їхати і іноземці, і інвестиції. І, відповідно, їм досі цікаво.

Риса китайців, яка мені дуже подобається,– це те, що вони люблять пізнавати. Вони тобі будуть задавати багато запитань, не відпустять, поки не розповіси про свою країну, скільки в тебе дітей, хто в тебе чоловік, чим ти займаєшся. Тобто цим вони дуже відрізняються від українців. Їм справді цікаво. Це прояв їхньої цікавості, яка завжди підкупає. Кожного разу приїжджаю до України і думаю – ну чому мене нічого не питають? Тобто я вже сама починаю розказувати для того, щоб показати, що там світ абсолютно інший. В основному в нас стереотип полягає в тому, що в Європі все таке розвинене, а Китай – ще бідна країна. Зараз це все змінюється: життя в Шанхаї – наче в ХХІ столітті.

– Був колись фільм по телевізору, «ТОП-10 найогидніших найпопулярніших світових делікатесів» чи якось так називався. У тому топі одне з перших місць, пам’ятаю, посідає так званий балют – яйце з тухлим зародком в середині. Ти їла це? Розкажи взагалі про національну кухню.

– Я бачила, як це виглядає, але не куштувала. Потрібно розуміти, чому так сталося. У Китаї це перші 60 років без війни та голоду. У кожному містечку свої особливі страви. У Китаї є така приказка: «ховай м’ясо в овочах». У них пропаганда їсти побільше овочів-фруктів, це мені також подобається. Національна кухня дуже багата, але є проблема з екологією. Тому ті китайці, які можуть собі дозволити купити імпортне, купують імпортне. А китайці, які готують вдома, дуже обережно обирають продукти. Їм потрібно знати, звідки овочі, фрукти. Там не їдять сала, як ми. Для них це дико. Вони дуже люблять подорожувати й дуже люблять їсти. УКитаї немає такого, що хтось пропустив обід або вечерю. У нас люди можуть бути доволі заклопотані та пропустити один із прийомів їжі. А в Китаї таке неможливе, тому що це – як святий час. Ти повинен обов’язково поїсти і, якщо є час (а великі компанії дають його), поспати у спеціальній кімнатці на столі. Або будь де.

Дуже багато рецептів китайської кухні були створені історично. Те ж славнозвісне м’ясо Тунпхо. Під час облоги міста він побачив, що люди помруть з голоду, якщо кожен буде окремо, і сказав: «Ми зараз зберемо все м’ясо, яке в нас є, в один казан, приготуємо й так виживемо». Китайці його послухали, вони просто зібрали все. Ділилися. У цьому полягає й сила китайців. Вони об’єднуються, заради якоїсь мети готові жертвувати й ділитися.

Цим відрізняються й багаті китайці від інших багатіїв світу. Якщо вони досягли багатства – вони повинні поділитися, вкласти гроші в якісь проекти, щоб подякувати своїм місцевим людям. Філософія така: «Я вийшов з маленького містечка – а що я можу для цього містечка зробити? Побудувати навчальний центр, зробити для старих людей університет».

Ще одна риса, яка мені дуже подобається в китайцях,– це їхнє ставлення до людей похилого віку. Якщо ти сім’єю йдеш до ресторану, ти береш з собою батьків. Це і повага, і традиція – ти повинен завжди слухати та поважати батьків. Ти не маєш права відмовитись від своїх батьків. Якщо ти відмовляєшся піклуватись або ще щось таке – тебе соціум просто виштовхне. Тебе не зрозуміють, і тобі дадуть відчути, що це неправильно. Тому в китайських пенсіонерів відкривається друга молодість. Вони ходять у парки, знайомляться, танцюють у парках, грають в шахи. Дуже багато активітетів є, які їх об’єднують між собою. А якщо ти батьків віддаси в дім для похилих людей, тебе не зрозуміють. Це не США і не Канада. Тут просто подумають, що ти невдячний.

– А до дітей як вони ставляться? Дитині кладуть в ліжечко гаджет або телик врубають, щоб дитина була «при справі» і не заважала? Там таке є?

– Діти зараз починаючи з року тримати смартфон в руках і знають, що з ним робити. Наступне покоління технічно буде просто не відрізняти реальність від віртуальності. Мені розповідали історію, коли дитина стояла на підвіконні, побачила пташку, стукала по вікну й хотіла розширити зображення, як на смартфоні. Тобто це дуже велика проблема в Китаї. Батьки так само постійно в телефонах. Коли ви потрапляєте в Китай, у вас таке враження, що люди постійно в телефонах. Ти постійно прив’язаний до свого смартфона. Один з найбільших страхів – це забути свій смартфон. Без нього ти багато чого не зможеш зробити за день. Парадокс: люди, які створюють ці телефони, не дають їх своїм дітям, щоб ті не звикали до готового контенту. Насправді дуже страшно, тому що в дитини немає ментального захисту від того, що вона бачить в смартфоні,– в результаті дитина просто як наркотик має цей телефон.

– Який в Китаї рівень медицини?

– Проблема в тому, що там багато людей. Сам на сам з лікарем не будеш. Коли ти прийдеш на прийом, біля тебе буде ще п’ятеро людей. І в цьому – дикість для західних людей, що ти не можеш прийти на прийом і побути наодинці з лікарем.

Там ти повинен зробити пластикову картку, з цією карткою приходиш, лікар проводить, виписує тобі ліки. Рівень медицини доволі високий, вона швидко реформується. З цією карткою спускаєшся потім вниз, і там тобі дають ліки. За прийом лікаря ти можеш заплатити долар-два. Це не в приватних клініках, а в державних. Дуже цікавий бізнес – приватні клініки, пологові будинки. За народження дитини ти можеш витратити 100 тисяч юанів. За ці гроші можна купити машину. Це 300 тисяч гривень на наші гроші. Діти там – на вагу золота. Хоча народжуваність висока, вкладати в дитину інвестиції прийнято ще з народження. Дитина вже з першого року життя може ходити до англійського репетитора.

– Як вони одягаються?

– У великих містах ви побачите дуже багато стильно одягнених людей. Оскільки фігура китайця відрізняється від нашої, у них дуже багато прямих таких, просторих речей. Поняття краси в них відрізняється. Це біла шкіра: чим біліше в тебе обличчя – тим ти елітніша людина. Обличчя повинне бути, як насінина, якщо воно кругле – варто робити пластику. У моді великі очі, і зараз дуже популярно дарувати одне одному сертифікати на пластичну операцію.

– Ти вже довчилась, а що далі?

– У червні я отримала диплом, а далі – світ відкритий. Мій друг з Британії якось написав мені: World is your oyster (дослівно з англійської «Світ – твоя устриця», але метафоричне значення в Британії «Світ сповнений можливостей»).

– Китайці – щаслива нація?

– Китайський ієрогліф «щастя» складається з декількох ключів, що пояснюють концепцію нації. Там одяг, дах, рот і поле. Тобто головне – щоб в тебе було що вдягнути, дах над головою, робота та їжа. Тобто чотири складових. Після всіх років голоду й воєн, що вони пережили, це перше-друге покоління, яке не страждає. Мій друг зробив маркетингове дослідження про багатих китайців. Вони подорожують по світу, купують дуже дорогий одяг, багато власності. Але вони нещасливі, бо не можуть себе виразити. На них накладений статус, відповідно йому вони повинні відповідати. Згідно зі статусом, якщо ти багатий чоловік у Китаї – ти повинен завести коханку. У тебе можуть бути традиційні погляди на шлюб, але, щоб у тебе був іще вищий статус, тобі це потрібно.

– А як сповістити світ, що коханка є?

– Мені розповідали історію. 75-річний тайванець мав коханок у Китаї та в Америці. У нього вечеря могла бути в Лос-Анджелесі, а вже наступного дня треба було швидко їхати в Китай.

Є в них концепт «мєнзи» – «обличчя», «понти». Це концепт статусу. Мій друг, коли записував інтерв’ю з дітьми з багатих сімей, розказував, що одна дівчинка з багатої родини страждала через те, що не могла знайти, чим зайнятись. Різниця між бідними й багатими китайцями в тому, що бідні китайці не мають часу просто подумати, бо вони постійно працюють. Відірваність у них зараз не тільки в матеріальному, а чисто в розумінні. А багаті китайці в основному відправляють дітей вчитись за кордон.

– Ти про що мрієш? Де хочеш осісти?

– У мене нема такого поняття «осісти». Ти повинен бути в правильному місці в правильний час. Зміниться завдання – зміниться дислокація. У наш час немає такого значення, де ти живеш. Ти можеш займатись бізнесом, взагалі не живучи в країні. Для мене Україна – це моя країна, Китай – це країна, яку я зараз з усіх найбільше розумію. Але при цьому поняття осідлості нема. Моя знайома родина одночасно живе в чотирьох країнах.

Для того, щоб перевернути своє уявлення про світ, потрібно поїхати в Китай, зрозуміти, що світ дуже неймовірний і може відрізнятись від того, до чого ти звик, але при цьому найголовніше – зберегти відкритість. Не потрібно ні в якому разі критикувати або думати «у них так, а у нас так». Чим відкритіший ти – тим більше люди тебе навчать чомусь і тим більше зможеш у них взяти досвіду.

Фото з особистих архівів Марини Пилипишиної, «УЦ».

Маша Ларченко

Маша Ларченко

Журналіст «УЦ».

  • Sergey

    Марина, классная статья! С удовольствием почитал ) Цем, Мяу )