Тамілла Асрієва: «Хочу достукатись до сердець студентів»

14:44
0
423
views

У зв’язку з подіями на сході України Донецькому національному медичному університету довелось мігрувати країною. Зараз виш має навчальні бази в Краматорську, Лимані, Дружківці, Маріуполі. Уже протягом двох років вимушений «філіал» ДНМУ працює і в Кропивницькому, завдяки чому до Центральної України з’їхалися іноземні студенти з 47 країн світу. Найбільше представників Індії, Єгипту, Узбекистану, Марокко.

 

Тамілла Асрієва – асистент кафедри анатомії людини №2 працює, так би мовити, «на стику» двох професій: поєднує викладацьку діяльність і роботу лікаря загальної практики – сімейного лікаря. Особистий досвід, педагогічні будні практикуючого лікаря-викладача та погляд Тамілли на проблеми в медичній освіті – далі в інтерв’ю.

– Пані Тамілло, які головні проблеми в медичній освіті ви бачите?

– У першу чергу – це проблема якості підготовки студента. Можу сказати це не тільки про наш виш – я кажу глобально в Україні взагалі. Якщо порівнювати з «закордоном», то ми готуємо студентів 5-6 років (відповідно, стоматологія – 5 років, лікувальна справа – 6). У тих же США, наприклад, чи в Ізраїлі студентів готують мінімум 11-12 років – до 14. Тобто вони починають з медколеджу. Потім – навчання в університеті, інтернатура, ординатура. Притримуюсь думки, що 5-6 років для лікаря все ж таки мало.

Випускники 11 класів – це ще нетямущі діти. Я, коли проводила профорієнтаційну роботу в школах, бачила ці очі, вони сидять, дивляться на тебе й розгублено кліпають: більша половина з них взагалі ще не розуміє, чого хоче. А медицина – це ж взагалі особлива галузь, тут ти відповідальний за життя людини. Йдучи в цю професію, треба дійсно любити людей, бути гуманним, ставитись до свого вибору з душею, тому я вважаю, що все-таки після закінчення школи перед вступом до медвишу діти мають навчатися в медколеджі.

Я сама закінчила медколедж ім. Мухіна в Кропивницькому після 11 класів. Після цього працювала на базі Кіровоградського онкологічного диспансеру медсестрою-анестезисткою в операційній і тільки там усвідомила, що дійсно хочу бути лікарем, і вирішила вступати все-таки в університет.

От у чому був мій великий плюс – я прийшла в Полтавську стоматологічну академію (факультет «Лікувальна справа», спеціальність «лікар загальної практики, сімейний лікар»), вже багато вміючи – ін’єкції, зонди для мене не були проблемою. Я була вже підкована. У коледжі проходять адаптацію, доторкаються до всього самі. Я знаю багатьох студентів-лікарів, які елементарно не вміють вколоти людину. Вони говорять: «А нащо мені уколи? Я їх робити не буду, їх медсестра робитиме». Це велика помилка. Тому що зараз поруч з тобою є медсестра, а завтра ти опинишся в такій ситуації, коли ти один.

– А чи є у вашому виші проблема з викладацькими кадрами?

– Є. Ми – виш-переселенець, існуємо в місті тільки два роки. Дуже багато викладачів зі ступенями та званнями – доктори медичних наук, професори, кандидати. Вони приїхали з Краматорська (а раніше були в самому Донецьку). Оскільки ці люди повинні викладати ще й там, змушені постійно їздити туди-сюди. А хтось залишився тут на постійне проживання. Виникає проблема житла для таких викладачів – вони не можуть викладати, отримувати зарплатню і з неї ж винаймати житло. Це нелогічно. Держава цього не передбачила, і тут їм ніхто цього не оплачує. Вони або винаймають за свій рахунок, або доводиться просто їздити туди-сюди.

– Сам механізм навчального процесу досконалий, на ваш погляд?

– Зараз ми йдемо за євростандартами, і в нас в Україні прийнято Болонську систему. Ця система передбачає циклове навчання. Ось я, наприклад, – анатом, викладаю цикл анатомії. У мене сьогодні діти прийдуть на анатомію, і в них протягом 22-27 днів цикл. У принципі, для сильних дітей (а таких не так багато) це прийнятно, знову ж таки, вчорашнім школярам це складно. Лише кращі студенти «тягнуть» цю систему, встигають занурюватись у матеріал.

Стара «стрічкова» система охоплювала все. Ми могли вчити одну тему три дні, тобто матеріал потрошки розбивався й подавався дозовано. А за цикловою системою те, на що раніше виділявся тиждень, вивчається за один день. Це дуже великий об’єм інформації, і, на жаль, не кожен студент її потягне. А от для викладачів це дуже зручно, чесно кажучи. До тебе прийшла одна група, і від початку до кінця ти намагаєшся їх зробити сильними. По максимуму їм даєш. Ти робиш для них презентації, ти читаєш їм лекції. І те, що приїздять з Донецька викладачі, – це добре, але все-таки більша частина викладачів у нас місцеві. Тобто ці викладачі з наших лікарень – хірурги, педіатри, стоматологи, лікарі з психіатричної лікарні. Більшість викладає за сумісництвом – викладацьку діяльність поєднують з медичною практикою. Ось і я так. Основна робота в мене тут, але я поєдную її з роботою на швидкій допомозі.

– Чи достатньо потужна матеріально-технічна база у вашому виші?

– Клінічної бази при університеті – такої, як хотілося б, – немає. Нам потрібна база, де ми могли б займатись наукою, захищати кандидатські та, відповідно, покращувати свої знання й знання студентів. На даному етапі навіть ті ж самі лабораторії складно зробити, тому що ми орендуємо кілька приміщень: одне в коледжі статистики, інше в районі вулиці Комарова – там у нас кафедра хімії і біології. Оскільки ці приміщення в оренді, ми не можемо в них міняти щось, робити якісь колосальні ремонти, вкладати туди бюджет. Сьогодні воно наше, а завтра – невідомо чиє. Це не дозволяється і це нас гальмує.

– Студенти-медики скаржаться на мізер практичного навчання. Часто, коли майбутні лікарі ходять на практику, то під час неї просто сидять «у куточку». Як у вас з цим?

– У нас у місті декілька баз. Одна – в обласному онкодиспансері, там третьокурсники вивчають пропедевтику внутрішніх захворювань, хірургії, педіатрії і т.д. Це означає, що вони знайомляться з пацієнтами, вже повинні вміти збирати анамнез хвороби, встановлювати попередній діагноз. Для цього їх вчать обстежувати хворого за допомогою методів аускультації, перкусії, пальпації органів і систем. На даному етапі на базі онкодиспансеру працює кафедра хірургії, онкології, радіології, рентгенології.

У госпіталі ветеранів війни та учасників бойових дій інша наша база – кафедра пропедевтики хірургії. Пропедевтику стоматології наші студенти вивчають на базі обласної і міської стоматологічних поліклінік. Відповідно, у дитячій обласній лікарні – кафедра пропедевтики педіатрії.

Отже, бази у нас є, їх, звісно, вдосконалюють, туди зараз шукають викладацький склад, щоб повністю забезпечити підготовку студентів. З часом ми будемо розширюватись і відкривати бази в інших лікарнях для 4-6-го курсів, аби повністю організувати навчальний процес.

Я зі свого студентського досвіду стверджую, що все-таки практика студента залежить не тільки від викладача та лікаря-практика, а й від нього самого. Якщо в мене як у майбутнього лікаря є мотивація, бажання, мета – я буду ходити за цим викладачем, буду смикати його, набридати, ставити мільйон питань. Якщо ти не хочеш нічого робити, то ти й будеш в куточку отам сидіти й просидиш усі 6 років, не вміючи робити ні одне, ні друге, ні третє. Студентам, які до мене приходять, я наполегливо рекомендую не втрачати час і використовувати всі свої шанси під час студентських років – йти на ставку, на півставки влаштовуватись у лікарню (санітарами, медсестрами – неважливо ким, аби вчитись працювати самотужки). Кажу студентам, що так їм буде легше ще й визначитись зі спеціальністю – ви підете в одне, інше відділення й зрозумієте, чого хочете. Це дуже важливо.

– Яка сьогодні обстановка з відпрацюванням трьох років для тих, хто вчиться на бюджетній основі?

 – Раніше по закінченні вишу студенти-державники були зобов’язані відпрацювати три роки там, куди їх направлять. Зараз у тих, хто на даному етапі вступає до вишів, і в студентів нашого університету буде вільний диплом. Тобто вони обирають ту спеціалізацію, яку хочуть, а це дуже багато значить. Тому що лікар, який працює й не любить свою роботу, – це жах. Кожному з нас ближче щось своє – комусь кардіологія, комусь хірургія, педіатрія, тобто кожен знаходить свою нішу, тому вибір вузької спеціалізації – це дуже важливо. Якщо студенту дається такий шанс вибору, то він буде віддаватись обраній спеціалізації повністю. Дійсно з душею та любов’ю буде ставитись до пацієнтів і взагалі до своєї роботи. Тому це дуже великий плюс у цьому кроці реформи. До цього немалих зусиль доклав наш земляк народний депутат Костянтин Яриніч.

– Для майбутніх лікарів це, безумовно, круто. Але хто поїде на село?

– Це теж передбачили. Все-таки діти з сільської місцевості, які їдуть у місто, щоб отримати освіту, часто їдуть на навчання за цільовим направленням. Це направлення дає більше шансів на вступ до вишу, тому багато дітей роблять ці направлення, а потім повертаються на батьківщину. А взагалі, дійсно, у сільській місцевості великий дефіцит лікарів, і в багатьох сільських місцевостях взагалі працюють фельдшери. І часто на такій людині – проблеми всього села, починаючи від болю в голові й закінчуючи болем у п’яті. Доїхати до районної лікарні своєчасно навіть з урахуванням того, що дадуть автомобілі «швидкої», просто майже нереально. Я, окрім університету, ще працюю лікарем невідкладних станів у невідкладній допомозі (на вихідних – чергування в «Центрі екстреної медицини та медицини катастроф» станції невідкладної допомоги), тому знаю, що це таке, коли до диспетчера надійшов виклик, а він не може нічого вдіяти.

Потім ще нюанс: зараз хочуть реформувати невідкладну допомогу й зробити парамедиків за євростандартами, тобто так, як за кордоном (немає бригади лікарів – у них водій, який зобов’язаний вміти надавати невідкладну допомогу, та два парамедики, які приїхали на виклик оцінити стан хворого). Ти відвіз людину до лікарні, а там уже є приймальне відділення, де лікарі відсортують за станом тяжкості – легкий, середній, тяжкий, тобто реанімація, хірургія і т.д. У конкретне відділення – з відповідною патологією. Але це теж, я вважаю, проблема, тому що виклики бувають настільки різні, настільки серйозні, ДТП дуже часто стаються – не маючи вищої освіти та не вміючи надавати допомогу на рівні лікаря, врятувати людину майже неможливо. У бригаді необхідна присутність лікаря – людини, яка в будь-якій ситуації може зорієнтуватись і ліквідувати найстрашніші наслідки на місці. А потім уже – надання кваліфікованої допомоги в лікувальному закладі вищої акредитації. Реформа невідкладної допомоги – взагалі-то класна задумка, але Україна поки, я вважаю, не готова до її реалізації. Нас цьому не вчили. У нас немає для цього фундаменту. Це в Ізраїлі та в Литві це круто, бо їх за спеціальною системою постійно тренують надавати медичну допомогу на вищому рівні.

У нас, у Кропивницькому, наприклад, є дефіцит лікарів невідкладної допомоги, і дуже часто виїжджають фельдшерські бригади. Там фельд­шери вищої категорії – навчені, які підвищують свою кваліфікацію, з великим досвідом. Я вам скажу, що деякі фельдшери з лікарями на одному рівні в сенсі знань, досвіду. Випадки різні, і зрозуміло, що бувають лікарські помилки, – без них нікуди. Я – противник реформування швидкої допомоги. Лікарі не тільки Кропивницького, а й Черкас, Одеси та багатьох міст України мітингували й виходили з плакатами проти цього всього. Щоб зробити цю реформу, нам треба на базі лікарень створити приймальні відділення, де будуть сидіти лікарі невідкладної допомоги для оцього сортування хворих. Знову ж таки, це – певний бюджет, для цього потрібне спеціальне оснащення та багато аспектів, щоб це достойно зробити.

– Ні для кого не секрет, що в будь-якій професії, у будь-якому виші є студенти, які прийшли за покликанням. Але є ті, хто просто просиджує штани. Ви ж таких не можете вигнати, правда? Адже є показник-мінімум випускників, і якщо їх не буде – то й вишу не буде.

– Не буде. Тим паче ми – переселенці, і нам взагалі цю кількість треба витримувати. Якщо цю кількість при вступі ми не наберемо, то нас закриють. І це проблема на рівні держави. На даному етапі цю проблему вирішили тим, що збільшили прохідний бал. 120 – мінімальний з усіх предметів. Але це рівень дуже низький. Чесно кажучи, і рівень знань, і та ж циклова система для таких студентів зі 120-ма балами – це тяжко. Сильних цілеспрямованих студентів одразу видно. В одній групі з 15 осіб (хоча, звісно, різні групи бувають) у мене була така група, що всі 15 студентів були сильними, а тільки 2-3 не розуміли, навіщо прийшли. А є групи, в яких, може, дві – три людини мотивовані, а всі інші просто так мучаться. А потім ми дивуємось, звідки беруться лікарі, до яких взагалі страшно зайти в кабінет.

– Враховуючи сказане – яка статистика? Хто з тих, хто отримав дипломи, йдуть у медицину?

– У мене з 20 осіб у групі конкретно в медичну практику пішли половина, решта – хто відкрив свій кабінет і займається косметологією, хто (2-3 людини) пішов викладати. Я хочу суміщати медичну практику й викладання, хочу достукатись до сердець студентів. Може, у мене це й вийде – показати їм, якими треба бути лікарями, як треба любити цю справу. Я не збираюсь кидати саме медичну практику, бо викладати в медичному виші, не маючи медичної практики, – це просто язиком теліпати. Бо вони ж задають дуже багато запитань по клініці, їм цікаво багато чого. Якби в мене не було досвіду – впевнена, що на половину питань я просто кліпала б очима й не знала, що відповісти.

– Скільки в медуніверситеті українців і іноземців?

– 200 українців і майже 600 іноземців. У нас ціна менша на навчання, і воно триває менше, тому приїздять студенти з усього світу.

– Наскільки велика мовна проблема і наскільки вона заважає якісному навчанню?

– Є така проблема, вона велика насправді. Якби в нас зі шкільної лави був високий рівень знання англійської мови, її б не було. А для цього треба зробити в школі, щоб діти по закінченню 11 класу здавали англійську на сертифікат рівня В1 чи В2, це дуже полегшило б подальше доросле життя. Викладачі не знають англійської – виходить «бе», «ме». Діти з інших країн приїздять, відповідно, не знають української, і це реально проблема. Для тих викладачів, які проводять медичні заняття, у нас в університеті проводять курси, але їм потрібен рівень. Це все на ходу – на льоту робиться. Я, наприклад, взагалі німецьку вивчала, тому іноземним студентам не викладаю взагалі. Я викладаю національним студентам. Єдине, що можу брати узбеків, бо узбеки російськомовні. Зараз я хочу вивчити англійську на високому рівні. Багато наших викладачів зараз займаються з репетиторами. У нас є викладачі, які були за кордоном певний час, це дуже допомагає, бо вони знаходились у цьому середовищі. Зараз і ця проблема вирішується на рівні міністерства. По завершенню 3-го, 6-го курсів та інтернатури студенти складають спеціальний іспит «КРОК». Зараз планується, що якийсь процент тестів буде англійською мовою. Відповідно, дітям буде простіше їздити за кордон. Бо без цього як відправити студента на обмін? Коротше кажучи, у медичній освіті ще дуже багато проблем і недопрацювань, але є й здобутки.

Маша Ларченко

Маша Ларченко

Журналіст «УЦ».