Про вічне з гуцульським колоритом

14:28
772
views

Мені ще ніколи не доводилось брати інтерв’ю в нічному напівтемному театрі, і ось у минулу суботу це сталось. Ми розмовляли з директором – художнім керівником Івано-Франківського національного академічного музично-драматичного театру ім. Івана Франка, народнім артистом України, лауреатом Шевченківської премії Ростиславом Держипільським. Театр привіз на ювілейні «Вересневі самоцвіти» свій мюзикл «Гуцулка Ксеня».

Так сталось, що на фестиваль через епідемію не змогли приїхати київські театри ім. Франка та Лесі Українки, тому цей мюзикл та прем’єра рок-опери кропивничан «Кохання панночки» стали справжніми родзинками театрального дійства.

Мабуть, не помилюсь, якщо скажу, що в Україні не знайдеш жодної людини, яка би не знала чудову пісню Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня». Але почнемо з історії.

У 1939 році в місті Станіславі (нинішньому Івано-Франківську) було створено драматичний театр, першим диригентом якого був Ярослав Барнич. Випускник Львівської музичної академії, він поставив чотири вистави, одна з яких – саме «Гуцулка Ксеня». У 40-х роках він працював диригентом у Львівській опері, але, коли прийшли «совіти», був змушений емігрувати в США. На жаль, там він не набув такої популярності, як в Україні, а в Радянському Союзі, де пісня про гуцулку Ксеню стала неймовірно популярною, навіть автора її змінили. І досі «Гуцулка» – справжній хіт, який є в репертуарі багатьох виконавців. І до 80-річчя з моменту створення Ярославом Барничем оперети «Гуцулка Ксеня» Ростислав Держипільський вирішив знов повернути її на франківську сцену. Зробивши сучасні аранжування та хореографію, оперету перетворили в мюзикл, але справжній гуцульський дух зберігся на 100 відсотків.

1930-ті роки. До Ворохти приїздить американський бізнесмен з українським корінням Майкл Деделюк (Павло Кільницький) зі своїм племінником Яро (Микола Сливчук (на фото внизу)) та двома емігрантками – Гелен Зілинською (Любов Ніколаєнко) і її донькою Мері (Надія Левченко). Справа в тому, що померлий батько Яро залишив заповіт, згідно якого той отримає мільйон доларів спадку, якщо поїде в Карпати та одружиться зі свідомою українкою. І ось вони у Ворохті, в оселі «Говерля», власником якої є Іван Синиця (Олексій Гнатковський). Іван і Майкл виявляються однокласниками, друзями дитинства. Майкл, він же Михась, поділився своєю проблемою – необхідно одружити племінника протягом двох тижнів – з Іваном, тобто Івасем, і той запропонував в якості нареченої свою племінницю Ксеню (Інна Бевза (на фото). До речі, Ростислав Держипільський відмітив, що це майже дебют її та Миколи Сливчука, яких щойно ввели у виставу, і він був дуже вдалим), яку виховував з дитинства. Лишилось тільки познайомити молодих та зробити так, щоб вони закохались одне в одного. Однак є проблема – Гелен Зілинська пильнує, щоб весілля не відбулось, бо тоді саме вона отримає спадок батька Яро, і створює різні перепони. Навіть коли відбуваються заручини, з’являється поліцейський, який заарештовує Михася та Яро – ніби вони навмисне вербували українських дівчат до Америки. Однак закінчується все, як треба – хепі ендом. Усе владнав Івась: ніхто нікуди не їде, усі залишаються в Україні, навіть Гелен, яка в оселі Івася зустріла колишнього чоловіка та батька своєї доньки – професора біології, який тут вивчав метеликів (Віктор Вітушинський).

Чудова гуцульська музика, сучасно аранжована (диригент та аранжувальник – Борис Ткачук), неповторний гуцульський гумор (виставу, мабуть, можна розібрати на цитати, які є дуже влучними), прекрасні хореографія та вокал, незвичайні дизайнерські костюми – більше трьох годин усе це тримало зал, який то затихав, щоби чути кожне слово, то вибухав сміхом…

До речі, Ростислав Держипільський в одному зі своїх інтерв’ю говорив і підтвердив мені, що у виставі всі хореографічні номери виконують не артисти балету, а драматичні актори театру, які декілька місяців займались під керівництвом молодого хореографа-постановника Дмитра Леки. Славнозвісний аркан у виконанні хлопців був неперевершений! Ще однією фішкою вистави було яскраве лазерне шоу, яке відтворювало неповторне карпатське небо. Виставу було прийнято на ура. Франківці подарували кропивничанам справжнє задоволення.

А потім, вже після вистави, Ростислав Держипільський дав інтерв’ю журналістці «УЦ».

– Ростиславе Любомировичу, ви очолюєте національний академічний театр. Який репертуар має переважати в такому театрі – класика, популярні сучасні твори або навіть якийсь авангард?

– Я вважаю, що в національному театрі обов’язково потрібно бути все, що ви перелічили. Тобто ми на сьогоднішній день формуємо нашу репертуарну політику таким чином, щоби оце все було. Ми намагаємося задовільнити смаки різної публіки. Але, навіть якщо це класика, неможливо жити минулим, у такому законсервованому стані її ставити. На мою думку, потрібно знаходити сучасні підходи, сучасні театральні засоби, сучасну техніку. У нашому театрі ми намагаємося робити саме так.

– Чому для показу на «Вересневих самоцвітах» ви обрали «Гуцулку Ксеню»?

– Насправді у нас в Івано-Франківську це хіт останніх років. Та й, зрештою, ми й у Києві в Жовтневому палаці її грали, і дві тисячі місць було заповнено, два аншлаги було, і у Львові в оперному театрі. Ця вистава технічно складна та достатньо дорога. У нас квитки на неї розходяться буквально за годину. Коли ставиш виставу, ти можеш знати, що вона фестивальна, – може бути, не така касова, але дуже підійде для якогось фестивалю, і критика буде добра. Але цю виставу ми не ставили такою закрученою, замороченою. Її автор Ярослав Барнич – це наш земляк, ми ставили її до 80-ліття першої постановки. І раптом вона виявилася таким хітом! Чудова музика – сам романс «Гуцулка Ксеня» ще тоді, в 30-х роках був дуже популярним. Ну і загалом, ми намагалися зробити і аранжування сучасне, і хореографічні номери – у них елементи гуцульські, але одночасно через сучасне бачення хореографії. І ось вона така вийшла – щира, добра, відкрита вистава, зроблена з любов’ю і про любов: і людську, і до свого краю. Це наш карпатський колорит, який хотілося довезти сюди, на велику Україну.

– Ви є лауреатом Національної премії імені Шевченка та членом комітету по її призначенню. Чи багато зараз в Україні вистав, які, на вашу думку, заслуговують на таку високу відзнаку?

– Я вважаю, що останнім часом, останнє десятиліття відбувається такий ренесанс, відродження українського театру. Взагалі я патріот українського театру й кажу, що європейський театр – це добре, ми повинні бути на рівні європейського театру, але це не означає, що ми маємо мавпувати те, що є в Європі, і що там добре, а в нас усе погано. Ні, у нас є дуже багато того, чого нема в Європі, і своїм національним, українським ми можемо бути їм цікавими. Тому на сьогоднішній день у нас є, на мою думку, достатньо хороших вистав, хороших режисерів, проєктів, які можуть претендувати на найвищу мистецьку премію ім. Шевченка.

– Яким ви бачите український театр, скажімо, через п’ять років?

– Я вважаю, що в кожному виді мистецтва дуже багато важить людський, особистісний фактор: є людина, є режисер, керівник, і навколо нього збираються люди подібні, і тоді відбувається якийсь вибух. Не знаю, яким буде театр, але знаю, яким би я хотів його бачити. Я хочу, щоб він зберігав український національний дух, адже чому він має бути космополітичним та говорити про якісь вічні цінності, але не дотримуватись свого ґрунту, на якому він народився? Навпаки, театр має бути в авангарді суспільства й процесів, які відбуваються в державі. Я хочу, щоб він був одним із головніших мистецтв, яке буде промовляти про те, що в нас є в суспільстві, і стане рупором того, що Україна – це найкраща держава й найкраща нація.