Микола Кравченко: «У мене достатньо мрій, щоб бути щасливим»

13:37
0
378
views

Нашій філармонії – вісімдесят років. Уявляєте, вона «народилася» далекого 1939 року. Змінювалися колективи, артисти, концертні програми, декілька поколінь глядачів. Вона не була в занепаді навіть у важкі дев’яності, залишаючись вірною своєму головному призначенню – представляти мистецтво, дарувати насолоду, виховувати.

Протягом тридцяти п’яти років філармонію очолює Микола Кравченко. Напередодні ювілейного гала-концерту «Віват, філармонія!» ми попросили директора згадати минуле, розповісти про сучасний стан, поділитися планами, які Микола Іванович воліє називати мріями, які збуваються завдяки тому, що він невиправний оптиміст.

– Миколо Івановичу, вісімдесят років – це багато.

– Це величезний відрізок часу. Скільки всього пережито! У 1939 році вийшла постанова про створення філармонії. Створили, але колектив не мав свого приміщення, кочував по різних будинках культури, влітку – на майданчику в парку. А з 1953-го по 1956-й тривало будівництво цього приміщення.

Після війни не дозволяли будувати нове, тільки відбудовувати. Секретар обкому під виглядом капітального ремонту на вцілілому фундаменті збудував цю філармонію. Вона унікальна, одна з кращих в Україні. Це стосується, перш за все, акустики, потім – кількості місць. Маємо щастя вміщувати 880 глядачів. Бережемо все це. На щастя, влада підтримує. Хоча читаю в пресі, що філармонія в порівнянні з театром виглядає, як Попелюшка. І журналісти мають рацію: там все в золоті, кришталі, бархаті. Нам з цим поки не щастить.

– Є плани стосовно перебудови, осучаснення філармонії?

– Я про це мрію. Нам треба добудувати репетиційну базу для «Зорян». Колектив об’їздив двадцять країн світу, завжди повертався з перемогами. Коли піднімається прапор України – зали встають. У Парижі тричі на біс наші артисти виконували гопак. І там не кажуть, що це Кіровоградщина, а кажуть: Україна. Самодіяльні колективи, навіть шкільні, мають репетиційні зали з дзеркалами, станками. А ми – на сцені. І то коли немає заходів. Виносимо станки, тримаємо їх. Проектно-кошторисна документація вже виготовлена, чекаємо фінансування.

Ще мрію про заміну крісел, яким стільки років, скільки й філармонії, і люстри, яка не прикрашає зал. Дизайн застарілий, ми це розуміємо. Вже треба влаштовувати фан-зону – це вимога часу. Маю надію, що це здійсниться.

– Згадайте, як ви прийшли на посаду директора.

– Коли мене представили, реакція колективу була неоднозначною. Деякі артисти сказали, що за місяць змусять мене стати на коліна або втекти. Знайти спільну мову було важко. Але я маю музичну освіту, за спеціальністю я керівник оркестру народних інструментів. Це допомогло. У нас була спільна тема, ми знайшли спільну мову. Зауваження робив по суті.

Одному з губернаторів я сказав: «Ви в мене дванадцятий». А він каже: «Зроблю так, що буду у вас останній». Але не встиг. Філармонія – це моя улюблена робота, це щастя. Так, вважаю, що мені дуже пощастило опинитися тут і працювати протягом трьох із половиною десятиліть.

У нас у колективі панує порозуміння. Іноді колеги по моїх очах розуміють, що я від них вимагаю. Я не сприймаю «не можу». До кабінету заходять не з проблемою, а з пропозиціями щодо їхнього вирішення.

– Якою була концертна програма 35 років тому?

– Бездуховною. Був колектив ліліпутів, який гастролював по усьому Союзу. Це що, мистецтво? І був колектив циган – бригада з Москви. Вони жили в гуртожитку, який був на місці теперішніх кабінетів нашої адміністрації. Смажили тут картоплю, одружувалися, йшли в декретні відпустки, розводилися. А ще була лекторійна бригада, або агітбригада, в якій працювала Антоніна Червінська. О сьомій ранку їхали на польовий стан, у корівники, свинарники, виступали там. Ще декілька артистів були. Пізніше з’явилася молодіжна бригада «Оксана», колектив «Ретро». Потім – рок-група «Контакт». Поступово ми розвивалися, наповнювали програму змістом, різноманітністю.

– Цифри, як правило, це не дуже цікаво. Але все-таки назвіть декілька. Ви підраховували кількість концертів?

– Звісно. Протягом 80-ти років у той чи інший час при філармонії працювало 55 творчих колективів. Було дано понад 50 тисяч концертів. Якщо порахувати кілометри наших гастролей, у рік ми двічі об’їжджаємо планету по екватору. Хтось сидить на базі, а ми їдемо в села, і це для нас закономірність. Будинки культури, клуби, які взимку не опалюються, іноді виступаємо на асфальті або траві. Але глядач завжди є, і він вдячний.

Є чим пишатися, і є ким. По кількості артистів наша філармонія є однією з найменших. У Чернігові, наприклад, – 400, у Вінниці – 270, а у нас – всього 100. Зате яких! У нас є таланти на будь-який смак. Є камерна музика, джаз, фольклорний колектив, оркестр. До речі, кращого оркестру в Україні немає. Це не мої слова. Мирослав Вантух, художній керівник ансамблю танцю імені Вірського, говорив: «У нас все є. А такого оркестру, як у вас, немає».

– А як вам вдалося створити такий потужний оркестр?

– Свого часу спеціально для нього було виділено десять квартир. І ми з Антоніною Миколаївною Червінською запрошували до нас найкращих музикантів з усієї України. Майже усі з консерваторською освітою. Звісно, музиканти міняються, але високий рівень виконання залишається незмінним.

А ще в нас є подарунок Господа – аранжувальник Микола Кваша. Я так кажу про його майстерність: якщо в оркестрі будуть бубон, скрипка та праска – Кваша зробить таке аранжування, що буде звучати, як симфонічний оркестр. Митець від Бога.

Програму «Зорян» зробив Кривохижа. Неперевершений балетмейстер. Куди б ми не поїхали – від наших танців усі в захваті. Хто зробить кращу постановку, ніж «Ятранські ігри» чи «Рушничок»? Ніхто. Так, нове з’являється, але залишається те, що є неперевершеним.

А Червінська! Три ордени Княгині Ольги від трьох президентів. Це ж про щось свідчить. Їй пропонували залишитися в Америці, але вона не прийняла пропозиції. І вашого покірного слугу кликав на роботу в Москву В’ячеслав Тихонов, якому я організував п’ятнадцять творчих зустрічей по області. Інтелігентніша людина. Але я відмовив.

– Ви згадали Тихонова, прекрасного актора. А хто ще з зірок чим вразив?

– Справа в тому, що роки міняють вподобання та зірок. Раніше артисти приїжджали, я з ними спілкувався, ми їздили на риболовлю, на шашлики, відпочивали на річці. Планувалися спеціальні програми, які давали можливість артисту відпочити. Пам’ятаю, як Пугачова просила розмістити її за містом. Це було «Орлине гніздо». Її так вразило місце – тиша, ставок, і вона сказала, що обов’язково сюди повернеться. Так і було: за місяць там відмічали день народження Кіркорова. Леонтьєв любив ходити по магазинах, Аллєгрова замовляла прикраси з діамантами в нашому «Рубіні», Кікабідзе любив парфуми, і ми возили його на базу. Кобзон купував книги – фоліанти, про мистецтво. Як правило, усі хотіли екзотики – нашої, української. Казали, що у Європі вони були, а в нас хотіли поїсти борщу, вареників. Зараз інші артисти.

– Це помітно. Сучасні не хочуть спілкуватися з пресою.

– Так, закриті стали. Тільки узгодили дату концерту, перша умова – ніякого спілкування з пресою. Є таке поняття «ремісник». Він відпрацював за станком, і більше нічого йому не потрібно. Не дай Боже, щоб у мистецтві працювали ремісники, які тільки заробляють гроші.

Але ж не тільки артист, а й глядач тепер інший. Приходить на концерт і весь час дивиться в телефон. Я інколи не витримую та роблю зауваження: якщо не цікаво, піднімись і вийди. Програми ж гарні, духовна музика, спів, а половина зали – у телефонах. Це мене дратує. І наша дитяча філармонія покликана виховувати щирого глядача змалечку.

– Успіхи, яких досягла філармонія, залежать від директора та команди однодумців. Хто у вашій команді? Хто вам допомагає?

– Зрозуміло, що команда формувалася не один рік. Для позитивного результату важливо, що майже всі мої заступники у філармонії працюють більше десяти років. Це Наталія Бондаренко, Оксана Буртова, Ірина Полонська, Катерина Безуглова. Я вдячний Олені Сипченко, Ігорю Кириченко, Марії Забудько та усім-усім.

Не можу не згадати про людей, яких маю за честь називати друзями філармонії. Це меценати, які нам допомагають: Ірина Саєнко, Євген Бахмач, Василь Вінницький, Анатолій Кузьменко, Станіслав Березкін. Ці прізвища добре відомі на Кіровоградщині.

– Який подарунок ви хочете отримати до ювілею філармонії?

– Цей подарунок майже готовий – аншлаг на нашому гала-концерті. Я запросив друзів, директорів філармоній, з якими у мене нормальні стосунки. Радію з того, що дванадцять директорів вже підтвердили свою присутність на концерті, це величезна повага до нас.

Хочу, щоб усі обіцянки влади, які нам були дані, виконалися. Мрію про те, щоб повернулися артисти, які виїхали за кордон. І це буде свідчити про те, що в нашій країні жити стало краще. Мрію про мир. Хочу, щоб було більше творів про порозуміння, про любов, щоб мій молодший син не залишив Україну. Достатньо мрій, щоб бути щасливим.

– Я знаю, що у вас є раритет – Книга відгуків.

– Є у нас така. Як тільки я прийшов сюди працювати, завів її. Туди писали відгуки артисти, які в нас виступали, починаючи з 1986 року.

Була в моїй професійній діяльності ситуація, коли мене хотіли звільнити і наполегливо про це натякали, шукали приводи. Коли запросили на «співбесіду», я взяв з собою Книгу відгуків. І у відповідь на якісь надумані зауваження розкрив книгу і почав читати те, що писали зірки. На тому розмова про моє звільнення закінчилася.

– Прочитайте в якості ілюстрацій декілька дописів.

Валентина Толкунова: «Дорогие друзья! Рада нашей первой встрече в Кировограде, где люди ждут искренней встречи с искусством, песней – народной и эстрадной, где встречаешься с желанием работников филармонии сделать для артистов все возможное, чтобы он уютно чувствовал себя на сцене и за кулисами. Желаю счастья всем вам. И хотела бы дружить с вами долго и искренне».

Вячеслав Тихонов: «Дорогие друзья! От чистого сердца благодарю вас за то внимание и заботу, которые вы проявляете к нам. До новых встреч!»

Оксана Білозір: «Шановні працівники філармонії! Від імені артистів і слухачів щиро вдячна вам за ту частину своєї роботи, яку ви виконуєте щиро, віддано, з приємністю, що створює саме ту атмосферу, яка повинна бути в мистецькому храмі. Від душі бажаємо вам усіх людських благ і звичайно приємних зустрічей з акторами».

Богодар Которович: «Ви щасливі люди, бо у вас у місті гармонійно поєдналися такі необхідні нам, музикантам, речі: чудовий зал з прекрасною акустикою, відмінна команда філармонії на чолі з супердиректором, чутлива, щира, безпосередня публіка. Я ваш прихильник».