Таємниці музейних коридорів

12:20
791
views

Бути чи не бути в Кропивницькому історичному центру? Про необхідність його створення давно ведуть достатньо мляві дискусії представники творчої інтелігенції. Дійсно, в областному центрі збереглося багато архітектурних і мистецьких пам’яток, які б і могли стати основою для формування такого рівня міського простору, вкрай необхідного для розвитку туристичної галузі й збереження історичної спадщини. У такому контексті використання історичних приміщень має лише одне логічне призначення – наповнення їх історичним і мистецьким змістом, щоб, так би мовити, форма відповідала змісту.

Ми стали першими

Нещодавно «УЦ» підняла тему використання історичного приміщення колишньої обласної філії Національного банку України (НБУ), в якому можна було б створити своєрідний культурно-історичний центр з умовною назвою «Мистецька фортеця». У ньому могли б мати свої представництва чи робочі майданчики різні творчі спілки міста, що сприяло б активізації культурного життя та продукуванню творчих ідей. Але приміщення було передане Департаменту культури Кіровоградської обласної адміністрації, а та, у свою чергу, здала його в оренду Кіровоградському обласному художньому музею. Хоча за початковим задумом приміщення планувалось передати іншому обласному музею, а саме – обласному краєзнавчому. В усякому разі саме цього від моменту ліквідації відділення НБУ добивалася директор Кіровоградського обласного краєзнавчого музею Наталія Агапєєва, і саме таке звернення до Кабміну прийняла Кіровоградська обласна рада, мотивуючи це необхідністю розвитку краєзнавчого музею. Причому рішення було прийняте із застереженням, яке виключало подальшу передачу приміщення в приватну власність. Це зовсім не зайва пересторога, бо ми знаємо, як у результаті нехитрих комбінацій приміщення держустанов міняють власників та орендарів, а потім і взагалі переходять у приватні руки. Але уряд вирішив зберегти за приміщенням цільове призначення у вигляді використання його для якоїсь фінансової установи. Інакше вирішила Кіровоградська облдержадміністрація, і приміщення поки що відійшло до департаменту розвитку культури та туризму, начальник якого Валентина Животовська вважає, що «художникам» двоповерхове приміщення колишнього банку з підвалами потрібніше, ніж краєзнавцям: «У них хоча б фондове приміщення є». Це вона сказала для «УЦ», коментуючи сам факт передачі в оренду приміщення НБУ. Натомість Наталія Агапєєва наполягає, що в краєзнавців немає можливості зберігати фонди, що ставить під загрозу розвиток музейної справи взагалі.

Сьогодні банківські сховища та поверхи, які ще потребують капітального ремонту й немалих коштів, потихеньку наповнюють картинами, а ми вирішили таки більше дізнатися про фондосховище (так звані фонди) краєзнавчого музею та його скарби. Зазначимо, що ми з фотокором Павлом Волошиним були першими журналістами, які отримали можливість доступу до всіх, без винятку, приміщень фондів краєзнавчого музею, і це дійсно дарунок долі, бо в ці сховища навіть науковці чи директор не мають права заходити без фахівця, який несе персональну відповідальність за цілісність колекції…

На курячих ніжках

Саме приміщення обласного краєзнавчого музею повністю відповідає духу й букві використання історичного приміщення. Воно напрочуд гарне, розташоване в центрі й береже нашу історію як своїм зовнішнім виглядом, так і наповненням, бо там виставляються на огляд дійсно історичні предмети великої художньої та історичної ваги. Між іншим, у цьому році минає рівно 90 років з дня, коли колекція краєзнавця Володимира Ястребова, яка до того зберігалася в приміщенні реального училища, переїхала в колишній житловий будинок Барського в 1929-му році.

Варто відзначити, що навіть більшовики, які нищили історичне надбання направо й наліво, у цьому випадку зробили мудрий і далекоглядний крок і, можливо, цим врятували його від подальших перебудов, як це вони зробили з приміщенням міської думи, де зараз працюють ОДА й обласна рада.

90 років діяльності музею, як не як, кругла дата, під яку потрібно було б зробити подарунок у вигляді хоча б і покращення умов зберігання фондів, яких, насправді, у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї бракує! У цьому переконуєшся зразу, як тільки потрапляєш у невеликий будиночок по вулиці Пашутінській, колишнє житло власника однієї з єлисаветградських пекарень, який до початку 1990-х використовувався як дитячий садочок.

Заступник директора музею з обліку та збереження музейних цінностей (а в музеї усі експонати мають статус цінностей) Павло Рибалко розкрив деякі таємниці організації зберігання музейних фондів. Саме приміщення загальною площею всього 200 квадратних метрів складається з одинадцяти кімнат, але нехай вас не вводить в оману їхня кількість, оскільки тут настільки тісно, що немає місця для нормальної роботи для всього п’яти зберігачів – така офіційна назва музейних працівників, які насправді є науковцями. Тому хтось із них працює в тісній прихожій, за столом з єдиним у музеї комп’ютером, хоча кожен науковець повинен мати окреме, обладнане хоча б підключеним до Інтернету ноутбуком, бо музею конче необхідно робити електрон­ний опис предметів. Наші музеї ще не мають якоїсь уніфікованої системи на зразок бібліотечної, за допомогою якої можна оглядати фонди будь-якого музею країни чи світу, але й для оперативної роботи музейників Інтернет потрібен, як і чисте повітря!

Технічне оснащення краєзнавчого музею – це навіть не хвора тема, бо воно майже повністю відсутнє. Мабуть, з усіх досягнень цивілізації у фондосховищі є лише електрика. Приміщення фондів не має окремої, обладнаної відповідним чином кімнати для фотофіксації експонатів, що потрібно для виготовлення опису й паспорту, втім, як немає й цифрового фотоапарату. Немає й сканеру, який потрібен для виготовлення копій з оригіналів документів і фотографій, які зберігаються у фондах музею. Це особлива тема, оскільки фото- та паперові оригінали належать до найбільш вразливих груп предметів, оригінали яких навіть не виставляють, а лише їхні цифрові копії.

Мабуть, навіть далекі від таємниць музейних технологій люди здогадуються, що зберігання предметів потребує відповідних умов, тобто температури, вологості, освітлення, провітрювання й тому подібне. Мікроклімат у кожному сховищі, назвемо ці маленькі кімнатки так, повинні контролювати прилади, але здається, тут є лише термометри. Є кондиціонери, але музейні приміщення потребують цілодобово діючої примусової вентиляції, якої немає, як і немає можливості її обладнати. Зате є автономна котельня, і це добре, якщо не рахувати того, що пункт обігріву має бути винесено за межі фондів, хоча б і задля дотримання правил протипожежної безпеки. Через тісноту у фондах відсутня й система пожежогасіння, хоча протипожежна сигналізація існує. Слабка втіха, бо у випадку тривоги навіть організувати оперативну евакуацію музейних скарбів звідси неможливо.

Щоб закінчити тему мікроклімату, скажемо, що на стінах деяких кімнат, і котельної в тому числі, видно сліди грибку, і це в приміщеннях, де зберігаються матеріальні історичні цінності, – це просто недопустимо, але так є. Грибок з’являється через підвищену вологість стін, які чомусь були зведені без фундаменту. Чому так – невідомо, але перший ряд цегли стін лежить просто… на грунті! Це теж історично-архітектурна загадка, чому приміщення не мало в якості фундаменту цокольного поверху, як практично в усіх будівлях того часу. Відповідно, потерпає й підлога, але головне, що історична спадщина, часто надто тендітна, щоб її навіть виставляти на огляд, зберігається в кліматі з підвищеною вологістю. От як у таких умовах науковцям виконувати свої обов’язки – обробляти, інвентаризувати, робити описи, комплектувати, просушувати та провітрювати? А між іншим, за збереження фондів вони несуть матеріальну відповідальність. Смішно, особливо якщо врахувати їхній мінімальний рівень заробітної плати, але це запитання до керівників вищого рівня, хоча в київських музеях на кожну групу зберігання є окремий науковець, який описує, кваліфікує і т.д, і зберігач, який займається технічною роботою…

До речі, про роботу. За правилами та логікою, науковці повинні обов’язково (!) мати окреме приміщення, в якому проводиться первинний огляд і опрацювання нових надходжень, які можуть бути дерев’яними та паперовими, виготовленими з тканини й пластику, іржавими та брудними, враженими шкідниками типу платяної молі чи личинками короїдів – небезпек безліч. Це повинна бути кімната, яка б убезпечила фонди від потрапляння шкідників чи бруду, але такої кімнати немає.

Потрібно згадати й про освітлення. У приміщенні фондів є, звичайно, вікна та двері, але наявність денного світла якби й не бажана, бо сонячний ультрафіолет є чи не найбільшим ворогом паперу, дерева, тканини та фарби. Отже, потрібно мати й відповідний режим освітлення. Якщо читачі вже достатньо налякані, зауважимо, що в приміщенні, як ззовні, так і зсередини, кілька років тому було проведено ремонт, тож тут все чисто та охайно.

Музейні фонди поділені на групи зберігання, і кожен зберігач відповідає за свій напрямок, а обов’язків і напрямків так багато, що відчувається значний дефіцит кадрів, бо хто захоче працювати у фактично шкідливих умовах за мізерну зарплату та величезну відповідальність? Але ті, хто є, працюють не за зарплату, а за покликанням.

Кажуть, що в музейних працівників особливе ставлення до праці та свій, особливий менталітет, і якщо людина працює в музеї, то вона була народжена саме для цього, для відповідального ставлення до збереження експозиції чи її напов­нення. Бо це не просто предмети старовини, це історія, яка потрібна державі й кожній території як свідчення динаміки розвитку чи походження. Тому всіх так цікавить історія й так тягне до предметів, які прийшли до нас з глибин століть. Але щоб їх могли бачити всі, з ними потрібно фахово працювати, для чого й створені фонди, тобто сховища для зберігання музейних експонатів.

І тісно, і незручно

Фонди Кіровоградського крає­знавчого музею налічують майже 100 тисяч предметів, точніше, на сьогодні їх більше 97 тисяч, але щороку надходить півтори тисячі нових. Навіть теоретично важко уявити, що вся ця кількість може розміститися на площі 200 квадратних метрів, але, тим не менше, це так. Правда, музейні працівники підкорили не лише площі, але й простір, оскільки експонати зберігаються на збудованих у кілька ярусів стелажах чи навіть у коридорах. Сховище речових груп, яких налічується сім, поділене за матеріалами виготовлення – шкіра, скло, тканини, дерево, метали й тому подібне – і більше нагадує переповнену камеру зберігання, де всі стелажі, аж до стелі, заповнені коробками чи предметами. Але й це не все, бо відстані між стелажами чи шафами такі вузькі, що вільний прохід однієї людини можливий лише за умови відповідної комплекції. Тут зберігається 15 тисяч експонатів. Звичайно, усі вони лежать наче у відносному порядку, але насправді сховище повинне бути збільшеним разів у п’ять, щоб забезпечити відповідні умови зберігання, а якщо бути максимально точними, то кожна група зберігання повинна мати окреме приміщення.

Наразі тіснота змушує зберігати предмети проти вимог. Наприклад, керамічний чи скляний посуд зберігається стосами, що категорично заборонено. На підвіконні стовпчиками складено цеглу, з якої будувався Єлисаветград, але побачити хоча б одне клеймо неможливо. Можна роздивитися те, що на рівні очей, – це макети заводів і цехів, але нижче зазирнути через тісноту не можна, хоча там зберігаються предмети військової пори. Якщо підняти погляд вгору, можна побачити аж під стелею якісь радіо­приймачі, але які – роздивитися неможливо. Щоб піднятися нагору, потрібно ставити драбину, для якої потрібно звільнити місце на підлозі, де лежать справжні безмени, тобто ваги кінця ХІХ сторіччя чи й старіші. На стелажах є навіть мішки, приготовані на випадок термінової евакуації. Їх, у разі необхідності, потрібно швидко наповнити експонатами, опломбувати та евакуювати, але як це можна зробити фізично – незрозуміло.

Прості речі великих

У цьому ж сховищі стоять шафи, де зберігаються близько 500 коробок з особистими речами відомих людей. Читаємо те, що ближче, – Ігор Тамм, Василь Сухомлинський, Юрій Яновський. Зберігач з труднощами дістає найближчу – Дем’яна Бєдного (фото на стор. 8). Гаманець, футляр для окулярів, мундштук тощо. Дуже цікавим виявився тогочасний степлер, яким користувався пролетарський пропагандист. Але не можна сказати, що й ці речі зберігаються, як того вимагають правила, бо кожен предмет повинен лежати окремо, але як помістити таку кількість особистих речей багатьох відомих людей на обмеженій площі – невідомо. Ось у шафі висять автентичні сценічні речі Софії Тобілевич, другої дружини Івана Карпенка-Карого, але вони повинні зберігатись у спеціальному папері, горизонтально й у розгорнутому вигляді, у спеціальних висувних шухлядах. На самій шафі, в упаковках, мабуть, від плазмових телевізорів, лежать предмети релігійного культу, а саме – відреставровані плащаниці, бо їх потрібно зберігати лише в горизонтальному положенні. Сукням Софії Тобілевич поталанило менше…

А повернись-но, синку

У коридорах фондосховища іноді потрібно буквально протискуватися повз шафи та інші меблі, які теж є об’єктами зберігання. Кілька разів зустрічалися й картотеки, яким теж не знайшлося місця в окремому приміщенні. Щоб зайти в сховище фотоматеріалів чи археології, нам потрібно провести перегрупування – спочатку пройти коридором, щоб дати зберігачу можливість відчинити двері, а потім повернутися, щоб зайти.

У сховищі, можна сказати, зразковий порядок, оригінали фотоматеріалів лежать на стелажах в акуратних коробках, в яких зберігається по 20 папок, по 100 чи 200 фото в кожній – всього 22 тисячі. Але, щоб дістати щось з верхнього стелажу, потрібно винести або стіл, або шафу, яку сюди занесли, щоб на неї поставити саморобну касетницю для картин. Фахівці кажуть, що умови зберігання фотодокументів задовольняють відсот­ків на 70, але можливості з ними працювати немає! А фото дійсно унікальні, як от останні прижиттєві фото Марка Кропивницького, які можна тримати лише в рукавичках. Тут можна побачити й унікальну ікону Тифліської Богоматері, яку з усією обережністю зберігають в коробці з-під… цукерок. Між іншим, навіть у цій кімнаті на стіні є сліди грибка.

Схожа ситуація й у сховищі архівно-історичної групи, де зберігається 23 тисячі експонатів на паперових носіях. І вони теж лежать на стелажах, побудованих аж під стелю, до якої без драбинки не дістатися, але ж і драбини поставити ніяк. А експонати надзвичайно цікаві, які стосуються різних знакових подій нашої історії.

На наше прохання зберігач дістала метричну книгу 1851-го року. Запис від 1 Генваря про шлюб міщан Максимова і Єршової. Ось звіти Єлисаветградського і Олександрійського повітів, де, між іншим, є рішення про надання пільг для будівництва вітряних млинів. Зелена енергетика того часу. Чим не тема для дослідження, але повторимось, що таких матеріалів більше 22-х тисяч, і дістатися до більшості з них – проблематично.

Особливо тісно в одному з найактуальніших сховищ – відділі археології, де в шафах нас чекають майже п’ять тисяч предметів найсивішої давнини. У коробочках з-під сірників чи соди лежать предмети скіфської чи сарматської доби, навіть вигляд яких породжує в грудях незвичне хвилювання, оскільки це глибоке занурення в історію нашого краю. Але, щоб дістати сарматський світильник римського походження чи мініатюрний горщик, потрібно буквально силою відкривати двері шафи, які підпирають ящики з іншими експонатами. А дістатися до трипільських зернотерок з Небелівки, які заховалися в кутку за шафою, ми так і не змогли.

І тут боротьба за землю!

Фондову площу можна трішки збільшити за рахунок прилеглої території, але Наталія Агапєєва каже, що вже два роки тривають суди, через які музей хоче повернути «прихватизовані» колишнім великим начальником дві сотки землі. Тоді можна було б збудувати лапідаріум, де б зберігалися знайдені недавно в Бобринецькому районі скіфські кам’яні стели, або баби. Поки що вони лежать під стіною у дворі, і дощ змиває залишки тисячолітньої фарби, про яку згодом можна буде лише розповідати. Археологічне сховище могло б мати окремий експозиційний відділ, але без нових площ це неможливо.

Така ж тіснота й у сховищі науково-допоміжного фонду, який налічує більше 30 тисяч предметів. Тут і правда змішалися «в кучу кони, люди», тобто муляжі тварин і скульптури людей, опудала й макети, гербарії та предмети вжитку, з яких і починалося формування музею в післявоєнні роки, адже під час війни музей було повністю розграбовано. Може здатися, що це вже неактуально, але насправді кожен експонат цікавий і лише чекає свого відвідувача. Між іншим, «списати» експонат не так і легко – потрібно дозвіл на рівні Міністерства культури.

Повторимося, у краєзнавчому музеї все цікаво, але в усій Україні, та навіть і в світі, особливою увагою користується колекція Олександра Ільїна, яка після багатьох поневірянь оселилася в краєзнавчому музеї, де їй виділили окрему кімнату і… коридор. Це, звісно, жарт, але він відображає дійсність.

КПЗ для Ільїна

Колекція Ільїна нараховує 4121 предмет – це точна цифра, – з яких експонується лише 200, менше 5%. Усі звикли бачити в цій колекції лише коштовні речі, і вони таки є, але сама колекція має, якщо так можна висловитися, набагато ширшу культурно-історичну амплітуду й потребує справжньої, широко доступної експозиції за багатьма напрямками. Тому що збирач знав­ся на старовині та абищо не купував і не обмінював. У його колекції кожний предмет має історичне та етнографічне, не кажучи вже про наукове, значення, хоча б і як зразки забутих технологій, вивчення яких ще попереду. Але й для такої поважної колекції достатньо просторого сховища не знайшлося, тому на полицях поряд з мікроскопами стоять самовари, а поряд із металевими розносами – скульп­тура чи наукове приладдя. Дуже хотілося роздивитися всі предмети, але навіть це зробити непросто, бо всі вони скупчені в обмеженому просторі й просто ховаються одні за одними. А меблі Ільїна, а це більше 10-ти оригінальних шаф, стоять у коридорах фондів або й у справжньому сараї, інакше приміщення у дворі музея й не називають. Тим більше, воно не підлягає відновленню, а лише знесенню. У цих же сараях поки що зберігається й експозиція музею міліції, якому саме тут визначили КПЗ – кімнату тимчасового зберігання.

Віддайте історії історичне!

Насправді кожен музейний експонат повинен мати якщо не місце в експозиціях, то хоча б достойні чи краще правильні умови для зберігання та вивчення, бо з часом саме історичні предмети й становлять найбільшу цінність. Але у випадку з нашим краєзнавчим музеєм ні першого, ні другого без значного розширення експозиційних і фондових площ зробити не можна.

Ми запитали Наталію Агапєєву, а чи керівництво бачило умови зберігання музейних цінностей. «Аякже, ми запрошували і керівництво області, і депутатів. Вони все це бачили й прийняли відповідне рішення підтримати нашу ініціативу про передачу приміщення НБУ для розвитку краєзнавчого музею. Це питання повинно об’єднати наших колег, ми кажемо, що нам це приміщення найбільше підходить, бо воно розташоване практично поруч, і нам буде зручно працювати. Ми зможемо його упорядкувати, має бути державна концепція по відношенню до артефактів як до свідчень матеріальної культури, яку потрібно не лише берегти, але й досліджувати». З цією думкою важко не погодитися.

Між іншим, тема використання приміщення НБУ виходить далеко за межі одного чи двох музеїв, бо організація музейного сере­довища дійсно вимагає створення спільного простору за рахунок використання об’єктів архітектурної спадщини, розташованих поряд, як у випадку з краєзнавчим музеєм і приміщенням колишнього НБУ. Причому потрібно наголосити, що жоден обласний музей України не має такого катастрофічного становища з фондосховищем, як наш. Як приклад вирішення проблеми в комплексі можна навести Миколаїв. Там для потреб музею влада віддала цілий квартал історичних приміщень, так звані старофлотські казарми. Подібним шляхом повинні йти й у нас, бо цього вимагають логіка використання історичних приміщень і державна політика, саме державна, а не містечкова, у площині задоволення культурних запитів часу та суспільства.

Окрім проблем краєзнавчого та художнього музеїв, маємо масу невирішених проблем з розміщенням інших, закритих або й зовсім відсутніх музеїв – спорту, міліції, медицини, техніки, театру, етнографії, самоврядування та інших. Існує й проблема збереження історичних цінностей у приватних колекціях, а також у місцевих музеях типу шкільних. Потрібна цілісна програма розвитку музейної справи, і якщо не державна, то хоча б муніципальна. В Англії, наприклад, існує ціла мережа камерних або тематичних музеїв, метою яких є не стільки демонстраційна діяльність, скільки збереження історичних свідчень у часі, оскільки історія повинна жити і для нас, і для наступних поколінь. Бо якщо ми не збережемо свідчень життя наших попередників, то що залишиться після нас?

Фото Павла Волошина, «УЦ».